Внаслідок невдалої політики своїх царів, що опиралися розумним порадам Єремії, населення царства Юди зазнало значних спустошень від нових господарів, вавилонян, які зайняли місце Асирії в домінуванні над Середнім Сходом наприкінці VІІ-го ст. до Хр. 612-го року була здобута Ніневія; 605-го р. і Єгипет, який підтримував останні зусилля асирійців, зазнав поразки від Навуходоносора (605-562 рр. до Хр.), який гнався за єгиптянами аж до їхньої землі. Повертаючись із гонитви, Навуходоносор вступив до Єрусалиму, конфіскував державний та храмовий скарби і забрав зі собою якусь частину людей зі знатних родин, серед яких, правдоподібно, також і юного Даниїла, маючи на меті поставити його на свою службу.
598-го року Навуходоносор повертається до Єрусалиму, цар якого Єгояхін більше не бажав залишатися його підданим, і цього разу вивозить до Вавилону аж декілька тисяч людей, можна сказати, весь керівний клас, починаючи від царської родини та знаті й закінчуючи ремісниками (2 Цар. 24:14-16). Вивезених у 598-му р., між якими був один священик на ім’я Єзекіїл, розмістили в невеликих поселеннях, деякі назви яких згадано в Біблії: Тел-Авів (Єз. 3:15), Тел-Мелах, Тел-Харша (Езд. 2:59; пор. також Езд. 8:15-17 та Неем. 7:61).
Ці села поставали вздовж каналу (пор. Пс. 137) для зрошування полів, що називався Кеваром і був сполучений із рікою Ефрат неподалік від Вавилону. Утім, єврейські засланці не були цілковитими рабами: вони працювали на полях, але користувалися певною автономією, могли вільно пересуватися, купувати землю, будувати доми, підтримувати зв’язки з батьківщиною. Згідно з традицією євреїв на батьківщині, у цих поселеннях певну провідну роль відігравали «старші» (пор. Єр. 29:1), очевидно, завжди в межах вавилонського адміністративного управління.
Невдовзі після перших важких років вони могли вже купувати доми та земельні ділянки (пор. Дан. 13:1 нн), присвячуватися комерції; багато євреїв досягли добробуту, а то й багатства. Деякі з них стали навіть чиновниками при царському дворі, як, наприклад, Ездра та Неемія.
У 586-му році Навуходоносор, знову прийшовши до Єрусалиму, в якому черговий раз піднялося повстання, розграбував його, спалив та зрівняв із землею. До попередніх долучаються ще нові заслані. Життя засланців на тих поселеннях було важке, але завдяки своєму відокремленню від інших вони зберегли свої національні традиції. Навіть у країні заслання Бог на довгі роки настановив одного пророка, який підтримував їхнє релігійне самоусвідомлення та оживляв їхню віру, пояснюючи їм причину цього заслання і провіщаючи повернення та віднову: Ізраїль не покинений, він не пропаде.
Цим великим пророком на засланні був Єзекіїл.
Єзекіїл
Короткі біографічні відомості
Єзекіїля Бог покликав до пророчого уряду у видінні, яке він отримав якраз на берегах Кевару і яке він сам нам описує. Це трапилося в 593-му році, тобто через п’ять років після першої великої депортації в 598-му році.
Єзекіїл мав бути «вартовим» для цього народу засланців (Єз. 3:17), тому що саме серед них зродиться той «останок», який відбудує нового Ізраїля (Єз. 11:14-17).
Єзекіїл був священиком і, на відміну від Єремії, мабуть, виконував священичий уряд; у кожному разі проблеми, пов’язані з богослужінням, йому більше близькі, ніж будь-якому іншому пророкові. Очевидно, на чужій землі неможливо було здійснювати ті релігійні служби, що звершувалися в єрусалимському храмі; але Єзекіїл, як і кожен інший пророк, думає також про майбутнє, про відбудову Ізраїля та про новий храм, в якому богослужіння буде відновлене в усьому своєму блиску. Та наразі він має говорити своїм співвітчизникам на засланні про зовсім інші проблеми.
Оселившись у Тел-Авіві, де, правдоподібно, мешкала найчисленніша єврейська громада, він розпочинає свою пророчу місію, що триватиме від 593-го до 571-го рр., тобто принаймні 22 роки. Ми маємо змогу встановити ці дати завдяки самому пророкові, який у своїй книзі з п’ятнадцять разів зазначає дати своїх пророцтв; в Єз. 1:1-2 та 29:17 знаходимо початкову й кінцеву вказівки, тобто 5-й та 27-й роки депортації 598-го р. (себто, відповідно, 593-й та 571-й рр.). Пророча місія Єзекіїля сягає кульмінації 586-го року – року знищення Єрусалиму, бо від тієї хвилі Єзекіїл цілковито міняє свою проповідь – як у тоні, так і в змісті: від картань та погроз він переходить до потішань і підбадьорень. Незадовго до знищення Єрусалиму він втрачає свою улюблену дружину, і, подібно, як це було з іншими пророками, ця болісна подія перетворюється в пророцтво для народу. Він не матиме змоги оплакувати її в зовнішній і видимий спосіб, а муситиме замкнути свій біль у собі, не подаючи жодного знаку назовні. Євреї зауважують цю дивну поведінку і розуміють, що за нею мусить критися якесь пророцтво чи повчання. І справді, пророк дає пояснення цій своїй поведінці (Єз. 24:15-27).
Єзекіїл вдавався у своїй проповіді, більше, ніж будь-який інший пророк, до символічних дій, іноді навіть дивних, за допомогою яких намагався привернути до себе увагу співвітчизників ще перед тим, як повідомити їм якусь вістку від Бога, яка певним чином уже крилася в самих тих діях чи вчинках. Про смерть Єзекіїля ми не маємо певних відомостей; у стародавньому юдейському переданні розповідається, що він помер на засланні: його вбив один єврей, якому пророк докоряв за те, що той покинув віру в правдивого Бога і став поганином. Помер він, правдоподібно, невдовзі після свого останнього пророцтва, яке, як ми вже сказали, датовано 571-м роком.