«Отож, святі брати, учасники небесного покликання, уважайте на Апостола й Первосвященика нашого ісповідання, Ісуса, що вірний Тому, Хто настановив Його, як був і Мойсей у всім домі Його, бо гідний Він вищої слави понад Мойсея, поскільки будівничий має більшу честь, аніж дім. Усякий бо дім хтось будує, а Той, хто все збудував, то Бог. І Мойсей вірний був у всім домі Його, як слуга, на свідоцтво того, що сказати повинно було. Христос же, як Син, у Його домі. А дім Його ми, коли тільки відвагу й похвалу надії додержимо певними аж до кінця.»
У тій частині Англії, де я ріс, хлопці вболівали або за футбольну команду Ньюкастла, або за команду Сандерленда. Прихильність своїй команді була, як і зараз, лютою і безумовною, і горе тим, хто з чорно-білим шарфом Ньюкастла виявлявся посеред натовпу червоно-білих прибічників Сандерленда. Я жив ближче до Ньюкастлу і вболівав за цю команду, вболіваю я за неї і зараз.
Але коли я виріс і поїхав звідти, дещо змінилося: з любові до рідних місць, які тепер як би протиставлялися всім іншим регіонам, я став благоволити обом командам, і якщо «Сандерленд» грав проти «Манчестера», «Челсі», «Астон Вілла», я бажав перемоги «Сандерленда». Тільки при виборі між «Сандерлендом» і «Ньюкастлом», лише коли ці дві команди грали безпосередньо одна проти одної, я віддавав перевагу «Ньюкастл» і не тому, що бажав поразки «Сандерленда», але тому що Ньюкастл мені дорожчий, ніж Сандерленд.
Цей досвід допомагає мені зрозуміти міркування послання щодо Ісуса і Мойсея. Ранні християни піддавалися тиску з двох сторін: з одного боку, традиційний юдаїзм не сумнівався в тому, що Бог дав Мойсеєві Закон і цей Закон абсолютний, йому народ Божий зобов’язаний коритися у всі часи. Жорсткий, незмінний закон, що не знає компромісів. Якщо так, то Ісус (у кращому разі) відкрив якісь нові можливості виконання Закону, але Мойсей залишається «старшим колегою», і життя народу Божого як і раніше визначається Законом. Значить, новий вік так і не настав. З іншого боку, багато християн спочатку так зраділи настанню нового віку, що з усією поспішністю попрямували в протилежному від юдаїзму напрямку. Ісус з ними, значить, у Мойсеєві вже немає нічого доброго, Закон можна забути настільки, що і для старозавітного Ізраїлю доброго слова не знайдеться. Так ці люди рубали сук, на якому самі сиділи, вони так ревно вболівали за «Ньюкастл», що «Сандерленду» бажали провалитися в тартарари.
Як і Павло, автор послання наполегливо опирається і тому, і другому натиску, він не сумнівається в тому, що Ісус поклав початок новій Божій ері, так що і Закон, і ангели, і Мойсей, що повідомив Закон народу Божому, перестали бути істиною в останній інстанції. І на цьому схожість з футболом вичерпується. Так, говориться в посланні, Мойсей – ключова фігура, але Ісус – важливіший, Мойсей – вірний слуга Божий, але Ісус – Його Син. Мойсей не стане меншим від того, що Ісуса ми шануємо більше його: тим самим ми віддаємо засновникові Ізраїлю належну пошану, – належну, але не вищу за всіх.
Тепер ми зрозуміли, до чого підводили нас перші розділи. Це – перше з основних положень, які має намір розтлумачити нам автор послання: багато віків історії Ізраїлю Бог здійснював певний задум, основними людьми і подіями в цьому задумі були, зокрема, Мойсей і Вихід, але в усій повноті божественні задуми здійснилися в Ісусі. Тим самим усі, хто з Ісусом – «святі» (в. 1 – раніше так іменувалися тільки євреї, що найсуворіше дотримували Мойсеїв Закон, або вже самі ангели). Вони – «учасники небесного покликання», причасники Бога.
«Звання» або «заклик» не запрошує нас відправитися на небеса. Ближче до кінця послання ми переконаємося, що автор, як інші автори Нового Заповіту, передбачає нове творіння. Заклик не на небеса, а з небес, заклик, який виходить від воскреслого Ісуса, Який вознісся, а не від ангелів, що дали Закон (див. також 12:18-24). Ісус у вірші 1 іменується «посланцем», Апостолом, тобто вісником Божим, а раніше він іменувався «Первосвящеником», як представник Божий перед людьми і людей перед Богом. Увесь християнський рух, з Ісусом, апостолом і первосвящеником, на чолі, підсумовується характерною для послання формулою наприкінці першого вірша: «нашого ісповідання». Затримаємося на хвилину на цьому виразі, оскільки він спливатиме знову і знову. Краще вже відразу з ним розібратися.
Сьогодні слово «сповідь» припускає розповідь про власні погані вчинки, визнання. «Так, пане, я їхав занадто швидко», «Так, матусю, я розбила чашку, коли мила посуд», «Гаразд, я грюкнув дверима, якщо вже це так важливо». Але ранні християни використовували те ж слово в ширшому сенсі: «казати людям правду про свою віру». Зізнаватися не в поганому вчинку, а в тому, що віриш у християнську звістку і є християнином: «Так, я вірю, що Ісус – Месія і що Бог воскресив Його з мертвих», «Так, я вірю, що всі задуми і обіцянки Божі здійснилися в Ісусі», «Так, я належу до Його сім’ї, до тих, кого Ісус назвав Своїми братами і сестрами».
Така «сповідь» теж може спричинити чималі неприємності, оскільки в I столітті, а в багатьох кінцях світу і понині, така віра і така лояльність розглядалася правителями як загроза їх владі і авторитету. Але християни і тоді, і нині визнавали себе частиною великої сім’ї Ісуса, незалежно від того, як приймали їх сповідь – добром або насильством.
Основна відмінність між Мойсеєм і Ісусом підкреслюється образами слуги і Сина (вірші 5 і 6), але послання говорить також про «дім» Божий, в якому Мойсей працював як вірний слуга, але який належить Ісусу, як Синові. Син Божий будує цей дім. Але що таке «дім»?
Для більшості євреїв I століття «дім Божий» – це Храм. Але такі євреї, як Павло, і прибічники деяких інших радикальних єврейських угрупувань того часу, шукали істинний «дім», не з цегли і вапна, але з людей, дім як общину.
Люди, що становлять цей дім, мають бути стійкими і сповненими вірності. Їм не личить та легкодуха сповідь, яка звучить тепер на заході: ніби, деякі люди вирішують йти за Ісусом – а інші роблять, що хочуть, і мають на те повне право, чи що? Або ми віримо, що в Ісусі народився новий світ Божий і він чекає на нас, і в цьому наше тверде, цілком визначене сподівання, і ми можемо жити і діяти, виходячи з цієї віри, можемо пред’являти свої права, або ми ще не зрозуміли, що таке християнство. Зрозуміло, не потрібно сповнюватися зарозумілістю, використовуючи Благу звістку як джерело гордині, що рятує нас від невпевненості в собі. Блага звістка – джерело радості, адже вона і сподівання на обіцянки, що знаходяться в ній, не мають нічого спільного з нашими досягненнями: усе виходить лише з Божої любові і милості.