Ісус не дозволив, щоб успіх запаморочив Йому голову. Він знав і говорив, що той, у кому починає діяти царство Боже, ходить незручними дорогами, вдається до ризику і не тремтить перед тим, що інші його не зрозуміють або навіть вважатимуть за ворога. Така людина незручна для влади і того всього, що зовнішнє. Хто прагне дозволити діяти в собі царству Божому, повинен усвідомлювати, що в суспільстві не здобуде райського блаженства. Щобільше, таку людину навіть несправедливо переслідуватимуть, зневажатимуть і всіма можливими способами будуть ганьбити і принижувати.
Іншим основним знаком, за яким можна розпізнати в собі або в інших, чи відчутно діє в нас царство Боже, є вдячність, радість і готовність до примирення. Жорстокість і невдячність є ознаками того, що ми все ще залишаємося «назовні». Радість проявляється в тому, наскільки ми зможемо розділяти радість з іншими. Хто не вміє радіти по-справжньому, той не отримає доступу до царства Небесного, навіть якщо тій людині видається, що вона живе дуже благочестиво. Зовнішнє виконання релігійних обов’язків і побожні слова допомагають тільки тоді, якщо їхнє коріння сягає глибоко в землю вдячної і об’єднаної радости життя. Тому брама, яка веде в життя царства Божого, є тісною, а дорога до нього – вузька, адже обидві вони ведуть у внутрішній світ. Туди, у незвідану внутрішність власного серця, прагне дістатися мало хто. Однак царство Боже найперше є всередині людини. Воно діє невидимо, і бачить його тільки Бог. Спочатку те царство видається дуже маленьким, проте потім несподівано для самої людини стрімко розвивається. При цьому немає вирішального значення, чи ця людина освічена.
Царство небесне діє там, де ми розсіюємо хороші думки. Воно надалі діє і тоді, коли злі думки хочуть відібрати силу царства. Тоді краплиночка неба трясе цілим пеклом. Не сумніваймося – результат перевершить усі сподівання. Із царством Божим часто можна зустрітися випадково і без попереднього наміру. Радше воно нас шукає, наче дорогоцінну перлину, яка дозріла завдяки пережитому болю. Видається, що час при цьому не відіграє ніякої ролі.
Для царства Небесного важлива сьогоденність
Саме в цій сьогоденності ми повинні розвивати і примножувати свої таланти та добрі риси. Тут можна ефективно поєднати між собою нове і старе. Це стан довірливої відкритости, радісного спокою і зацікавленої відкритости розуму – стан, до якого ближчі діти, ніж дорослі. Якщо для нас важливе царство Боже, і ми зосередимо на ньому всю свою увагу, то зауважимо, що в належний час ніби само по собі отримаємо все, чого потребуємо.
Всюди, де збираються двоє або троє в Божому намірі, серед них є сам Ісус. У цьому закріплена ще одна важлива, а саме особистісна риса. Царство Боже не є лише певною загальною засадою. Воно поширюється на людей, з якими ми спілкуємося. Це не море, сповнене гойдання і хвиль, в якому з часом повністю розпливається наша особистість. Царство Боже є досвідом особи. Це чиста зустріч і спілкування. Це меншою мірою «буття собою», а більшою – «ставання собою».
Ми запрошені, аби власне на те «ставання собою» з Богом спрямовувати власне життя і власні прохання. На думку Ісуса, там панує чиста радість і прагнення життя в достатку: вільного, ідеально чистого, поєднаного і благословенного. На думку Ісуса, ми не мусимо чекати на нього аж до смерти. Воно починається завжди тепер і завжди всередині, і то в кожному з нас. Однак царство Боже прагне й проникати назовні – також через нас і власне через нас. Це наша відповідальність. Велика і особлива відповідальність і водночас прекрасний виклик.
Дій у мені, Боже!
Просімо і молімося, щоб ми ставали чутливими до того, де і як діє в нас і прагне діяти царство Боже. Слова «Нехай прийде царство Твоє» (див. Мт. 6:10) тоді означатимуть: «Дій у мені, Боже! Дій через мене, Боже! Обійми Своїм діянням мій світ, родину і спільноту. Дій через мене аж до внутрішнього світу людей, які зустрічаються на моєму шляху. Дій у мені, як опара, яка розчиняє тісто. Дій у мені, як зернятко гірчиці, яке розростається у величне дерево. Дій, проникаючи крізь усі мої мури і оборони. Дій не завтра, а вже тепер. Прийди і дій через моє сьогодення. Прийди і дій через моє слово, жест, погляд. Прийди і дій через мою відраду. Прийди і дій через моє зміцнення, підтримку і розраду. Нехай прийде царство Твоє, Господи! Насправді і дієво, тепер».
Домагання здійснення цієї центральної просьби з молитви «Отче наш» таким способом і так інтенсивно у власному житті є для нас початком суворої школи, яка має щось спільне з безумовною любов’ю. А такої любови нелегко навчатися. Любов не знає компромісів. Коли це стає зрозумілим для нас і коли ми цим живемо, служимо життю і його розвиткові.
Саме про це йдеться. Саме цього повинен прагнути кожен християнин: служити життю і проявляти життєздатність. Адже нічого іншого не означають слова зі Святого Письма, де нас насамперед названо дітьми Божими – дітьми Божими, а не дорослими. Діти є жвавими, неслухняними, безпосередніми. Ці риси проявляються якомога більше тоді, коли діти знають, що вони є улюбленими. Те ж саме означає жити, як Боже дитя. Але хто з нас є тим Божим дитям? Кому з нас можна ще бути таким простодушно жвавим? Нам боляче, коли спостерігаємо, як значна частина дитячої життєздатности гине сьогодні, засипана сміттям медія, руйнується претензійною поведінкою, паралізованою байдужістю, обледенілою від зловживань. У цій нашій суспільній дійсності біблійне бачення людини як Божої дитини є оголошенням війни. Прагнення заново наблизити такий погляд для сучасних людей означає встромляти палиці в колеса цього світу. А це не сподобається світові; не сподобається так само, як не сподобалося послання Ісуса. Правильний підхід до цієї динаміки можна виробити за допомогою щорічного християнського циклу церковного року; концентрованим і конденсованим способом насамперед протягом Страсного тижня – від Вербної неділі до Великодня.