Тепер я хотів би згадати одну річ, яка видається мені головною. Ніколи не треба забувати, що найбільш засадничим покликом, який нам адресовано, є поклик до життя. Перший дар, який дав нам Бог, це є дар життя, і цей дар уже є покликанням.
Иноді під час проповідування на реколекціях мені траплялося ставити ревним католикам таке запитання: який найперший великий дарунок зробив нам Бог? Часто мені відповідали: хрещення. На мою думку, ця відповідь виявляє проблему. Безперечно, хрещення є чудовим даром: воно дає нам доступ до багатства троїстого життя. Але найпершим Божим дарунком є життя!
Вищезгадана відповідь насправді свідчить про те, як важко нам часто прийняти життя як дар. Це зрозуміло: життя несе свій тягар болю, страждань, розчарувань, й иноді ми сприймаємо його радше як ярмо, аніж дарунок. Хіба під час випробування Йов не проклинає дня свого народження: «Хай загине той день, що я в ньому родився, і та ніч, що сказала: Зачавсь чоловік!» (Йов 3:3). Проте життя, навіть з усім його тягарем випробувань та страждань, завжди залишається даром. У Книзі Буття в главі про створення світу сказано, що після того як Бог створив чоловіка і жінку на Свій образ, Він благословив їх, сказав їм бути плідними і підпорядковувати собі землю. А завершується історія творення такими словами: «І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно!» (Бут. 1:28-31). Ця первинна дійсність ніколи не викликала сумніву. Божі дари і поклики – незмінні. Навіть якщо гріх дещо ускладнив ситуацію, Бог ніколи не забирав у чоловіка і жінки благословення, яке їм дарував. Після гріхопадіння Він прокляв змія, але не творіння чи людське життя. Звичайно ж, існує первородний гріх, але вроджена доброта (якщо так можна сказати) створеного життя є більш первородною, аніж гріх. Гріх загрожує людському життю – необхідно чітко усвідомлювати це, – однак воно залишається добрим; крім того, рана гріха дуже скоро отримує обіцянку прийдешнього відкуплення через ще більше благословення, яке готується в Христі.
Як ми зможемо прийняти божественне життя як дарунок, якщо ми не приймаємо саме життя як дарунок? Благодать не знищує природу, вона вдосконалює її. Як ми зможемо прийняти благодать відкуплення, якщо ми не приймаємо дар творіння? Відкуплення відновлює і завершує діло творіння, воно не заперечує і не замінює його[1].
Те, що я стверджую, є не лише гарною теорією, а має конкретні відголоси в житті людей. Наприклад, у своїй духовній практиці я зауважив, що деяким особам заважає прийняти Божу благодать, а також стримує їхній людський та духовний поступ неприйняття себе такими, якими вони є, неприйняття своїх меж творіння[2].
Творення, через яке Бог покликав нас із небуття до існування, є першим великим актом любови та милосердя, через який Він втрутився в наше життя. Цей акт є джерелом і основою усіх инших актів Божої любови до нас.
Процитуймо при нагоді чудовий текст святої Катерини Сієнської, яка захоплюється красою людини, створеної на образ Пресвятої Тройці. Як і святий Августин, вона встановлює зв’язок між трьома силами душі – пам’яттю, розумом і волею – та кожною з Божих Осіб і бачить у творенні прекрасне діло любови.
«О, Божество, Божество, невимовне Божество! Вища доброта, яка лише з любови створила нас на Свій образ та подобу, Ви, сотворивши людину, не вдовольнилися лише словами “Нехай буде!”, які витягли з небуття инші створіння; ви сказали: “Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою” (Бут. 1:26), щоб уся Тройця взяла участь у нашому існуванні й залишила Свій відбиток у силах нашої душі. Справді, вічний Отче, що зберігаєте все в Собі, наша пам’ять схожа на Вас, оскільки вона зберігає все, що розум бачить і розуміє про Вас. Через це знання вона бере участь у мудрості Вашого єдиного Сина. Ви дали нам також волю Святого Духа, Який є переповнений Вашою любов’ю і схоплює все, що розум знає про Вашу невимовну доброту, щоб сповнити Вами нашу пам’ять і наше серце. О! так, я дякую вам за цю безконечну любов, яку ви явили світові, даючи нам розум, щоб пізнати Вас, пам’ять, щоб запам’ятати Вас, волю, щоб любити Вас понад усе, як Ви заслуговуєте на це; і ні демони, ані жодне створіння не можуть забрати в нас цю силу, цю любов без нашої згоди. Нехай людині буде соромно через те, що вона є настільки любленою і не любить свого Творця, своє справжнє життя»[3].
Ще одне суттєве зауваження: той факт, що на вершині творення перебуває чоловік і жінка, є знаком, що поклик до життя є покликом до любови, покликом до зустрічі, покликом до взаємодарування. Статеве тіло є свідком того, що покликання до життя є покликанням до міжособистісної любови, до взаємного дару.
Ще до дару хрещення та усіх инших покликань, які можуть з нього випливати (подружжя, богопосвячене життя, особлива місія…), життя творіння є гарним і великим покликанням: воно є покликом подякувати Богові за дар життя, прийняти це життя в різних його вимірах (тілесному, розумовому, почуттєвому, духовному…) та спрямувати його на добро та плідність, особливо у взаємодаруванні.
Якщо ми не будемо чутливими до краси покликання творіння, то як ми зможемо прийняти инші поклики? Крім того, якщо ми не визнаватимемо й зневажатимемо її, то як ми зможемо вступити в діалог і переживати певне сопричастя з нехрещеними? Покликання до життя є спільним покликанням усіх людей, вірних чи ні.
Творення – первісний і засадничий дар, до якого приєднаються усі инші дари, засадниче покликання, на яке опиратимуться усі инші покликання. Ці покликання повинні не заперечувати, а підтримувати поклик до життя. Звичайно ж, це відбуватиметься через відмови і згідно з логікою не суто біологічного розвитку, а тією, що проходить через тайну хреста. Життя не розвивається без страждань, праці, боротьби. Але водночас ми звільняємося від ризику замкнутости, про що говорилося вище, виявляємо свої фізичні, емоційні, розумові здібності, вчимося міжособистісних стосунків та любови, а природне життя перетікає у вічне життя.
Не варто, однак, ніколи забувати, що будь-яке покликання є покликанням жити щоразу повніше. Якщо відповідь на певний поклик не веде до повного прийняття людського життя таким, яким воно є, з його конкретними особливостями, його радощами та жалями, подарунками та вимогами, то маємо право задуматися… Мусимо бути обережними щодо покликань, в яких приховуються відмова жити, страх любити, втеча від тіла та емоцій, неприйняття життя таким, яким воно є. Відповідь на певний поклик повинна бути вибором щедрішого, активнішого життя, а не сховком, захистом, прихованим вибором смерті, як це може трапитися, наприклад, у разі деяких не до кінця розпізнаних чернечих покликань.
[1] У християнстві часто розвивали тему гріхопадіння і відкуплення, але, можливо, недостатньо розвивали тему творіння.
[2] Див. у моїй книжці Внутрішня свобода (La Liberté intérieure) розділ про самоприйняття. Український переклад книжки Внутрішня свобода побачив світ у видавництві «Свічадо» у 2007 р. – прим. ред.
[3] Catherine de Sienne, Oraisons, (Молитви). Молитва, промовлена в Авіньйоні в наміренні відновлення миру в Церкві.