М’яко кажучи, дитинство в мене було неідеальне. Мій батько був п’яницею, відомим на все містечко. Він постійно бив мою матір, часто відбувалися сварки. Не знаю, як часто до нашого дому заходив дільничний шериф, щоб відновити порядок. Усі знали, що мій батько п’є і погано поводиться вдома, тож мені було дуже соромно, що я його син. Не знаю, як би я зміг пережити дитинство і юність, якби я не знав, що моя матір добре розуміє моє приниження і біль. Але моя матір уже не мала сил опиратися цьому. Незадовго до того, як я закінчив школу, я одного вечора прийшов додому і побачив, що вона плаче. Я подумав, що батько знов її побив, і спитав, що сталося.
„Я більше цього не витримаю, – ридала вона. – Твій батько, його пияцтво, його наруга. Я більше не хочу жити. Я ще потерплю, поки ти закінчиш школу, а тоді помру”.
Я не один раз чув від неї такі розмови раніше, але на цей раз я зрозумів, що вона говорить серйозно. Так і сталось. Я закінчив школу, а через кілька місяців моя мати померла. Жорстокість мого батька зруйнувала її бажання жити.
Я був спустошений. Зі смертю матері я втратив єдину людину, яка мене розуміла. Вона мене розуміла, бо ми жили в одному світі. Вона жила в тому самому середовищі розладу і наруги. Вона з перших рук знала, що таке жити в постійному страху, злобі та збентеженні. Що б я не робив, куди б я не йшов, наскільки б пізно я не повертався додому, вона мене завжди чекала. Аж раптом її не стало, і я відчув, що мені ні до кого звернутись. Ніхто інший не міг би зрозуміти, що в мене на душі.
Звичайно, у мене були друзі в школі, але вони не розуміли мене, і навряд чи могли. Вони не знали, що таке бути сином п’яниці. Вони всі знали про прив’язаність мого батька до алкоголю і жартували з цього. Я додавав до їхніх жартів свої, і жоден з товаришів не здогадувався, наскільки це мені дошкуляло. Я намагався сховати біль за жартами, але біль залишався, роз’їдаючи мене зсередини. Як я міг сподіватися, що вони мене зрозуміють? Вони ніколи не проходили через те, через що пройшов я.