Як ставитися до старших людей?

Ця тема дуже широка, тому я обмежуся кількома загальними порадами.

  • Треба навшпиньки ввійти до світу старших людей, тобто делікатно, обережно і з повагою. Ми знаходимося на терені таємниці. Чогось святого, що не можна споганити неотесаною та неправомірною надоїдливістю. Треба пам’ятати, що стара людина не є проблемою. Вона є особою!
  • Не достатньо тримати в комоді фотографії наших «старих». Старим батькам потрібна наша присутність: помітна, постійна, довга, неспотворена поспіхом. Старі люди – це ближні, щодо яких наш найважливіший обов’язок – бути поруч.
  • Часом старших сприймають виключно через призму зиску: політики помічають їх лише тоді, коли наближаються вибори; фармацевтична промисловість, косметичні фабрики та туристичні агенції підлещуються до них, як до потенційних клієнтів, а майбутні спадкоємці (або ті, хто мріє серед них опинитися…) розпещують їх, очікуючи на заповіт («над цим заповітом треба попрацювати»!). Також деякі будинки опіки можуть бути непоганим бізнесом. Уже не згадуючи про бюра ритуальних послуг, які шукають інформацію про стан здоров’я «бідолашних стареньких» і мають на оці їхніх родичів…

Підхід до осіб похилого віку ніколи не може бути продиктований економічним чи особистим зиском. Він має бути безкорисливим. Я навіть насмілився б сказати, що до світу старших осіб не треба заходити з почуття обов’язку, а лише зі справжньої потреби серця.

  • Наступна річ – це несистематична пам’ять. Час від часу, з нагоди великих урочистостей всі раптом пригадують про старих. З’являються пропозиції концертів, розіграшів, різних забав, подарунків. А потім знову настає довготривала тиша, і про старших всі забувають.
  • Треба пам’ятати, що молодість – це захоплення, зрілий вік означає любов, а старість – це час ніжности[1]. Основне значення має тактовний підхід. Посмішка, жест, вміння уважно вислухати, ніжні слова – все це допомагає більше, аніж навіть найліпші ліки.
  • Втішати старих треба, пам’ятаючи про чотири види страждання:
  1. бути тягарем і в усьому залежати від інших (особливо, коли йдеться про догляд); так розвивається комплекс паразита;
  2. відчуття непотрібности;
  3. відчуття, що в усьому було зроблено помилки, особливо у вихованні дітей;
  4. страх перед майбутнім.
  • Старшим людям треба допомогти розважатися: ми не перестаємо розважатися, бо вже старі, а ми старі, тому що відмовилися від розваг.
  • Дивлячись через призму релігії, треба усвідомлювати, що деякі люди похилого віку погано переживають свою старість, їх мучать сумніви, причиною яких є не завжди належна освіта. Отож, варто коригувати багато викривлених образів, які стосуються віри. Зверну вашу увагу на деякі з них:
  1. образ караючого Бога («хто Його знає, чи Він мені пробачив…»), Який карає за гріхи минулого («я заслуговую на ці хвороби, бо образила Його. Я була злою…» – повторює мені одна старша жінка, також тоді, коли захворіє на звичайну застуду). Найважливіше звільнитися від страху, оживити полум’яну надію;
  2. образ Бога забобонів;
  3. дитячі уявлення на тему віри (пов’язані, насамперед, з образом «Бога-поліцейського», «безжалісного шпигуна», який не спускає з тебе очей і не обмине увагою найменшої твоєї провини);
  4. «болісна» концепція релігії, тобто така, що опирається виключно на стражданні, самопожертві, самозреченні. Треба пояснити, що Бог не схвалює жалоби, смутку, що Він хоче радости, здоров’я, спокою, свята. Радість життя не є гріхом!
  • Основне – особливо в будинках престарілих – запобігти тому, щоб підопічні не замикалися в собі[2]. Їх треба навчити дивитися в очі одні одним, називати одне одного на ім’я, вітатися.
  • У старших людей треба розвивати усвідомлення того, що в житті можна бути потрібним «по-іншому», а не тільки працювати та активно діяти. Йдеться про те, щоб допомогти їм зрозуміти цінність існування, цінність молитви як послуги, яку вони роблять іншим, а також допомогти їм зрозуміти, що вони – хранителі фундаментальних цінностей і у сфері людяности, і у сфері віри. Найважливішим свідченням особи похилого віку може бути доброзичливість, великодушність. А це дуже важливо у світі, де в ставленні до батьків домінує байдужість, агресивність, відсутність толерантности та любови.
  • Треба уникати створення ілюзій, особливо, коли це стосується віку. Не можна ставитися до старших людей як до дітей або ж обманювати їх, що вони зовсім не старі (зрештою, їх не так легко обдурити…).
  • Врешті, треба взяти до уваги, що деякі старенькі, хоча й погано чують-бачать і мало що розуміють, однак «відчувають» усією своєю особою.

Вади старших людей

Як не треба мітологізувати молодих, так само не можна ідеалізувати старих. Не все, що вони дають, можна прийняти. Тут варто перелічити декілька найпомітніших вад, звичайно, без узагальнень. Адже є і чудові старші люди, які не мають цих негативних рис.

Насамперед, я назвав би зарозумілість та звичку засуджувати все і всіх. Дж. Даквіно проникливо зауважує: «До старости не треба ставитися як до медалі за заслуги. Так думають лише ті премудрі, які використовують особисті дані як диплом за заслуги. Надмірно балакучі, нудні, педантичні старі, які за кожної нагоди несподівано вискакують ніби клоун з коробки зі сюрпризом, розмовляючи зі зверхньою пихатістю, близькою до манії величности. Їхній словесний “пронос” – це нудна літанія стереотипів та не надто розумних пропозицій на вирішення всіх можливих проблем; їм видається – як і дітям – що вони всемогутні (…)

Мудрагель – це старша особа з настільки вузьким мисленням, як і її артерії; вона не спроможна зійти з курсу, який обрала заздалегідь. Оскільки така людина живе лише мітом про себе саму, то у своєму нервовому словесному потоці дуже часто використовує слово “я”. Суворість у справі почуттів не дозволяє їй цікавитися іншими, вислуховувати скарги друзів або розділяти радість родичів. Така особа своєю зарозумілістю постійно шарпає чиїсь нерви, вже не згадуючи про серце. Через все це старі мудрагелі дуже рідко викликають зацікавлення, повагу та почуття» (цит. праця, с. 97-98).

Інша дуже поширена вада – це претензійність, висування постійних звинувачень, замість вдячности за те, що людина має. Також є особи складні, вперті, підозріливі (хоча якраз ця проблема часто пов’язана з проблемами зі слухом – трапляється, що через погано почуту інформацію хтось робить неслушні висновки), надмірно вразливі. Також бувають особи похилого віку, які постійно нарікають, плачуть, лементують.

Для багатьох великим неприятелем є вода.

Дехто буває дуже скупий.

Дехто нав’язливо турбується про їжу. Щодо деяких осіб можна говорити про справжній харчовий еротизм. Такі особи відкидають здорову та раціональну дієту. «Часом об’їдання – це реакція на пережиті стреси та невдоволення» (Дж. Даквіно). Однак часто трапляється, що опікуни самі намовляють підопічних постійно їсти, а це призводить до зайвої ваги.

Зрештою, не можна заперечити, що старші люди бувають також грубуваті, агресивні, розжалоблені, недобрі до інших.


[1] Кілька разів мені доводилося чути прохання про поцілунок від старших осіб, які видавалися шорсткими, холодними, навіть похмурими.

[2] Жак Леклерк писав: «Нудьгують лише ті, хто замикається в собі. І немає більш монотонного видовища, аніж власна персона».

Попередній запис

Старі – бідолахи нашого суспільства

Наступний запис

Гіркі розлуки