«Тому то, як каже Дух Святий: Сьогодні, як голос Його ви почуєте, не робіть затверділими ваших сердець, як під час нарікань, за дня випробовування на пустині, де Мене випробовували отці ваші, Мене випробовували, і бачили працю Мою сорок років. Через це Я розгнівався був на той рід і сказав: Постійно вони блудять серцем, вони не пізнали доріг Моїх, тому Я присягнув був у гніві Своїм, що вони до Мого відпочинку не ввійдуть! Стережіться, брати, щоб у комусь із вас не було злого серця невірства, що воно відступало б від Бога Живого! Але кожного дня заохочуйте один одного, доки зветься “Сьогодні”, щоб запеклим не став котрий з вас через підступ гріха.»
Дехто в тій компанії жодного разу не бачив снігу. Один хлопець взагалі прожив усе життя в Кенії і звідти приїхав вчитися в Англію, так що про сніг він читав у книжках, бачив його на картинках і намагався уявити собі, на що це схоже, проте дійсність відрізнялася від його уяви, і він був щасливий, коли побачив її. Ми дерлися вгору крутим схилом у той січневий день, і кенієць, а також його друзі, із задоволенням залишали відбитки своїх черевик у досить вже солідному шарі снігу, ліпили сніжки і навіть ловили сніжинки язиком, пробуючи на смак м’який, чарівний сніг, що повільно опускався на землю. Ми майже не розрізняли дорогу попереду, але це нас не лякало – ми раділи пригоді.
Проте через пару годин настрій став змінюватися, новизна вражень потьмяніла. Коли ми вирушали в дорогу, було трохи нижче за нуль, але нестримно холодало, і зараз було вже градусів п’ятнадцять морозу. У міру того як ми піднімалися все вище, вітер посилювався, він кусав нас за обличчя, а тих, хто забув вдома рукавички – за голі пальці, так що їм довелося втягувати руки в рукави. Наш друг з Кенії переконався в ще одній істині, про яку раніше знав тільки з книг: у чорношкірих пори ширші, ніж у білих, тому він втрачав тепло і замерзав швидше, ніж усі ми. Хтось навіть віддав йому свій светр. Ми розтратили сили, а з ними пішов ентузіазм. Почулося невдоволене буркотіння. Чи не пора усе кинути і повернутися? Чийсь голос пробурчав (камінчик у мій город), що нам зовсім не слід було вирушати в дорогу при такій погоді. Сиділи б зараз біля каміна, почитуючи книжку.
На щастя, ми нарешті дісталися до вершини і там набрели на стару загороду для овець. Тут ми сховалися від вітру і снігу, що б’є в обличчя, абияк, замерзлими пальцями, розпакували принесену із собою їжу і питво. Незабаром усі ожили. Вражаюче, до якої міри настрій залежить від їжі. На кенійця наділи ще один шар одягу і в добрій згоді завершили нашу вилазку. Усі зізналися, що отримали задоволення.
Цей цикл – радісний початок, невдоволення при перших труднощах, а потім досить їжі, щоб продовжувати шлях – цілком співпадає з тим, що відчували діти Ізраїлю під час своїх мандрів після Виходу. Ця ж послідовність виявляється в Посланні до Євреїв. Щойно ми згадували Мойсея і дарування Закону, тепер же думаємо про мандри і блукання, про сорок років, які народ провів у пустелі, перш ніж йому було дозволено увійти до Землі Обітованої. У ту пору сталося з народом те, що автор Пс. 95 називає затвердінням сердець: настала пора випробувань, коли людям слід було довіритися Богові і покластися на Нього в тому, що Він дасть їм їжу, а люди у свою чергу піддавали випробуванню Бога, вимагаючи явних знаків Його присутності і турботи.
Послання до Євреїв ставить своїх читачів на місце того покоління, яке йшло через невідомі місця до обіцяного Богом майбутнього, він застерігає своїх читачів від помилок, допущених тоді євреями. Але завдання не зводиться до того, щоб пригадати їх стомливі мандри і постаратися поводитися краще. Важливіше інше: та подорож була прологом до довшої історії, і ранні християни усвідомлюють себе на іншому етапі все того ж шляху. От навіщо автор послання цитує Пс 95:7-11. З цієї миті і до середини наступного розділу він постійно повертатиметься до цієї теми, так що нам має сенс відразу вникнути в неї.
Псалом закликає до великої хвали і поклоніння. Співайте і радійте, проголошує він. Господь – Бог найбільший, цар над богами. Скеля спасіння нашого, творець неба і землі, Він пастир, а ми вівці. Нам слід було б впасти ниць і вклонитися Йому. Але у вірші 7 настрій змінюється. Псаломщик, що писав через багато століть після Виходу, попереджає про швидке настання дня, коли знову принципово важливо буде, якою мірою люди, покликані до послуху, відгукнуться на заклик. У пустелі Бог застерігав народ: якщо ізраїльтяни бурчатимуть, бунтуватимуть, випробовуватимуть Його, то не увійдуть до «відпочинку», не набудуть дому в Землі Обітованій. Так само, каже псаломщик, і ви стоїте перед вибором: або ушанувати Бога і служити Йому, або втратити той «відпочинок», який Він обіцяв вам.
Слово «сьогодні» підкреслює актуальність вибору. З цього слова починається в посланні цитата з одного з псалмів, і до цієї думки послання повертається неодноразово, як у цьому розділі, так і пізніше. Як і всі перші християни, автор послання був щиро переконаний у тому, що Бог зробив через Ісуса Христа певний акт одного разу і для всього світу, і що віднині почав світати новий день, якого здавна чекав Ізраїль. Довгий час євреї жили завтрашнім днем, тепер же вони можуть перемкнутися на «даний момент», коли все вже відбувається. Головне – пам’ятати про це, не збитися із сліду.
Далі буде ще немало цитат з Пс. 95. Відмітимо доки, що тлумачення цього псалму у віршах 12 і 13. Автор прекрасно розуміє, що в будь-якій християнській общині, навіть у першому її поколінні, були люди, що приєдналися за компанію, проте не приліплювалися до цієї віри усім серцем. Уявіть собі людину, що відправилася на зимову прогулянку в гори разом з приятелями, не потурбувавшись про їжу і одяг. Почалися труднощі, і ця людина занепала духом, адже вона із самого початку не вірила в успіх задуму. Якщо в компанії альпіністів, а тим більше в християнській общині, виявляться дві-три таких людини, погано буде усім. Кому сподобається силою тягнути невдоволеного супутника, коли самому треба зосередити всі сили на виконанні нелегкого завдання.
Хтось не занадто вірив із самого початку, але є і такі, хто взявся за справу з щирим ентузіазмом, проте потребує підбадьорення (в. 13). Існує «зваблювання гріха», і силу його не слід зменшувати. Спочатку дозволиш собі розкіш відступитися в якійсь дрібниці – знаєш, що цього робити не слід, але ж це така дрібниця! Потім ця дрібниця перетворюється на звичку, і ти перестаєш відчувати її неправильність. А якщо хтось (чи ти сам) поставить твою правоту під сумнів, знайдуться виправдання: усі так роблять, так влаштований світ, не перетворюйтеся на законників, не отруюйте людям задоволення. Так поволі готується наступний крок: ще більше зло, від якого ще нещодавно відсахнувся б, проте тепер, коли звикнув порушувати заповіді, не так вже страшно… От і цьому вчинку знайшлося виправдання. Варто один раз обдурити самого себе, і розвинеться звичка.
Основна проблема, яку ставить послання: чи зуміємо ми довіритися Ісусу і йти за Ним, або ж дрейфуватимемо за течією, дозволимо первинній вірі згаснути і згладитися з пам’яті, нашому сподіванню – вичерпатися, як вичерпуються сили на зимовій прогулянці. І куди спорядилися! І хіба можливо дістатися до вершини – немає в цього хребта ніякої вершини…