Не так давно я відвідав весільну церемонію, що відбувалася в чудовому саду. Після того, як священик попросив нареченого поцілувати наречену, приблизно 150 різнобарвних, наповнених гелієм повітряних кульок полетіли в синє каліфорнійське небо. Це було прекрасне видовище, яке нагадало мені Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі 1984 року. За кілька секунд кульки розплилися по небі – деякі піднеслися на сотні футів угору, а інші хутко полетіли до обрію. Дивно, наскільки різною була їхня доля. Усі вони відлетіли з того самого майданчика, були наповнені приблизно тою самою кількістю гелію і здіймалися вгору за однакового сонця й вітру. Попри це, уже за кілька хвилин їх розділяла ціла миля або й більше. Кілька кульок застрягли у верхів’ях дерев, тоді як найзавзятіші перетворилися на кольорові цятки у своєму польоті до неба. Як цікаво, подумав я, і як символічно щодо дітей.
Ми вже з’ясували, що немовлята не вирушають у подорож життя з одного стартового майданчика. І також вони мають різні здібності до польоту. Визнаймо це. В одних гелію більше, ніж в інших. І навіть, якби вони були ідентичними при народженні, то не надто довго залишаться такими. Впливи середовища поведуть їх у безмежній кількості напрямів вже за кілька днів. З тієї миті вони будуть лише віддалятися одне від одного. Так виглядає, що деякі діти ловлять тільки правильний вітер. Вони без зусиль линуть у висоту. Батьки цих дітей сяють гордістю, тому що їхні «кульки» найкращі. Інші ж, наражаючись на велику небезпеку, туляться до дерев. Їхні родичі біжать у нестямі внизу, дмухаючи і хукаючи, щоб вони не впали на землю. Це виснажлива робота.
Тепер я хочу сказати підбадьорливе слово батькам усіх дітей низького польоту, що живуть на світі. Зазвичай у сім’ї є принаймні одна така дитина. Звісно, не всі вони вольові і бунтівливі. Деякі з них мають фізичні вади. Подеколи вони не мають здібностей до навчання, специфічний характер чи серйозну недугу. Або інші риси, що накликають глум ровесників. Чим саме ця особлива дитина турбує вас? Вона надто худа чи гладка, низька чи висока, незграбна чи лінива? Чи вона така страшенно самолюбна й неласкава, що всі від неї відвернулися, за винятком вас (а, можливо, й ви)? Чи історія вашої сім’ї не записана десь у плані польоту цієї особливої «повітряної кульки».
Чи міг би я, на сторінках цієї книги, лагідно обійняти вас? Я розумію ваш біль і страх. Ваші надії злітають угору і падають униз разом з цим особливим малюком. Ви прокидаєтеся вдосвіта, хвилюючись і молячись про його виживання. Вам сняться жахи, що його кулька зробить божевільну мертву петлю і тоді каменем впаде на землю. Ви віддали би життя, аби запобігти цій катастрофі, однак це не допоможе. Крім вас він нікого не має.
Якщо ваші сини й дочки літали тільки у вишині, то вам годі зрозуміти сентиментальність цих слів. Можливо, вони навіть видадуться вам безглуздими. Дуже важко зрозуміти депресію й острах, що пов’язані з вихованням такої дитини, якщо ви не маєте такого досвіду. І до цих почуттів слід додати сором. Чому? Через несамовите переконання, що батьки відповідальні за все, ким стане їхня дитина. Їх хвалять і звинувачують за її успіхи й невдачі – геть чисто всі. Якщо вона мила, чудова, артистична, успішна в навчанні і спорті, то її тато й мама дістають п’ять з плюсом за те, що виховали її такою. Але якщо вона посередня, нескоординована, ледача, непоказна і некмітлива, то вони провалюють іспит.
Особливо мама і тато відповідальні за погану поведінку дитини, навіть якщо вже минули роки, відколи мали змогу впливати на неї. Майже щодня я чую від батьків історії на взір цієї:
«Дорогий докторе Добсоне:
Ми маємо чотирьох дітей, у тому числі хлопчика і дівчинку, що навчаються в коледжі. Вони просто чудові й досягли всього, про що тільки можуть мріяти батьки. Також ми маємо 12-річного хлопчика, чий мозок був травмований при народженні. Це мила дитина, яка неймовірно важко працює, щоб дати собі раду в житті. Зрештою ми маємо тринадцятирічного хлопчика, який був вольовим з «першого дня», як ви часто кажете.
Ми були християнами сім років і докладали всіх зусиль, щоб допомогти цій дитині: молилися, змінили місце проживання, віддали його в християнську школу і щотижня влаштовували сімейні психотерапевтичні сеанси.
Сьогодні ввечері нам довелося сидіти разом зі своїм сином перед пастором, міністром освіти і членами християнської шкільної ради, звертаючись до них з проханням, щоб його не вигнали зі школи лише за шість тижнів до кінця навчання. Вирок був таким: його виключено! І з цієї нагоди міністр освіти зауважив таке: «Які ж ви батьки, якщо не маєте більше влади над своїм сином?»
Ми в розпачі! Ми спробували з цією дитиною все, що тільки спадає на думку. Ми щиро любимо її, але тепер я добре розумію, чому батьки вчиняють наругу над дітьми. Я рентгенолог і вже бачила багатьох дітей, які зазнали травми мозку. Можливо, що саме це не дозволяє мені відлупцювати його. Але чому ці шкільні адміністратори ще більше нас звинувачують, коли люди на взір вас так стараються допомогти нам? Ми вже й так відчуваємо досить вини, усвідомлюючи, що стали невдахами в батьківстві.
Будь ласка, допоможіть. Ми в розпачі!
Нехай Бог благословить вас, Елейн».
Якби ми звернулися до шкільної ради і міністра освіти, то почули б іншу історію про цих батьків і їхнього бунтівливого сина. Можливо, що саме вони спонукали його до непокірної поведінки, але я сумніваюся в цьому. Поглянувши на інших їхніх дітей, ми побачимо, що з ними все гаразд. Ні, я вважаю, що ці батьки стали жертвою жорстокого непорозуміння, про яке йшла мова. Їх та інших сучасних батьків навчали, що діти народжуються нейтральними й добрими. Якщо з дітьми щось не гаразд, то це означає, що хтось має руйнівний вплив на них. Уся поведінка спричинена, кажуть експерти. Дитина не має вибору. Вона просто реагує на свій досвід.
Як ми вже згадували раніше, ця теорія називається детермінізм, і якщо вона правильна, то відповідальність за кожну брехню, кожну невдачу в школі, кожен акт непокори врешті-решт ляже на сім’ю – особливо матір. Саме тому її обвинувачують у всіх проблемах і навіть дрібних вадах, що дошкуляють дітям. І хіба дивно, що тисяча матерів і батьків, які взяли участь у нашому опитуванні «труднощі виховання», найчастіше відповідали: «Я невдаха в батьківстві».
Я пригадую, як кілька років тому сів на пасажирський літак, вирушаючи з Лос-Анджелеса в Торонто. Як тільки я зручно примостився, через два сидіння від мене сіла матір, посадивши між нами свого трирічного сина.
– Отакої! – подумав я, – п’ять наступних годин я буду сидіти, пристебнутий біля цього малого непосиди.
Я думав, що він зведе мене і свою маму з розуму, поки ми приземлимося. Якби мого сина Раяна в цьому віці пристебнули до крісла і не дали йому якогось заняття, то він би встиг розібрати всю хвостову секцію літака, перш ніж той сів би на землю. Мій батько одного разу сказав про Раяна: «Якщо ти дозволиш цьому малому занудьгувати, то заслужиш те, що він зробить з тобою».
На мій подив, малюк поряд зі мною мило сидів упродовж п’яти наступних годин. Він співав короткі пісеньки. Грався з попільничкою. Годину чи дві спав. Але, переважно, зосереджено думав. Я чекав, що він махатиме руками, але цього жодного разу не сталося. Його матір не була здивована. Вона поводилася так, наче всі трирічні діти здатні просидіти півдня без цікавого заняття.
Порівняйте цей скупий на події епізод з іншим моїм польотом за кілька місяців. Я сів на літак, знайшов своє місце і поглянув наліво. Цього разу поряд зі мною сиділа гарно вдягнена жінка і дуже амбіційна дворічна дівчинка. Уточнення! Матір сиділа, але її донька, безумовно, ні. Ця дівчинка і не мала наміру сідати – чи хоч би зупинитися. Було також очевидно, що матір не контролює свою дитину, і, правду кажучи, навіть самому Суперменові було б нелегко приборкати її. Маля кричало «Ні!» що кілька секунд, поки матір намагалася втримати його. Коли мама наполягала, то дівчинка кричала щодуху, копаючись і вириваючись з рук. Я поглянув на годинника і подумав: «Що ця нещасна жінка робитиме, коли їй доведеться пристебнути це дитинча до крісла?»
Я добре бачив, що матір вже звикла програвати у великих сутичках зі своєю донькою. І очевидно, що дитина звикла вигравати. Така структура взаємин могла сприяти появі хиткого миру удома або в ресторані, але ця ситуація була цілковито інша. Вони летіли в літаку, де матір не могла поступитися. Дозволити цій дитині розгулювати під час зльоту було небезпечно і заборонено правилами Федерального управління цивільної авіації. Мама мусила перемогти – можливо, уперше в житті.
Через кілька хвилин прийшла стюардеса і попросила матір пристебнути дитину. Легко їй було казати! Я ніколи не забуду того, що сталося за наступні кілька хвилин. Дворічна дитина впала в істерику, яка, мабуть, встановила своєрідний міжнародний рекорд за бешкетом і витратами енергії. Вона копала, плакала, кричала і випручувалася на волю! Двічі вона виривалася з рук матері і бігла до проходу. Приголомшена жінка буквально благала свою дитину сісти і послухати. Усім пасажирам в нашій секції літака стало ніяково за цю принижену матір. А ті, хто був на відстані десяти футів, вже практично оглухли до тієї миті.
Врешті-решт літак виїхав на смугу і злетів, поки матір щосили тримала своє норовисте маля. Як тільки ми злетіли в повітря, вона змогла принаймні відпустити свій малий вогняний болід. Коли криза закінчилася, матір закрила лице обома руками і заплакала. Я також відчув її біль.
Чому я не допоміг їй? Тому що моя порада образила би матір? У ту мить дитина відчайдушно потребувала безпеки сильного батьківського проводу, але жінка не мала й гадки, як забезпечити його. Кілька шпарких ударів по ногах, мабуть, загасили би частину вогню. Уся ця пригода скінчилася би тим, що дитина, згорнувшись клубочком, заснула би в сповнених любови обіймах матері. Натомість, вона підготувала ґрунт для ще запекліших і дорожчих сутичок у майбутньому.
Цікаво припустити, що матері в цих двох літаках могли думати про себе і своїх дуже різних малюків. Я гадаю, що жінка з пасивним хлопчиком була надміру самовпевнена. Виховання дітей було їй за іграшку.
– Ви кажете їм, що треба робити, і чекаєте, поки вони це зроблять! – могла казати вона.
Деякі матері в такому комфортному становищі відчувають неприховану зневагу до батьків бунтівливих дітей. Вони просто не можуть зрозуміти, чому інші вважають виховання таким важким.
Навпаки, матір другої дитини точно переживала велику кризу впевнености. Я бачив це в її очах. Вона не розуміла, як їй вдалося довести виховання до такого жахливого стану за два короткі роки! Якимось способом вона взяла дорогоцінне новонароджене немовля і зіпсувала його настільки, що воно обернулося на монстра. Але як це сталося? Які її вчинки спонукали дитину до такої обурливої поведінки? Вона може запитувати себе про це решту життя.
Я хотів би, щоб вона знала: принаймні частина проблеми полягає в темпераменті дитини. Це її природа – захоплювати владу, і матір припускалася серйозної помилки, віддаючи її.