ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАРКА

ПРОЛОГ: ІВАН ХРИСТИТЕЛЬ, ХРЕЩЕННЯ ІСУСА ХРИСТА. 1:1-13.

Провіщення Ісуса Христа й слово про Нього, яке Церква принесла світові, – це не нова філософія й навіть не нова релігійна система, а Добра Новина (гр. євангеліон), яка прийшла у світ від Бога, – новина про те, що людині відкрито шлях до спасення.

З найдавніших часів люди усвідомлювали, що в безконечному різноманітті всього, що існує, проявляються приховані вищі сили або єдине Верховне Першоджерело. Та доти, доки людина бачила Божественне лише в природі з її безперервною низкою явищ, доки поклонялася природі як прояву Бога, вона не замислювалася над загальним і радикальним порятунком від зла. Вона могла тільки надіятися, що вищі сили захистять і порятують її від конкретних лих: неврожаю, ворогів, хвороб, – а загалом життя і Всесвіт здавалися їй чимось незмінним.

Злам у релігійній свідомості відбувся в І тисячолітті до Р. X. Мудреці й містики, які з’явилися в різних країнах, відкинувши культ природи, почали навчати про Божество як суто духовне Першоджерело. Останнім словом світових дохристиянських релігій було визнання того, що Божественну Таємницю неможливо передати словами, бо Вона перевищує всі людські поняття. Представники цих релігій гостро переживали трагічність і недосконалість буття, а спасення найчастіше вбачали в тому, щоб покинути світ, утекти від нього.

Іншим було вчення біблійних пророків. Хоча вони теж твердили про незбагненність Сущого, Бога, про Його неспівмірність з усім творінням, їм було відкрито, що Позамежний і Таємничий пов’язаний загадковими узами з людиною, що Він – Живий Бог, – попри всі примхи й зиґзаґи історії, веде світ до повноти буття. Усесвіт і людина змінюються, бо мають мету. Ця мета – Царство Бога. Настане день, коли сам Господь з’явиться серед людей, щоб допомогти їм перемагати світове зло, а потім Його добра воля остаточно переможе гріх і недосконалість.

1:1. У проповіді пророків це велике, спасенне для світу Богоявлення було невіддільним від надії на прихід Господнього Посланця, Спасителя. Його заведено було називати Месією, грецькою – Христом, Помазаником. Під словом «помазаник» у давньому Ізраїлі розуміли людину, посвячену служити Богові: пророка, царя або вождя. Над нею проводили обряд «помазання» (на голову обранця виливали єлей – оливу, яка символізувала цілющу Божу благодать). Та єдиним істинним Помазаником був для пророків прийдешній Месія – Засновник і Владика вічного Царства Божого.

Ізраїльтяни не відразу усвідомили духовний сенс пришестя Спасителя. Спочатку вони вважали, що Месія з’явиться, щоб звільнити їх від ворогів і гнобителів. Та поступово пророкам почало відкриватися, що Спаситель принесе звільнення від світового зла, від гріхів і що Його духовне Царство буде відкрите для всіх народів (див. Іс. 2:2 і наст.). За тих часів, про які веде мову євангелист Марко, обидва уявлення – політичне й духовне – були тісно переплетені в народній свідомості.

Радісна Ісусова Новина з’явилася як звістка про любов Бога до людини, як звістка про приєднання людей до вищого життя, яке передуватиме майбутньому перетворенню світу. Ісус Назарянин проголошує цю Новину, і водночас дальша проповідь про Нього як про Месію теж є Радісною Новиною про прощення, оновлення та примирення людини з Богом. Саме тому слово «Євангеліє» в Новому Заповіті означає як учення Христа, так і свідчення про Нього, про Його служіння, смерть і воскресення. Саме земне ім’я Спасителя «Ісус» (євр. Ієшуа) мало чимало людей у давньому Ізраїлі; його пов’язували з дієсловом «спасати».

Євангелист Марко, як і інші новозавітні письменники, називає Ісуса Христа Сином Бога. Для тих поган, які уявляли собі богів у людській подобі, цей вислів був цілком природним, бо їхні боги укладали шлюби й народжували дітей. Однак для вірних, вихованих на вченні пророків, такі примітивні уявлення звучали як блюзнірство. Та все-таки на слова «син Бога» або «сини Бога» в Старому Заповіті деколи можна натрапити. У давньоєврейській мові слово «син» мало дуже широке значення. Учня пророка називали «сином пророчим», добру людину – «сином утіхи», гостей на весіллі – «синами шлюбної світлиці», невірних – «синами опору» тощо. «Синами Бога» йменували ангелів і праведників. У Пс. 2 Бог називає Месію Своїм Сином.

У пасхальній таємниці, у Божій перемозі над смертю, Ісусовим учням відкрилося Його найвище Богосинівство – виняткова причетність Божественної сутности. Та й сам Христос говорив про Себе як про Сина небесного Отця. Уже найраніші християнські тексти (Послання апостола Павла) іменують Спасителя Сином Бога в тому сенсі, що через Нього та в Ньому Бог утілився на землі, відкрив Себе людям як вічна Любов.

Пізніше Христова Церква висловила свою віру в Спасителя, скориставшись поняттям Боголюдськости. Вона визнає Ісуса Христа істинним Богом і справжньою людиною. У Боголюдині Союз (Заповіт) Неба і землі, поєднання людей із Сущим досягли свого найвищого реального здійснення. Новий Заповіт зруйнував перешкоду між Нескінченним і скінченним. Ісус Назарянин, Христос, Син Бога, відкривається тим, хто вірить у Нього, як Джерело божественного життя «тут і тепер», ще до загального Преображення буття, яке передбачили пророки.

1:4-8. Як у давні часи проповіді великих пророків передувала поява Іллі, який закликав народ покаятися, так і перед приходом Месії, згідно з передбаченнями, мав з’явитися «новий Ілля», учитель, який пробудить сумління людей. Таким учителем став Іван – останній пророк Старого Заповіту, який почав проповідувати бл. 27 р. І ст. після Р. X. Євангелист, зазвичай скупий на подробиці, описує одяг Івана, щоб наголосити на його схожості з Іллею, який теж носив грубу пастушу волосяницю. Наводячи старозавітні пророцтва про Предтечу Христа, євангелист Марко цитує пророка Малахію (3:1 і наст.) і пророка Ісаю (40:3), хоча називає ім’я лише Ісаї. Тому в Синодальному перекладі, відповідно до деяких давніх рукописів, зазначено не «пророк Ісая», а «пророки». Можливо, евангелист Марко послуговувався збірками пророчих висловлювань про Месію, де їх було вміщено підряд без зазначення імен пророків.

Заклик Івана до покаяння (гр. метанойя, дослівно – цілковитий переворот у свідомості) супроводжувався обрядом омивання (євр. твіла, гр. баптісма). Слово «омивання» в українському перекладі передано як «хрещення», за аналогією з християнським таїнством Хрещення, під час якого на новонаверненого накладали хрест.

Іван омивав тих, хто каявся, у річці Йордані. Подібний обряд здійснювали над поганами, які приймали віру в єдиного Бога. Проводячи священне омивання вірних ізраїльтян, – так, немовби вони були поганами, – пророк давав їм зрозуміти, що напередодні приходу Месії вони мусять докорінно змінитися внутрішньо, тобто пройти крізь те, що нагадувало навернення в нову віру

1:9-15. Разом із людьми, що поспішали до Йордану, до Івана прийшов і Ісус із Назарета Галілейського, містечка, де Він провів більшу частину Свого життя. Пізніше Він чітко вказував на Івана Христителя як на «пророка Іллю», тобто предтечу Його месіянського служіння (див. Мр. 9:13). У народі були переконані, що Ілля повинен буде урочисто посвятити Месію на Його подвиг. Саме для цього, а не для покаяння, Христос прийшов до Івана. Його омовіння («хрещення»), прийняте від пророка, стало одним із символічних знаків Його месіянства. Цей знак було дано не тільки народові, а й самому Христові-Спасителю. У момент омовіння Він побачив, як розкрилося небо (знак особливої Богоприсутности), Йому об’явився Дух Божий, який, згідно з пророцтвом, повинен спочити на Ньому (див. Іс. 11:2); Він почув голос Свого небесного Отця. Євангелист описує цей таїнственний момент покликання Спасителя словами, що близькі за змістом до Пс. 2:7. У них відкривається любов Предвічного до Свого Сина, якого Він обрав (у гр. тексті використано слово «евдокеса», вподобати; за змістом воно є зверненням до того, хто став найдорожчим і найулюбленішим).

Усі чотири євангелисти описують подію на Йордані, надаючи їй, безперечно, величезного значення. І справді, вона стала поворотним моментом у земному житті Спасителя. Від нього починається Його служіння світові. Небесний голос свідчить про Його Богосинівство. Дух Божий сходить на Нього, як сходив на давніх пророків. Для біблійної свідомости Дух Божий – це не якась властивість Творця, а сам Бог, що діє у світі й серед людей, яких створив. У Біблії про об’явлення Духа йдеться також і в оповіді про початок Усесвіту (див. Бут. 1:2), і в розповіді про початок Церкви (див. Дії 2). Саме про цю животворну силу Духа покликаний нагадати образ голуба. У Книзі Буття Духа Божого зображено схожим на птаха, що ширяє над водами; а голуб приніс людям звістку про порятунок землі від потопу.

1:12-13. Дух Божий веде Месію в пустелю. Подібно до того, як старозавітний народ Господній сорок років готувався в пустелі до входу в землю обітовану, так і Христос сорок днів готується в пустелі до битви зі злом. І якщо народ у пустелі нерідко не міг встояти перед спокусою, то Христос, Голова Нового Ізраїля, Церкви, перемагає сатану. Головною спокусою народу було випробування голодом. Христос долає тілесну неміч (див. Мт. 4:1-4) і укріплюється небесною поживою. Євангелист каже, що в пустелі Його підживлювали ангели. Поява ангелів, тварних істот із невидимого духовного світу, завжди означає в Біблії близькість інших вимірів буття до земних подій, значущість цих подій у таємниці Божих задумів.

1:14-15. Христос сповіщає про Царство Боже вже не як про віддалену реальність майбутнього, а як про щось близьке, таке, що вже надходить. Це означає, що від моменту проголошення Доброї Новини про спасення насіння Царства, паростки нового божественного життя вже з’явилися на землі. Через Христа таємничий Бог став близьким до людей, і вони повинні зробити вибір – піти Йому назустріч або відвернутися від Нього. «Вірте в Добру Новину», – закликає Ісус. Мовою Святого Письма вірити – не означає просто бути впевненим у реальності того, чого не бачиш. Вірити – означає цілком і повністю довіряти доброті Творця, віддати себе Його любові, Його волі. Вірити в Добру Новину – означає усім серцем прийняти небесного Отця і повністю довірити себе Йому.

БОРОТЬБА З ДЕМОНАМИ (нечистими духами).

1:21-27. Месія знаходить у світі не тільки недосконалість, облуду й слабкість людей. Він одразу ж зіштовхується з активною протидією Його спасенній діяльності. Переможений у пустелі сатана продовжує проявляти свою ворожість. Вона втілюється в дії демонів, які оволодівають одержимими. Євангелисти часто пишуть про зцілення біснуватих. У такий спосіб вони наголошують на активності темної, ворожої Євангелію стихії, яка занапащає людину, роблячи її ворогом Божим. Одержимість як особливий вид безумства містить у собі цю ворожу стихію, хоча вона може проявлятися й інакше. Проте саме біснування є образом духовних недуг: гордині, злоби, руйнування, доведених до крайньої, патологічної форми.

Попередній запис

ВИКЛИК, КИНУТИЙ СВІТОВІ

Наступний запис

СЛОВО БОЖЕ І ЛЮДСЬКА ВОЛЯ