Як ми вже наголошували, плідність lectio divina залежить від внутрішніх настроїв, а не від ефективности певної методики. Отже, важливо починати, не поспішно беручись за текст, а знаходячи достатньо часу на підготовку, щоб увійти в стан молитви, віри, бажання. Ось етапи, які можна було б підказати:
1 Так, як і щоразу, коли йдеться про внутрішню молитву, потрібно спочатку зосередитися, постати в присутності Бога. Залишити осторонь клопоти і турботи: єдиною необхідністю, як і для Марії з Витанії, є сісти в ногах Господа, щоб слухати Його слово[1]. Для цього потрібно перебувати в теперішній миті. Иноді нам дуже важко зробити це. Коли це необхідно, то доречно використовувати з цією метою ресурси тіла та чуття. Тіло має свою вагу і свою вбогість, але воно має одну перевагу над думкою – воно перебуває в теперішньому, тоді як думка часто перелітає від спогадів з минулого до планів у майбутньому. Бога можна зустріти тільки в теперішню хвилину. Перебування у своєму тілі (замість того, щоб бути лише в ментальному) і прийняття тілесних відчуттів допомагає перебувати в теперішній хвилині. Навіть якщо здається дивним діяти таким чином, часто необхідно розпочати з тілесного підготування перш ніж почати читання: заплющити очі, перебувати у своєму тілі, розслабити його (розслабити плечі, м’язи, які можуть бути напружені…), усвідомити своє дихання і дихати легко, але глибоко, відчувати контакт тіла з матеріяльним світом, в якому знаходимося (контакт стіп з підлогою, тіла з кріслом, рук зі столом, контакт долонь із Біблією чи молитовником, які ми використовуватимемо для читання). Перший контакт з Божим словом повинен бути фізичним контактом. Дотик уже є слуханням. Хіба Іван Богослов не каже: «Що розглядали, і чого руки наші торкалися, про Слово життя…» (1Ів. 1:1).
2 Як тільки ми відчули, що достатньо розслаблені, що перебуваємо в контакті зі своїм тілом, перебуваємо в цій хвилині, потрібно звернути своє серце до Бога, щоб наперед подякувати Йому за ту мить, коли Він долучиться до нас через Своє слово, просити в Нього світла, щоб зрозуміти Його, просити, щоб Він дав нам «розуміти Писання» (Лк. 24:45), як Своїм учням. Особливо ми проситимемо Його, щоб це слово справді змогло глибоко посісти в нас, навернути наше серце, викрити наші компроміси з гріхом, просвітити нас і перетворити нас, де це необхідно сьогодні, щоб ми більшою мірою відповідали божественному плану щодо нашого життя. Щоб воно стимулювало наше бажання і нашу волю в цьому напрямі.
3 Коли ми належно налаштовані – не слід боятися витратити багато часу на це, бо це головне, – можемо розплющити очі й розпочати читання тексту, на якому вирішили практикувати lectio. Ми повинні читати повільно, залучаючи свій розум і своє серце до того, що читаємо, й роздумуючи над цим. Але звернімо увагу на те, що «роздумувати» у біблійній традиції (див. Перший псалом: «Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків, та в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його вдень та вночі він роздумує!» (Пс. 1:1-2) означає не стільки розмірковувати, скільки шепотіти, повторювати, перебирати подумки. Це радше фізична, аніж розумова діяльність. Не треба боятися неодноразово повторювати рядок, який вимагає нашої уваги, бо часто саме тоді, коли його неодноразово повторити, він виявить свій глибинний смисл, те, що Бог хоче нам сказати сьогодні через це слово.
Рефлексивний розум, звичайно ж, також має відіграти свою роль. Можемо поставити запитання до тексту: «Що він каже мені про Бога?», «Що він каже мені про мене?», «Яку добру новину він містить?», «Яке запрошення для мого життя я можу в ньому виявити?» Якщо щось видається незрозумілим, то можна скористатися примітками чи поясненням, але не перетворюючи час lectio на час розумового дослідження. Не треба боятися довго затримуватися на одному рядку, який для нас є особливим, і на основі того, що він дає нам відчути, увійти в діалог з Богом. Читання повинно стати молитвою: дякувати за слово, яке підбадьорює нас, просити Божої допомоги стосовно уривка, що запрошує нас до навернення, яке, як ми відчуваємо, є складним тощо.
У певні моменти, якщо ми отримуємо благодать, то можемо припинити читання, зупинитися в позиції більш споглядальної молитви, яка зводиться до простого захоплення красою того, що Бог дає нам відкрити через текст. Певний рядок може, наприклад, дати мені глибоко відчути ніжність Бога або Його величність, Його вірність, сяйво того, що Він робить у Христі, і просто запросити мене споглядати це та дякувати. Кінцевою метою lectio є не читати кілометри тексту, а увійти, наскільки це можливо, у стан споглядального замилування, яке глибоко живить нашу віру, надію і любов. Це не завжди дається, але коли є саме так, то треба вміти перервати читання і вдовольнитися простою люблячою присутністю при тайні, яка відкривається нам у тексті.
У щойно сказаному можемо виділити чотири етапи lectio divina згідно із середньовічною традицією: Lectio (читання), Meditatio (роздумування), Oratio (молитва), Contemplatio (споглядання). Це не стільки послідовні етапи, яких слід дотримуватися саме в такій послідовності, скільки особливі стани, які ми можемо пережити. Тим паче, якщо три перші залежать від людської діяльности, то четвертий нам не підвладний: він є даром благодаті, якого ми повинні прагнути і який повинні прийняти, але він не завжди дається. Крім того, як я вже казав, можуть траплятися моменти неплідности, посухи, як у кожній внутрішній молитві. Ніколи не треба зневірятися: той, хто шукає, врешті, знайде.
Инша порада: під час роздумування добре також записувати деякі слова, що особливо зворушують нас, у зошит, який ми використовуватимемо з цією метою. Записування допомагає слову глибше проникнути в серце та пам’ять.
Як тільки час lectio скінчився, потрібно подякувати Господеві за хвилини, проведені з Ним, попросити в Нього благодаті бути здатним зберегти слово у своєму серці, як Пресвята Богородиця, і постановити застосовувати на практиці те, що ми отримали як світло в цьому часі роздумувань.
Я хотів би завершити гарним уривком із книжки Матвія ель Мескіна (сучасного єгипетського ченця, творця прекрасного духовного відродження в коптському чернецтві):
«Роздумування є не лише глибоким голосовим читанням, воно включає також мовчазне багаторазове повторення слова з дедалі зростаючим поглибленням аж до охоплення серця божественним вогнем. Це добре проілюстровано тим, що каже Давид у Псалмі 39: “Розпалилося серце моє у моєму нутрі, палає огонь від мого роздумування…“. Тут з’являється тонесенька таємнича нитка, яка поєднує практику і зусилля з благодаттю і божественним вогнем. Неодноразове роздумування над Божим словом, повільне і в тиші, приводить через Боже милосердя та Його благодать до займання серця! Таким чином, роздумування стає першим нормальним зв’язком між щирим молитовним зусиллям і Божими дарами та Його невимовною благодаттю. Саме тому роздумування вважалося першим і найважливішим ступенем молитви серця, з якого людина може піднятися до запалу духу і прожити в ньому усе своє життя»[2].
КІНЕЦЬ
[1] Пор. уривок про Марту та Марію, Лк. 10:38-42.
[2] Matta el Maskine, L’expérience de Dieu dans la vie de prière, (Досвід Бога в молитовному житті), Cerf, с. 48.