Я І МОЇ МАТЕРИНСЬКІ ПОТРЕБИ

«Постав собі дороговкази, стовпи собі порозставляй, зверни своє серце на биту дорогу, якою ти йшла…» Книга Єремії  31:21

Усі ми потребуємо особистих, інтимних взаємин з Богом, завдяки яким хочемо відчувати, що Він беззастережно любить нас і що ми є цінні в Його очах. Зберігання в серці Божих слів – це ліки для цілого нашого єства. Надзвичайно швидкий процес одужання духу, душі, тіла й налагоджування стосунків з іншими людьми може розпочатися тоді, коли усвідомимо, що Тим, хто нас, матерів, наділяє цінністю та значенням, вказує нам життєву мету та завжди тримає над нами руку, є сам Святий Бог-Творець. Це Він здатен перетворити найважче випробування в нашому житті на щось нове, гарне й таке, завдяки чому започатковуємо нові стосунки з Ним як нашим Творцем та з іншими, які теж є Його творінням. Цей процес не завжди проходить легко. Спробуймо, однак, скористатися новими можливостями, які пропонує нам Господь.

ЗНАЧЕННЯ НАШОЇ ОСОБИСТОЇ ІСТОРІЇ

Читаючи попередній розділ, чимало матерів могли дійти висновку, що й до них самих матері ставилися не надто добре. Якщо це так, то нам конче потрібно згадати й осмислити все те, що відбувалося під час наших особистих стосунків з власною мамою. Бо лише в такому разі зможемо зрозуміти, що насамперед мусимо зцілити в собі, щоб могти добре виконувати обов’язки матері своїх дітей. А таке зцілення можна досягти лише шляхом взаємного прощення та примирення з власною мамою. Не існує іншого, ліпшого способу. Ніщо не дасть змоги досягти ефективніших і триваліших результатів, аніж допомога, яку пропонує Бог.

Ті душевні рани, яких завдали нам мати чи батько, мають величезний вплив на наші стосунки з власними дітьми. Ми часто використовуємо кривду, якої зазнали, для того, щоб виправдати себе, коли припускаємося таких самих помилок, які чинила наша мама. Любимо покликатися на них та осудливо пояснювати, що в нашому невдоволенні, розчаруванні та загалом в усіх неправильних учинках винна мама, теща, а навіть якісь далекі предки. Ми відкриваємо дедалі більше кривд, завданих нам, які починаємо ретельно оберігати й плекати. Такі кроки, на жаль, не лише не поліпшують ситуації, а й щораз більше поглиблюють родинні конфлікти та віддаляють нас від можливости змінити наше особисте життя. А понад усе нищать стосунки з дітьми. Це не тільки позбавляє нас шансу порозумітися з ними, а й відкриває дорогу для сатани, щоб він ще жахливіше й ефективніше міг руйнувати всі зв’язки, що існують у нашому житті.

Ми можемо навчитися штучно всміхатися, мило розмовляти, використовуючи шаблонні фрази ввічливости, однак усе це жодним чином не вирішить суті проблеми. Кожна з нас мусить дійти до того моменту, коли зрозуміє, що варто й треба простити. На початку цього етапу в нас завжди з’являється сумнів: як можна ось так просто пробачити всі знущання й приниження та забути багатолітнє відкинення?

Нижче я наведу фрагмент історії Керол Арнот, оприлюдненої в книжці «Сила прощення». Ця розповідь мала великий вплив на моє життя. За посередництвом зізнань цієї жінки Бог показав мені те, що я також мушу змінити у своєму житті, аби й далі не залишатися в неволі осуджування інших та поганого ставлення до себе, своїх дітей, а також болю, якого завдають мені інші, сильні жінки. Прочитаймо цю історію та дізнаймося, що повинні зробити з власним досвідом і випробуваннями, крізь які нам довелося пройти.

«Почавши дорослішати, я, Керол Арнот, ніяк не могла зрозуміти страждань і болю своєї мами. Я не усвідомлювала глибини її душевних ран. Просто змушена була змиритися з тим, як вона мене трактувала. Скоївши щось погане, діти добре про це знають. Але якщо їх карають за те, чого не робили, – вони глибоко переживають заподіяну несправедливість. Відкрито вони можуть не бунтувати, але у своїх серцях осуджуватимуть батьків і вважатимуть їх нечесними, злими й несправедливими. Саме так було й зі мною. Я не мала відваги відкрито протестувати, бо знала, що за це мені добряче перепаде. Мама брала батьків ремінь і била мене. Нині це назвали б застосуванням насильства. Я вся була в синцях, мала на тілі чорно-сині сліди від ударів, але набагато глибші сліди залишилися в моїй душі. Я ненавиділа свою матір. Осуджувала та зневажала її. […]

Прийнявши Ісуса, я зауважила, що в моєму серці немає прощення, хоча і знала, що так бути не повинно і що мушу це якось виправити. Я старалася з усіх сил, але мої почуття до неї так і не змінилися. Я думала: “Боже, зі мною щось негаразд”. І запитувала себе, чому, попри численні спроби, моє серце не змінилося.

Бог почав показувати мені два аспекти цієї проблеми. Не достатньо пробачити, треба ще й спокутувати за наш власний гріх осуджування. Звичайно, я простила своїй матері, але, з іншого боку, не шанувала її у своєму серці, а постійно ненавиділа та осуджувала.

То був мій гріх, а не її. Моє ставлення до неї було грішним, але я цього не помічала. Сатана, будучи формалістом, прийшов до Бога й сказав: “Керол згрішила. Вона не виявила жалю за гріх осуджування своєї матері, тож я маю повне право трактувати її відповідно до правила, яке твердить: що посієш, те й пожнеш”. Закон помноження каже, що, посіявши одне зерно, отримаємо з нього сотні нових. Зерно осудження моєї деспотичної матері, яка повсякчас контролювала мене, проросло й дало небувалий урожай у вигляді багатьох інших свавільних жінок, котрі з’явилися в моєму житті та прагнули контролювати його.

Ці жінки контролювали, використовували й кривдили мене, маніпулювали мною. Однак раніше я навіть не здогадувалася, що невдовзі в моєму житті виникне така ситуація. Коли ж проблеми посипалися одна за одною, я почала запитувати в Бога, що такого скоїла, що зі мною знову трапилося те саме. Невже в мене на спині написано: “Ну ж бо, можеш контролювати мене, домінувати наді мною”? Саме так, у мене був такий напис. У духовній дійсності на мені лежало тавро, яке вказувало, що я осуджувала свою матір. А ворог лише скористався правилом “Що посієш, те й пожнеш”.

Урешті-решт я вирішила загладити цю справу, поговоривши зі своєю мамою. На той час вона вже також належала до числа вірян. Я сказала їй: “Мамо, нещодавно під впливом біблійного вчення я усвідомила, що згрішила проти тебе. Я осуджувала й ненавиділа тебе. Тепер хочу в усьому тобі зізнатися й усе змінити”. Далі проказала просту молитву: “Боже, я нарешті усвідомила, що згрішила, бо осуджувала свою матір і не шанувала її. Господи, прощаю їй усе зло, яке вона мені заподіяла. Вона мені більше нічого не винна. Прошу також Тебе про те, щоб і вона спромоглася простити мені. Хочу, щоб відтепер Ти показував мені ті сфери мого життя, які треба змінити”.

Я волала до Бога: “Господи, пробач мені мій гріх у цій конкретній ситуації, бо я осудила свою матір, бо не виявила до неї в той момент належної поваги. Господи, прощаю їй. Господи, благаю, прости мені, що ненавиділа й осуджувала її”. Я молилася, не відчуваючи в серці великих, піднесених почуттів – в емоційній площині нічого не відбувалося. […] Минуло три роки моїх старань і спроб. Одного дня, відвідавши свою матір, я виходила від неї і, як звичайно, обняла її та сказала, що люблю її. Однак цього разу все відбулося не так, як завжди, – моє серце наповнилося дивовижною, незвичайною любов’ю до матері. Я зрозуміла, що тієї миті мене було зцілено. Бог виконав у моєму серці неймовірну роботу.

Ба більше, Бог оздоровив не лише мене, після того, як я звільнила її у своєму серці від усіх провин, – […] мою матір, попри те, що сама вона не зовсім усвідомлювала силу Слова Божого та, живучи в стражданнях і болю, не могла впоратися зі своїми проблемами».

(Дж. Арнот, «Сила прощення», 2008)

Ця незвичайна розповідь Керол стала для мене інструкцією, що вказувала, як поводитися зі своєю мамою. Вона ніколи не ставилася до мене так, як це було з Керол, однак я помітила, що існують інші грані наших взаємин, за які я не могла їй пробачити, а також, на жаль, різні речі, за які осуджувала її. Коли я зізналася в цьому перед Богом і попросила прощення, Господь абсолютно незвичайним чином змінив наші стосунки. Протягом багатьох років мого дорослого життя я не могла притулитися до мами чи сказати їй, що люблю її, бо раніше не відчувала, що вона тепло ставиться до мене. Однак завдяки Божому прощенню настав день, коли я пережила один з найпрекрасніших моментів свого життя: під впливом пробачення й дотику Божої любови я обняла маму й нестримно почала повторювати: «Мамо, я люблю тебе! Дякую тобі, що ти – моя мама!» Раніше про таке важко було навіть подумати. Цей мій вияв любови до матері започаткував чимало нових, чудесних змін у наших подальших стосунках з мамою, зі свекрухою, а також з іншими особами. Останні роки життя моєї мами були і для мене, і для неї чудовим Божим дарунком, передусім завдяки тому, що вони стали часом взаємного вияву любови.

Попередній запис

МАМА, ПРО ЯКУ МРІЮТЬ ДІТИ

Наступний запис

ЧОГО Я ХОЧУ ДОСЯГТИ?