Коли Христос був на землі, Його учні вважали, що вони знають, що таке небо. У своїх стосунках з Ним вони знайшли все, на що могли сподіватися. Їх любили, давали їм усе, і їхнє життя мало сенс. Перебувати з Ісусом означало переживати почуття, думки та мрії, про які годі було й думати до Його появи в їх житті. Сам будучи досконалим та розуміючи інших досконалим чином, Він міг ставитися до них досконало, даючи їм найкраще та беручи від них найкраще. Почуття, що наповнили двох чоловіків при зустрічі з Ісусом на дорозі до Еммаусу, були, без сумніву, типовими для багатьох: „Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання?” (від Луки 24:32, Ог.). Ісус був досконалим задоволенням їхньої потреби в дієвих стосунках.
Але після того, як Ісус був заарештований та страчений, Його учні розгубилися. Вони вважали, що ці досконалі стосунки зникли назавжди. Вони сумували, вони перебували в депресії, вони втратили мужність, вони не розуміли, що відбувається. Вони впали духом та ховалися, намагаючись упоратися з втратою, коли почули надзвичайну звістку від жінок, які ходили до могили: Ісус воскрес. Коли ця звістка виявилася правдою, учні зраділи безмірно. Вони змогли зібрати докупи те, що втратили. Стосунки могли тривати далі. І якщо цей надзвичайний Чоловік зміг подолати смерть, то тепер постійні, вічні стосунки, до яких вони прагнули, стали дійсністю. Ми можемо лише розділити їхню надзвичайну радість, коли їхні серця загорілися від думок, ідей та можливостей, досі не знаних.
Але на цих бідних учнів чекало ще одне потрясіння. Після того, як воскреслий Ісус перебував з ними сорок днів, Він дав їм вказівку навчати інших та поширювати те, чого вони навчилися від Нього. А потім „Він угору возноситись став, а хмара забрала Його з-перед їхніх очей” (Дії 1:9, Ог.). Ісус і раніше намагався підготувати цих людей до того, що Він покине їх, але вони не могли зібратися з думками, бо це наповнювало їхні серця смутком (від Івана 16:5-6). Вони вважали, що це буде кінцем їхніх надзвичайних стосунків з Ним. Але Ісус пояснив їм: „Краще для вас, щоб пішов Я, бо як Я не піду, Утішитель не прийде до вас. А коли Я піду, то пошлю вам Його” (від Івана 16:7, Ог.). І ось, після того як Ісус був вознесений на небо, Його учні вже не були в такому відчаї, як після Його розп’яття. Натомість „вони поклонились Йому, і повернулись до Єрусалиму з великою радістю” (від Луки 24:52, Ог.). Ісус пообіцяв, що їхні стосунки з Богом будуть продовжені, але на цей раз Він прийде до них у вигляді „Утішителя”, Який буде не лише з ними, але й у них. Таким чином, Він пообіцяв їм стосунки з Богом ще тісніші та ближчі, ніж були в них досі з Ісусом, коли Він перебував на землі (від Івана 14:17). Ці взаємини були вже не один з одним, а один в одному.
Коли апостоли та ще кілька учнів повернулися до Єрусалима після вознесіння Ісуса, вони зустрілися там з 120 учнями. Вони молилися та підбадьорювали один одного протягом десяти днів, поки не настав день П’ятидесятниці. У цей день вони були, як завжди, разом, коли відбулася знаменна подія, описана в третьому розділі. Святий Дух зійшов на учнів з надзвичайним сяйвом та гомоном у пориві вогню та вітру (Дії 2:2-4). Святий Дух Божий і був тим Утішителем, Якого обіцяв їм Ісус. У той день Ісус прийшов, щоб жити вічно в дусі в кожному з учнів, і від того дня Він увійшов у життя кожного віруючого, який чи яка присвячує себе Христові.
З поверненням Святого Духа Бог повернув людям те, що Адам та Єва втратили в Едемі. Дух Божий прийшов, щоб заповнити порожнечу, що залишилася в нашому дусі після падіння, і це відновило для нас близькі стосунки з Богом, які були втрачені людством. Ми знову стали тими, якими були створені – носіями життя Бога.
Втілення Христа було необхідне, щоб підготувати дорогу для пришестя Святого Духа. Своїм розп’яттям Христос заплатив за гріх і забрав нашу провину, очистивши нас, так Бог зміг відновити ці стосунки. Потім Бог прийшов до нас в особі Святого Духа. Ісус не міг просто залишитися та підтримувати близькі стосунки з кожним із віруючих на землі, тому що Він став людиною, обмеженою в просторі і часі, бо набув тіло, подібне до тіл інших людей. Для того щоб Бог жив у нас Духом Своїм, Ісусові треба було залишити нас і дати можливість Богові зійти вниз у духовній формі, яка могла б увійти до кожного з нас.
Як стати „маленьким Христом”
Коли Ісус став людиною, вперше, відтоді як Адам згрішив перед Богом, людина поводилася саме так, як їй слід було.
Бог мав земне тіло людини, в якому Він міг жити та виражати Свою природу. Знову вознісшись на небеса, Ісус дав нам привілей замінити Його – стати тим, ким був Він: людьми, у тілах яких може жити Бог і виражати Свою природу. Власне, коли Дух Божий входить у нас, ми стаємо „маленьким Христом”. Ми показуємо богоподібність тим, хто ще не став християнами, залучаючи їх до тих же люблячих стосунків, які відчуваємо ми самі. Цим ми виконуємо доручення, яке Ісус дав Своїм учням перед Своїм вознесінням на небеса: „Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете… аж до останнього краю землі” (Дії 1:8, Ог.).
Відновлення усіх речей
Хоча план визволення зосереджений на Його любові до нас, рамки його набагато ширші, ніж просто відновлення Своїх стосунків з людьми. Він прагне відновити всі речі відповідно до їх ідеалу від початку створення. Ми вже пояснили, як це сталося. Коли чоловік та жінка скоїли гріх в Едемі, вони роз’єднали себе з Його природою, зіпсували довкілля та спричинили біль і страждання усім істотам на землі. Адам мав би стати господарем над землею, але, коли він втратив досконалість, яку мав від створення, він поступився своїм правом господаря сатані (від Луки 4:6; Ефесян 6:12; 1-е Івана 5:19). Коли сатана забрав владу, він наповнив землю смертю, стражданням та злом усяких видів. Коли Христос повернеться з остаточною перемогою, Він відновить не лише нас, але і всі речі в природі до їх попереднього ідеалу від створення. Світ природи був створений, щоб бути нашим домом, і Бог не дозволить такому злочинному створінню, як сатана, святкувати перемогу вічного руйнування над тим, що Бог проголосив бути добрим та створив для нашої радості. Як каже Павло, „все створіння чекає на день, коли воно приєднається до Божих дітей у славному звільненні від смерті та тління” (до Римлян 8:21, НЖП).