Феліша вийшла зі шкільного автобуса і повільно підійшла до дверей свого будинку. Вона ввійшла і негайно відправилась на кухню, де мати варила вечерю.
„Привіт, мамо”, – сказала вона удавано бадьорим голосом, кинувши рюкзак і важко осівши в крісло. Та матір почула збентеження в голосі Феліші і зрозуміла, що щось негаразд.
„Добридень, Фелішо, – відповіла вона, віднімаючи замазані борошном руки від тіста, яке вона місила. – У тебе все гаразд?”
„Сьогодні були проби на п’єсу в шкільному театрі. Мені не дали ролі”, – голос Феліші затремтів, і сльози покотилися по її щоках.
„Мені справді шкода, Фелішо. Я знаю, наскільки ти розчарована. Ти так старанно вчила слова”, – матір швидко мила руки під краном.
„Я просто не розумію, – сказала Феліша. – Я так старалась і довго молилася, щоб отримати головну роль. Але мені не дали жодної ролі. Містер Віттакер знову поставив мене до хору, як і минулого року”.
„Я знаю, тобі справді боляче, – відповіла матір, витираючи руки. – Я можу уявити, що ти відчуваєш. Ненавиджу такі прикрі моменти. Втім ти ж знаєш, що Бог тебе розуміє”. Вона відкинула рушник та, обминаючи стіл, підійшла до засмученої дочки.
„Я знаю, мамо. Ти і тато говорили мені про те, що Він розуміє усі мої прикрощі і проблеми. І думаю, я вірю в це. Але… я не знаю, чи правильно про це говорити, але іноді мені здається, що цього недостатньо. Я знаю, що Бог любить мене, але я не можу бачити Його. Я знаю, що я можу говорити до Нього, але було б чудово почути справжній голос у відповідь. Дуже допомагає знання того, що Він розуміє, але мені потрібен той, кого я можу бачити, кого я можу відчувати і з ким я можу поговорити про різні речі. Я не можу обійняти Бога – розумієш, про що я? Мені потрібно, щоб Бог міг обійняти мене саме зараз”.
„Я прекрасно розумію твої почуття, – промовила мати, сидячи в кріслі поряд зі своєю донькою і обіймаючи її. – Я відчуваю те саме, і Бог так само. Бог хоче обійняти тебе. Власне, Він обіймає тебе зараз. Він обіймає тисячу разів, але Він здійснює це через усіх тих людей, які люблять тебе – твого батька, твоїх сестер, дідуся і через мене. Він – у нас, і Він використовує мої руки, щоб обійняти тебе саме зараз”. Вона ніжно притисла доньку до себе. „Фелішо, я дуже сильно люблю тебе, і завжди буду любити. Байдуже, станеш ти зіркою сцени чи ні, ти – зірка мого серця. Але мені боляче бачити твій біль. Я б хотіла просто розвести руками цей біль”.
„Власне, у тебе це досить добре виходить, мамо”, – сказала Феліша, сміючись зі своєї досади.
Феліша влучно сказала, підкресливши, що вона потребує того, хто обійняв би її. Ми частенько чуємо вислів: „Ісус – це все, що тобі потрібно”. І цей вислів істинний, але це не зовсім правильний шлях для засвідчення усієї істини. Бог – це остаточне задоволення усіх наших потреб, але Він ніколи не прагнув бути єдиною суттю серед усього, що нас оточує. Створивши Адама, Він дозволяв якийсь час цьому першому чоловікові існувати без Єви. В Адама був Бог, Який створював йому товариство, а ще в нього був повен сад прекрасних звірів, які теж створювали йому товариство. Проте Бог знав, що цього не достатньо. „Не добре, щоб бути чоловіку самотнім” (Буття 2:18, Ог.). Людям потрібні інші люди. Їм потрібне товариство собі подібних, тому що Бог створив їх з такою потребою. Він створив нас, щоб ми жили в спільності одне з одним. Апостол Павло каже нам, що ми з Ним разом становимо „…тіло, суглобами й зв’язями з’єднане й зміцнене…” (до Колосян 2:19, Ог.).
Оскільки Адам потребував людського товариства, Бог дав йому Єву. Єва не була створена, щоб слугувати заміщенням Бога. Спільність першої подружньої пари не передбачала виключення з неї Бога. Він повинен бути невід’ємною частиною цієї спільноти. Його Дух перебував усередині чоловіка і жінки, що означало, що так само як вони перебували в єднанні одне з одним, вони перебували в єднанні і з Ним. Власне, Адам і Єва були відображенням Бога одне для одного. Адам пізнавав Бога через Єву, а Єва пізнавала Бога через Адама. Коли вони обіймали одне одного, Бог передавав їм Свою любов і приймав їхню любов. Бог хотів навчити Адама та Єву через цю люблячу спільність любити свої маленькі відображення. Приводячи на світ собі подібних, вони повинні були поширювати спільноту любові. Вони повинні були створити нових богоносців, наповнених так само Духом Бога, і любити інших цією любов’ю. Взаємопов’язана спільнота Бога та людства повинна була наповнити всесвіт.
Але, як ми вже вказали в розділі другому, ці дві людські істоти відмовилися від Духа Божого у своєму житті, і тому жодна людина після них не відображала повною мірою природи Бога, поки Христос не прийшов згідно з волею Отця і не дозволив Духові Божому жити в Ньому, відображаючи Божу любов і співчуття до усього творіння. Коли Христос піднісся на небеса після Свого воскресіння, Святий Дух Божий спустився, щоб жити в тілах християн. Християн доречно було б назвати „повторним втіленням”, при цьому мається на увазі, що ми повторюємо ту роль Ісуса, яку Він виконував під час Свого перебування на землі. Так само, як Бог увійшов у людське тіло при втіленні Христа, так само тепер Бог входить у тіло кожного християнина, і всі вони разом утворюють тіло Христове, яке називається Церквою. Як сказав нам апостол Павло, „так багато нас є одне тіло в Христі, а зосібна ми один одному члени” (до Римлян 12:5, Ог.).
Ми приймаємо Бога в наше життя і відображаємо Його природу одне для одного. Ми пізнаємо Бога одне в одному. Ми поширюємо Божу любов. Ми відтворюємо Його любов, люблячи інших так само, як Він любить нас, а інші відтворюють Його любов стосовно нас. Ми „розповсюджуємо” Божу любов і розуміння. Що це означає на практиці: якщо хтось почувається позбавленим зв’язку, самотнім, ображеним або спустошеним через хворобу чи горе, інші члени тіла зближуються з цією особою і забезпечують її тим, у чому вона має потребу, – стосунками з іншими, товариством, розумінням, співчуттям, чи втішають її.
Після того, як Феліші не вдалося взяти участь у виставі, вона почувалася ображеною і потребувала розуміння і підтвердження того, що вона має цінність і є достойною любові. Її мати найкращим чином дала їй це. Але насправді це Бог у найкращий спосіб здійснив це. Через свою матір Феліша отримала Божу любов та втішання в сприйнятній для людей люблячій формі. Її мати зробила для неї саме те, що Христос зробив для страждаючих людей під час Свого перебування на землі. Вона показала Божу любов і співчуття і, роблячи це, відобразила Божу любов.
Коли ви, будучи зрілою людиною, спілкуєтесь з людиною молодою, Дух Христа служить цій людині через вас. Ми часто не показуємо свою власну турботу, ми служимо провідником Божої турботи. Таке відображення образу Бога є і завжди було сутністю християнського життя (від Матвія 25:31-40). Сьогодні надзвичайно важливим є те, щоб наші молоді люди бачили Христа в нас, тому що культура неухильно відштовхує їх від усього християнського. Ми завоюємо їх, якщо покажемо Христа в самих собі таким чином, як цього не може зробити жодна доктрина, проповідь або апологія. Ми завоюємо їх, відображаючи привабливу природу Христа у своєму власному житті. Кожен з нас може стати живою ходячою апологією Христової істини.