Як стати зразком тривалих стосунків

Тиск сучасних вимог ринку означає, що видавці мусять надавати книгарням та торговельним мережам точні дати виходу книг у світ і ретельно їх дотримуватися. Це призводить до того, що видавці вчиняють шалений тиск на письменників, щоб ті закінчували роботу над рукописом своєчасно, відповідно до строків, зазначених у планах видавництва. Якось у мене була ситуація, коли швидко наближався кінцевий термін подання рукопису, і не було можливості його змінити. Я занурився в процес редагування дуже важкого розділу, докладав зусилля, щоб сконцентруватися, аж тут через відкриті двері моє кімнати до мене прискакав мій дворічний син Шон.

„Пограємо, тату?” – спитав він, тримаючи обома руками новий м’ячик. Його великі круглі очі з очікуванням дивились на мене.

Десь у глибині моєї свідомості я знав, що все, що потрібно Шонові, – це лише п’ять хвилин мого часу на те, щоб покидати один одному той м’ячик або просто посидіти дві-три хвилини в мене на руках і позахоплюватися новою іграшкою. Але жодна з цих думок не пробилася через мою стурбованість кінцевим терміном. „Я зараз не можу, синку. Я зайнятий важким розділом, – відповів я. – Давай трохи пізніше?”

Малюк Шон не знав, що таке розділ, але зміст відповіді второпав. Татко зайнятий, і треба йти геть. Від побіг без заперечень, і я повернувся до рукопису. Але моє полегшення тривало недовго. Через пару хвилин до мене підійшла моя дружина Дотті і сіла біля мене для того, щоб „побалакати”, як вона це називала.

„Любий, Шон щойно сказав мені, що ти дуже зайнятий і не можеш із ним погратися, – завела вона розмову. – Я знаю, що дуже важливо закінчити цю книжку до кінцевого терміну, але я хотіла б тобі дещо нагадати”.

„Що таке?” – нетерпляче перепитав я, навіть не відриваючи погляду від мого архіважливого рукопису.

„Здається, тобі треба зрозуміти, що тепер ти постійно будеш працювати над книжками і на тебе будуть тиснути кінцеві терміни. Всю решту твого життя в тебе будуть проекти та дослідження, а от дворічного сина, який схоче посидіти в тебе на руках і показати тобі свій новий м’ячик, більше не буде”.

„Я чую, що ти кажеш, – сказав я (хоча насправді це було не так), – і ти, як завжди, маєш рацію. Але саме зараз я мушу докінчити розділ”.

„Гаразд, Джоше, – відповіла вона. – Але прошу, подумай над цим. Ти ж знаєш, якщо ми приділяємо увагу дітям зараз, вони приділятимуть увагу нам потім”.

Здоровий глузд Дотті проник через бар’єри моєї зосередженості, і чим більше я думав над цим, тим більше сенсу я знаходив в її ніжних, але наполегливих словах. Вона мала рацію. Кінцеві терміни, контракти, телефонні дзвінки, зустрічі, відрядження – це буде зі мною завжди. Але діти будуть дітьми лише якусь мить. Промайнуть роки, і я втрачу нагоду радіти тому, як вони ростуть на моїх очах. А вони втратять нагоду надійно відчути, що в них є справжній батько.

Не виголошуючи промов, без зайвих фанфар, я негайно прийняв рішення. Я вийшов з кабінету, знайшов Шона і провів з ним чверть години, просто кидаючи один одному м’ячик. Відтоді я завжди намагався ставити своїх дітей вище від кар’єри, віддаючи їм перший номер у моїх пріоритетах. Це не завжди було легко, особливо спочатку. Більшість з нас потрапляє в пастку браку часу ще до того, як починає розуміти, що це сталося. У нас не тільки є власна робота й обов’язки. Нас постійно бомбардують заклики до добровільної допомоги від сусідів, шкіл, лікарень, церков. Ці справи завжди добрі, ці потреби – справжні, тож почуття обов’язку або вини спонукає нас відгукнутись. Та з часом ми раптом помічаємо, що наш щоденник вже перенаситився всілякими добрими справами, які слід зробити.

Та, як сказав британський євангеліст і теолог Мейджор Ієн Томас, „потреба – це не покликання”. Нам треба постійно нагадувати собі про наші справжні пріоритети і навчитися вимовляти коротке, але таке важке слово з двох літер „ні”.

За будь-яку ціну ми повинні знаходити час, необхідний для підтримання живих стосунків з дітьми. Наші пріоритети повинні показувати, що для нас немає особи, діяльності, роботи, проекту чи власності, які були б для нас дорожчі за нашу сім’ю.

Чому настільки важливо для дорослих брати участь у житті дітей? Одна відповідь цілком очевидна: вони потребують нагляду, направлення та рольового зразку з боку дорослих під час свого дорослішання. Але не тільки з цієї причини. Причина, чому наша молодь не рухається в напрямку близьких стосунків з Богом, полягає в тому, що вони в глибині своїх сердець не впевнені, чи Він є істинний Бог. Як ми вже бачили в наведених вище статистичних даних, більшість із них не вірить, що Він був історичною особою чи що воскрес із мертвих і дав Духа Свого, щоб зараз жити в серцях людей. Тому наше завдання полягає в тому, щоб показати їм серце Бога, Який прагне стосунків з ними, та підвести їх до розуміння того, Хто Він є, щоб вони могли з довірою вступити в такі взаємини. І ці стосунки ми показуємо, будуючи тривалі взаємини.

Коли посвячені християни будують змістовні стосунки з молоддю, вони показують їм любов Божу та передають її їм. Ми приносимо Бога в життя наших молодих людей, роблячи нашу постійну присутність позитивною силою, яка рухає їх життя. Якщо ми доступні для дітей, які оточують нас, цим ми говоримо до них те саме, що Бог раніше сказав нам: „Ви – важливі. Я люблю вас настільки, щоб не лише давати вам усе необхідне, але і просто бути з вами та насолоджуватися стосунками з вами”.

Навіть Христос вважав, що важливо присвячувати час дітям. Коли батьки приводили своїх дітей до Ісуса, щоб Він благословив їх, Його учні думали, що маленькі пустуни, які кружляли навколо Учителя, лише заважають і не варті уваги. Вони намагалися прогнати дітей геть, але Ісус сказав: „Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене, – бо Царство Небесне належить таким” (від Матвія 19:14, Ог.). Якщо Ісус, Який прийшов спасти світ та втішити людей в їхніх прагненнях, вважав за важливе проводити час з дітьми, наскільки більше ми повинні це робити?

Трагедію, яка може статися, якщо ми не проводитимемо час з нашими дітьми, ілюструє одна надзвичайно сумна історія. Одна жінка звернулася до мене після того, як послухала проповідь у місцевій церкві на цю тему. Сльози заливали її обличчя, коли вона розповіла про те, що вона – дружина старшого віце-президента великої корпорації. „Мій чоловік недавно помер, – сказала вона. – Він заробляв кілька мільйонів доларів на рік. Він їздив по всьому світу, розробляючи грандіозні проекти, але в нього ніколи не було часу для своїх дітей, навіть коли він був удома. Усі вони відвернулися від нього і коли виросли, то не забажали мати з ним нічого спільного. На смертному ложі він признався мені, що помирає з тяжким сумом на серці. Він сказав: „Я здобув престиж, але втратив свою сім’ю. Я став заможнім, але втратив своїх дітей. Якби я лише проводив з ними більше часу!”

Вислухавши цю гірку історію, я згадав мудрі слова Дотті, які вона сказала, коли Шон хотів погратися зі мною: „Якщо ми зараз будемо проводити час з нашими дітьми, пізніше вони захочуть проводити час з нами”.

Попередній запис

Ми змінюємося

Наступний запис

Для дітей любов означає „час”