У сучасному суспільстві людина похилого віку, незалежно від економічної ситуації, є бідолахою. Можна навіть сказати, «другорядним бідолахою». Така особа наражається на байдужість, її постійно відштовхують на узбіччя. Звичайно, бувають і небажані діти, які все життя носять у собі цю рану. Та є і небажані старі батьки, які перешкоджають, почуваються зайвим баластом, дорослі діти ставляться до них, як до паразитів, тягаря, зайвих клопотів. У багатьох випадках старі люди є справжніми сиротами.
Одним з найтривожніших аспектів цієї нової біди є самотність багатьох людей похилого віку. Можна ствердити, що це серйозна хвороба старости. «Самотність зазирає нам у вічі, коли діти вже дорослі, коли світ праці відсуває нас на узбіччя, коли ми маємо надто багато вільного часу, а день стає жахливим продовженням порожнечі; це самотність меланхолійних прогулянок, переповнених сподіванням зустріти когось знайомого, когось, хто подарує тобі бодай трохи свого часу; це самотність старця, що сидить на лавці в парку з нерухомим поглядом, або самотність бабусі, яка дивиться на вулицю через фіранку свого помешкання; це самотність пацієнтів в анонімних притулках для вбогих або люксусових геріатричних клініках для багатих» (Дж. Даквіно)[1].
У притулках також є люди похилого віку, приречені жити в самотності, а не разом – вони так і залишаються чужими одні для одних.
Причиною самотности також може бути нестача інформації (телебачення і газети – для тих, хто ще спроможний читати, – мінімально заспокоюють потребу орієнтування у світі). Стара людина ніби перетворюється в суху гілку, яка живиться лише далекими спогадами.
Неминучим наслідком цієї почуттєвої порожнечі є психічна смерть. Як стверджує Дж. Даквіно, дитина, яка не зазнає позитивних почуттів, погано розвивається. Стара людина також помирає без почуттів.
У старої людини крадуть час
Одним із найтяжчих та найпоширеніших злочинів, якими можна скривдити старших людей, є крадіжка. Я маю на увазі не лише крадіжку якогось майна і розбійний напад, жертвами якого найчастіше стають слабкі люди в похилому віці, бо їм важко себе захистити. Я говорю про те, що стара людина почувається окраденою на час, тому що в неї забирають минуле, теперішнє і майбутнє.
Насамперед треба віддати минуле. «Запитай свого батька, і покаже тобі твоїх тих старших, а вони тобі скажуть» (Втор. 32:7). Кому потрібне минуле старої людини? Її минуле, на жаль, стає непотрібним. У минулі століття старця шанували майже як Бога (також тому, що до сивочолого віку мало хто доживав). Старі люди зберігали депозит віри, досвіду, тому вони були всім потрібні, особливо в суспільстві аграрного типу. Казали, що коли вмирає стара людина, то це так, ніби знищили бібліотеку.
Сьогодні «цистерна знань» старого вже не потрібна, вона залишається невикористаною. У кого є ще час, терпеливість, покора, щоб слухати стару людину? Адже є книжки, курси та спеціялізовані часописи, комп’ютери, Інтернет, телебачення. Досвід непотрібний.
Колись стара людина мала право закрити уста кожному молодому рішучим: «Мовчи! Що ти знаєш про життя? Ти не маєш досвіду. Я багато чого навчився… Тож слухай мене і мовчи!» Сьогодні будь-який підліток, який звик усю інформацію шукати в Інтернеті, лише знизав би плечима або почав би глузливо сміятися.
Видається, що старі люди вже не мають що сказати молодим, які вважають, що все знають і мають право робити власні помилки. Досить натиснути кнопку, щоб отримати відповідь, інформацію, та ще й глибшу, ніж та, що її можна отримати від старших людей, хоча вони й мають життєвий досвід.
Люди похилого віку виходять з гри. Вони – наче несправний, заіржавілий механізм. Ніби монета, що вийшла з обігу, їхнє минуле вже нікого не цікавить…
Тимчасом треба заохотити старшу людину, щоб вона відкрила – навіть якщо робитиме це поволі та невдоволено (адже в заіржавілому замку ключ повертається дуже поволі) – шкатулку, в якій зберігає свої спогади, що сплять під товстими шарами пилюги. А виявляється, що ці спогади можуть бути дивовижні та цінні. Треба запобігти тому, щоб теперішнє старої людини не було порожнім, нерухомим, понурим, нудним. Треба створювати зацікавлення, надавати новини, пробуджувати цікавість, пропонувати ті заняття, в яких старші люди були б героями, а не звичайними глядачами, які використовують досягнення інших. Теперішність не може бути понурим залом очікування на прибуття потяга, який відвезе на кінцеву зупинку.
Старшим людям треба подарувати майбутнє, тобто наповнити їхнє життя очікуванням і надією. У Євангелії описана незабутня постать старця Семена, який не може померти, бо на щось чекає, ще всього не бачив. Він відкритий на майбутнє, на день, який ще має прийти (Лк. 2:25-32).
Треба переконати старих людей, що ніколи не надходить пора на остаточне замкнення валіз, бо завжди можна покласти до них щось нове й цінне. Завжди є надія.
[1] Libertà di invecchiare, SEI, Torino 1992, с. 51. З цього чудового тексту я почерпнув кілька думок для цього розділу.