У Святому Письмі є гарний текст, в якому порушено тему поклику до життя. Йдеться про початок розділу 16 Книги Єзекіїля. Цей уривок є алегорією історії Єрусалиму, представленого в образі вродливої молодої дівчини. Їй доведеться багато пережити, зокрема зраду та гріх, але все закінчиться добре: Бог простить їй і утвердить її у вірі.
Початок тексту зворушує – він передає страждання покинутости, яке ми всі тією чи иншою мірою переживаємо і яке иноді робить життя таким важким: «При твоєму народженні, того дня, як ти народилася, не був обрізаний пупок твій, і водою не була ти обмита на очищення, ані не була ти посолена, ані не була ти сповита. Не змилувалося над тобою жодне око, щоб зробити тобі одну з цих речей з милосердя над тобою, але була ти викинена на відкрите поле, так мало ціновано душу твою в день твойого народження!» (Єз. 16:4-5).
Але на щастя, проходив Бог і зглянувся: «І проходив Я повз тебе, і бачив тебе, як ти валялася в своїй крові, і сказав Я до тебе: Живи в своїй крові! Так, Я сказав тобі: Живи в своїй крові! Рости ж, зробив Я тебе, як польову ростину, і ти зросла та стала велика, і дійшла ти до найвродливішої вроди» (Єз. 16:6-7).
Живи! Я хочу, щоб ти жив! Ось перший і найбільш засадничий поклик, який адресує нам Бог. Коли життя видається нам надто важким, нам варто вхопитися за ці слова, відповісти на цей поклик своєю волею, своїм вибором жити, прийняти життя таким, яким воно є, навіть із його тягарем горя та болю. Якщо ми приймемо його з довірою, то воно, врешті-решт, виявиться величезним даром.
Можна було б подати багато свідчень про осіб, які, незважаючи на страждання, неповносправність, нещастя, обрали віру в життя і через цю довіру відчули, що їхні страждання та випробування видозмінилися і, врешті, виявилися корисними. Я маю на увазі таких осіб, як Етті Гіллесум – молоду єврейку, яка загинула в Освенцимі в 1943 році (я неодноразово цитував її у своїй книжці Внутрішня свобода), залишивши багато прекрасних текстів на цю тему. «Я готова свідчити в будь-якій ситуації і аж до смерти про красу та смисл цього життя»[1]. Що безнадійнішою, з людського погляду, стає її ситуація (у контексті нацистських переслідувань євреїв у Голландії), то більшу довіру до життя вона знаходить. Але існує одна умова – необхідно прийняти життя таким, яким воно є, прийняти його цілковито. У житті ми часто відчуваємо спокусу «зробити вибір», беручи те, що нам подобається, і відкидаючи те, що нам не подобається. Це помилка. Насправді варто «обирати все», як каже свята Тереза з Лізьє[2]. Етті висловлює таку ж позицію в цьому уривку: «Останнім часом це дедалі більший досвід для мене: у мої найнезначніші щоденні дії та відчуття проникає здогадка про вічність. Я не сама є стомленою, хворою, сумною чи стурбованою. Я разом з мільйонами инших через століття. Усе це – життя. Життя є гарним і сповненим смислу у своїй абсурдності, якщо лише ми вміємо залишити в ньому місце для усього і прийняти його цілковито. Тоді воно, у той чи инший спосіб, становить досконале ціле. Як тільки ми відмовляємося від чогось або хочемо відкинути окремі елементи, як тільки ми слідуємо своєму задоволенню чи своїм капризам, щоб прийняти певний аспект життя і відкинути инший, годі воно справді стає абсурдним. Як тільки втрачається цілісність, усе стає довільним»[3].
Кілька місяців тому, після молитовного вечора в одному з домів моєї Спільноти, на якому я виголосив проповідь про надію, я мав кількахвилинну розмову з однією літньою жінкою. Ця розмова глибоко зворушила мене. Жінці було понад вісімдесят років, але вона була красивою, її обличчя випромінювало спокій. Вона сказала мені, що зустрілася з багатьма випробуваннями у своєму житті. Зокрема, у віці тридцяти п’яти років, коли вона була матір’ю чотирьох дітей, її покинув чоловік заради иншої. Жінка сказала мені, що ця подія повністю розчавила її і що впродовж багатьох тижнів вона була пригнічена, замкнута у своєму болі та цілковитій відмові жити. І одного дня вона немовби почула голос Ісуса, який говорив до неї: «Якщо ти не підведешся, твої діти ніколи не стануть людьми». «Тоді в мене з’явилася відвага взяти себе в руки, – сказала вона мені, – знову почати жити й опікуватися моїми дітьми. Це було нелегко, мені довелося багато боротися, але Господь був вірним і ніколи не покинув мене». Жінка закінчила цими словами: «Життя – це не те, що думаєш, коли маєш двадцять років! Врешті-решт, воно повне чудових подарунків… Секрет у тому, щоб прийняти усе, що трапляється з нами!»
Я вважаю, що це свідчення досконало ілюструє головну тему цієї книжки: у найгірших ситуаціях завжди присутній поклик Бога. Це поклик до життя, і якщо ми приймемо його, то отримаємо користь від усього.
Цінність кожного життя
На жаль, ця правда не надто поширена в сучасній західній культурі. Останній важко визнати справжню цінність кожного життя: для неї життя варте того, щоб його прожити, лише якщо ти багатий, молодий, здоровий, увінчаний успіхами в усіх сферах, а твоє обличчя розміщене на обкладинці модного журналу! Але як тільки життя позначене неповносправністю, старістю, стражданням, воно вже не має вартости. На щастя, Церква, вірна Євангелію, не перестає проголошувати цінність кожного життя, навіть якщо воно не відповідає теперішнім нормам соціального успіху.
Є дуже гарні свідчення цього, з якими варто ознайомитись, щоб збагатити своє серце і розширити світогляд. Я маю на увазі свідчення американця єзуїта Генрі Ноуена, блискучого освітянина, який певний час перебував у спільноті «Лярш» Жана Ваньє. Він стверджує, що стосунки з неповносправними особами, якими опікується ця спільнота, були для нього джерелом навернення та надзвичайного збагачення. В одній зі своїх книжок[4] Генрі Ноуен чудово показує, наскільки життя Адама, важко неповносправної людини, яка була нездатна розмовляти і в щоденному догляді цілковито залежала від свого оточення, було великим подарунком для усіх, хто спілкувався з ним: Адам поширював мир навколо себе, а вже сама його присутність навертала кожного до головного.
Гріх є відмовою жити
Отож, попросімо Бога допомогти нам виявити наші відмови жити і зцілитися від них. Гріх завжди є , певною мірою, відмовою жити, яка виявляється в численних, иноді прихованих формах: брак надії, прив’язаність до надто обмежених планів чи задоволень, неприйняття страждання, замкнутість для Бога та инших, брак довіри до єдиної благодаті – власного життя… Любімо й обираймо наше життя – не намріяне й уявне, а те, яке Бог пропонує нам щодня, – і ми відкриємо усі його приховані багатства.
Після роздумів про поняття «поклик» у цих двох розділах я хотів би тепер представити головні способи, за допомогою яких нам Бог адресує поклики. Почну зі Святого Письма.
[1] Etty Hillesum, Une vie bouleversée, (Збентежене життя), Seuil, с. 166.
[2] Sainte Thérèse de Lisieux, Œuvres complètes, (Повна збірка творів), Cerf, Рукопис A, 9 і 10, с. 84.
[3] Цитата за: Paul Lebeau, Etty Hillesum, un itinéraire spirituel, (Eттi Гіллесум, духовний шлях), Albin Michel, c. 179.
[4] Henry Nouwen, Adam, God’s beloved, (Возлюблений Богом Адам), Orbis book, 1997. Переклад французькою в книжці Chemin de passion, chemin du monde, (Шляхи пристрасті, шляхи світу), Bayard, 2006. Український переклад книжки Возлюблений Богом Адам побачив світ у видавництві «Свічадо» у 2005 р. – прим. ред.