«Ми, катехити, приходимо до молодих людей з великою кількістю інформації, а вони не спроможні цього засвоїти. Вони не сприймають те, що мали б зрозуміти», – роздумує о. Пшемислав Кравецький.
На мою думку, стосунки – це і є ключ до релігійного виховання молодої людини. Тому вважаю, що катехит не може ставитися до своєї роботи так само, як вчитель математики. Бо вчитель математики чи фізики, аби його слухали і сприймали, зовсім не мусить мати добрих стосунків зі своїми учнями. Навчання хімії, фізики, історії приносить плоди, які можна виміряти з допомогою оцінок. Молоді люди знають, що мусять вчити математику чи історію, бо у випускному класі доведеться складати іспит, а від оцінки може залежати доля вступних іспитів, подальша робота тощо. У випадку шкільної катехизи чи уроків християнської етики справи виглядають дещо інакше. Переважна більшість учнів не відчуває, що ці уроки їм до чогось придадуться. А з іншого боку, вони чомусь все ж обрали ці заняття? Тому тут спостерігається сплетення різноманітних та складних очікувань та зацікавлень: «Я хочу зростати у вірі, але не хочу, щоб мене оцінювали», «Я хочу дискутувати з вчителем, хочу обмінюватися думками, але не хочу, щоб він перевіряв мою присутність на недільній Божественній літургії» тощо. Виникає запитання – як впильнувати 30 учнів, якщо не ставити їм оцінок? Як вчити, якщо немає можливости перевірити їхні знання? Це запитання, на які ми постійно не можемо знайти належної відповіді? Врешті-решт, виникає ще одне запитання: що саме варто викладати? Релігієзнавство? Катехизу, тобто поглиблення віри? Християнську етику?
Коли я оцінюю реальність, слухаю молодих людей, то щораз більше переконуюся в тому, що священик-катехит не може бути лише вчителем. З одного боку, він повинен передавати знання, а з іншого – повинен налагодити з учнями стосунки. Якщо священик буде для мене прикладом, а катехит – авторитетом, вихователем і духовним провідником, то слухачі його сприймуть. Катехит повинен уміти налагодити контакт зі слухачами, зробити зусилля, щоб вийти назустріч. Але не можна нічого вдавати! Не йдеться про те, щоб за всяку ціну бути «крутим», бо молоді люди дуже швидко відчувають найменшу фальш! І не варто відмовлятися від занять у школах – це чудове місце для зустрічі з молодими особами. Проте варто задуматися над типом та якістю нашої присутности в цьому середовищі.
Дуже важлива відкритість на молоду особу. Я вже чув таку історію, коли катехит, розпочинаючи навчальний рік, проходжується класом і починає вказувати учням, які футболки не можна носити, бо вони сатаністичні, і чому книжки про Гаррі Поттера погані. А потім священик або катехитка дивуються, що на наступних заняттях діти їх висміюють, провокують або навіть зневажають. Натомість наше ставлення до учнів має бути трохи інше. Коли я заходжу до класу і бачу, що в половини хлопців довге волосся і футболки, на яких зображені рок-співаки, то знаю, що цей стиль чи вподобання для них важливі. Тому я намагаюся з ними розмовляти, проявити щире зацікавлення, дізнатися, що саме їм подобається в цій музиці. Підлітки люблять про це поговорити, пояснювати, ділитися тим, що вони переживають і чим цікавляться. Але для цього треба створити належний клімат. І якщо я цікавитимусь емоціями і зацікавленнями дітей, то можна сподіватися, що раніше чи пізніше вони зацікавляться і моїм життям! Запитають: «Отче, а яку музику ви слухаєте? А що ви думаєте про це чи про оте?».
Часто ми виходимо до молодих людей не з тієї позиції, з якої належало б. Ми відразу починаємо їх критикувати і повчати. Що чують підлітки? Що Церква до всього прискіпується. Ми, дорослі катехити, особи з богословською освітою, знаємо, які духовні загрози можуть приховуватися в книжках про Гаррі Поттера. Але, як казав апостол Павло, покликаючись на здоровий глузд, одним вже можна їсти м’ясо, а для інших найліпша їжа – це молоко. А в мене складається враження, що ми приходимо до молодих людей з цілим грилем і кидаємо їм таке м’ясиво, що вони не спроможні цього ковтнути, щобільше – починають ним блювати, бо не можуть цього перетравити. Тут не йдеться про пом’якшення доктрини, а про звичайний здоровий глузд, який виражається в простому педагогічному запитанні: хто стоїть переді мною?
І тут виникає наступна проблема, яка створює чимало непорозумінь у стосунках між катехитом та молодою особою. Часто ми приходимо до людей на катехизацію й очікуємо, що матимемо справу зі сформованими, віруючими людьми. Натомість у реальності бачимо, що на уроках катехизації часто маємо справу з невіруючими особами, які не мають жодних взаємовідносин з Богом. І як тоді утверджувати у вірі когось, хто не вірить? Саме тому заняття катехизації часто нагадують поле битви, а не місце проголошення Благовісти. Один мій знайомий колись зізнався, що з дитинства заперечував усе, що чув на уроках катехизації. У середній школі дійшло до того, що він у присутності цілого класу (і з їхньої згоди) висміював все, що говорив катехит. Під час канікул цей хлопець, послухавши намови друзів, взяв участь у реколекціях, на яких мав відчути особисту зустріч з Ісусом Христом. Коли розпочався новий навчальний рік, цей хлопець захоплено слухав катехита і не міг зрозуміти, чому решта класу сміється і заперечує все, що той говорить. Катехит не змінився, натомість змінилося ставлення хлопця до почутого. Він хотів більше дізнатися про те, що пережив на реколекціях.
Прислухаючись до дискусії про доцільність катехизації в школах, про її мету та спосіб проведення, можу сказати, що в наш час, зважаючи на реальність, катехизація повинна мати євангелізаційний характер. Вона повинна спонукати молоду особу до захоплення особою Ісуса Христа. Якщо цього досвіду немає, то молоді люди сприймають катехизацію як повчання, от тому й відкидають її. Уся культура довкола молодої особи каже їй, що це – суцільні нісенітниці. Отож, якщо в такої особи немає особистого досвіду віри, то їй важко все це сприйняти. Без світла віри – якщо послуговуватися мовою проповідей – не буває родючого ґрунту.
І врешті, мені йдеться про щось, що я називаю «душпастирським літеплом». Навіть найліпших реколекцій та зусиль катехитів буде недостатньо, якщо в багатьох церквах ми займатимемося «літеплом». Воно проявляється в проголошенні проповідей, які не дають життєдайної сили, бо незрозумілі або надмірно патетичні; у неналежному уділенні таїнств, особливо, коли йдеться про таїнство покаяння, коли душпастир не цікавиться конкретною людиною; відсутності формаційних спільнот чи критиці будь-яких інших форм душпастирства. З досліджень соціолога релігії з Люблінського Католицького Університету о. Маріянського виникає, що впродовж останніх років зменшилося зацікавлення душпастирів різноманітними рухами, спільнотами, товариствами. І хоча прийнято говорити, що спільноти – це «весна Церкви», то, згідно з результатами досліджень, реалії далекі від теорії. Коли я подорожую по Польщі, то часто стикаюся зі ситуацією, коли єдина спільнота в парафії – це хор і молитовна група. Натомість немає груп для молоді, для людей середнього віку, подружніх пар чи родин. Я вважаю, що це гріх занедбання, бо ми не знаємо, як це організувати, у нас немає ідей, часу тощо. Люди, які потребують, щоб ними хтось зацікавився, у Церкві почуваються щораз більше чужими. Тому не дивуймося, що наші храми поволі пустошіють! Однак найбільшою драмою є постійний голод живого слова серед вірних. Нещодавно мій знайомий, співвласник великої фірми, скаржився на свою парафію, бо вже рік не чує там жодних проповідей. Звісно, кожної неділі той чи інший священик читають з амвону щось, що імітує проповідь. Але, на думку мого знайомого, це немає нічого спільного з проповідуванням Благовісті. Він вважає, що це радше нагадує сумну новину про якесь зубожіння сучасного духовенства. Звичайно, не можна звинувачувати священика, якщо в нього немає дару проповідувати. Однак кожен зі священиків у семінарії має щонайменше два роки гомілетики – мистецтва виголошення проповідей. Невже це був змарнований час? А тимчасом, щоб з вірою приступати до Святого Причастя, приймати інші таїнства, треба чути Слово, бо наша віра народжується зі слухання. А коли під час проповіді доводиться чути нудну балаканину, яка тебе починає відштовхувати, то як це може розпалити вогонь віри? Стосунки Симона Петра з Ісусом почалися з того, що він сидів у човні і слухав навчання Ісуса, а потім промовив: «Якщо скажеш, то я зможу закинути сіті». А що можуть сказати люди після наших проповідей? Який образ Ісуса вимальовується в наших «читаннях з папірця», які деякі священики гордо називають проповідями?
Я не хотів би використовувати це невдале порівняння, але літургія деякою мірою має в собі елементи театру – містерії. Вона має бути опрацьована і гарна, проповідь має бути сильною, адже виголошення Божого слова вимагає належної підготовки, щоб не спричинити висміювань. Натомість прикладів такої «літеплости» в літургійному та душпастирському житті Церкви є доволі багато, і це найгірше свідчення Церкви про себе.
КІНЕЦЬ