«Отож, мавши великого Первосвященика, що небо перейшов, Ісуса, Сина Божого, тримаймося ісповідання нашого! Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать.
Кожен бо первосвященик, що з-між людей вибирається, настановляється для людей на служіння Богові, щоб приносити дари та жертви за гріхи, і щоб міг співчувати недосвідченим та заблудженим, бо й сам він перейнятий слабістю. І тому він повинен як за людей, так само й за себе самого приносити жертви за гріхи.»
Щойно я дочитав приголомшливий військовий щоденник англіканського священика, що потрапив до німців у полон у 1940 році. П’ять років він провів у концтаборах, намагаючись по змозі допомагати людям, які спали на землі, голодували і приходили у відчай. Багато що в цій книзі пішло мені на користь, і не в останню чергу – нагадування про те, що моєму поколінню, при всіх наших проблемах, слід радіти вже тому, що ми позбавлені від подібних випробувань.
Як додаток автор включив у книгу нарис, розповідь про австралійського солдата в таборі військовополонених. Том Мур був старшим по бараку, тобто він відповідав перед німцями за стан справ у бараку і перед своїми співвітчизниками, чиї інтереси зобов’язаний був відстоювати. От як пише про це автор щоденника, Джон Кінг: «Комендант табору міг покарати його, якщо щось у бараку або поведінці ув’язнених не влаштовувало німців, а ув’язнені чекали, що Мур захищатиме їх права, реальні та уявні. Зберегти довіру обох сторін і ефективно виконувати свої обов’язки здавалося майже неможливим, але Том впорався».
Цілими днями він вів переговори між німцями, австралійцями та іншими авторитетними фігурами, намагався усе улагодити, і це в тих нелюдських умовах. Його шанували усі.
От що таке роль посередника або первосвященика, яку перейняв на Себе Ісус. Звичайно, наведений мною приклад співпадає не в усіх деталях, як не всі деталі в Ісусових притчах відповідали тим реаліям, які Він ілюстрував: я не збираюся порівнювати Бога-Отця з офіцером ворожої армії, а Церкву – з бараком військовополонених. Але суть, до якої ми підійшли, основна думка, якій присвячена центральна частина послання, звідси і до кінця сьомого розділу, полягає в тому, що Ісус виконав древню обіцянку: Бог пообіцяв Своєму народу великого первосвященика, який абсолютно і тепер уже раз і назавжди принесе ту жертву, яку звичайні священики приносили символічно, не в повноті.
Незабаром зайде мова і про саму обіцянку, і вона буде детально розглянута. Спершу автор послання показує нам Ісуса: немов той молодий австралієць, Ісус цілком знаходиться на нашому боці і так же повноцінно вміє представляти нас перед Богом. Він став одним з нас і залишиться людиною, яка пам’ятає, що таке слабкість, хвороба, спокуса. (Відразу обмовимося: деякі християни серйозно помиляються, вважаючи, що Ісус, Який став після втілення людиною, перестав нею бути після Своєї смерті. Але до основних положень перших християн, які ми виявляємо зокрема і в цьому посланні, і в посланнях Павла, належить безумовна упевненість, що Ісус перебуває – цілком, будучи тепер у славі – людиною, і світом Він править як людина.) Клопочучи за нас перед Отцем, Він не поглядає на нас з висоти небес, зневажливо зглянувшись до жалюгідного творіння, яке не здатне хоч щось зробити для свого спасіння. Він співчуває нам і розділяє наші страждання. Він пройшов через усе це, і знає, як нам припадає.
Де ж Він тепер, що Він робить, і як це позначається на житті людей? Вірш 14 свідчить, що Він «небо перейшов». У древніх єврейських авторів є згадки про різні рівні небес; Павло в 2Кор. 12:2 розповідає, як він досяг «третього неба». Звівши Храм, Соломон нагадав, що «небо та небо небес не обіймають» Бога (1 Царів 8:27). У різних авторів ця думка формулюється по-різному, проте в цілому складається враження, що «небеса» (Божа частка у двоскладовому створеному світі, що протиставляється «землі», просторово-часовому континууму, де ми живемо) складаються з безлічі шарів, причому Бог мешкає в найглибиннішому з них.
Після смерті і воскресіння Ісус вознісся, пройшовши крізь усі шари небес аж до самого осереддя, до престолу Отця. Іншими словами, Він не відправився в якийсь спокійний куточок, у певну духовну сферу, щоб задоволено відпочивати там на віки вічні після закінчення Своєї земної місії – ні, Він відправився до престолу і судилища Отця, щоб перебувати перед Ним, заступатися за нас перед Отцем і тим самим продовжувати місію, здійснену на землі. Щось подібне каже і Павло в Рим. 8:34.
Молячись нашому Небесному Отцю, ми не волаємо з такої далечини, що і голосу не розібрати, не намагаємося марно привернути увагу того, кому до нас і діла немає. Вірш 16 підбадьорює нас: ми приступаємо до «престолу благодаті», тобто (а) престолу Божого і при цьому (б) ми маємо право бачити в Ньому Бога благодаті, приступати до Нього відважно і упевнено. Відважно – не означає нахабно. Якщо ми дійсно усвідомлюємо, хто такий Ісус, що Він зробив для нас і продовжує робити, нахабством було б відмовитися від Його допомоги, від Його заступництва перед Отцем, уявити, ніби ми зуміємо обійтися без Нього, впораємося і самі. Тим, хто приходить до Бога через Ісуса, пропонується «милість і благодать»: милість, яка звільняє від гріха і дурості, – інакше ми загрузнемо в них з головою – і благодать, яка зміцнює нас і ставить на ноги, щоб ми могли служити і свідчити.
Розділ 5 підхоплює розмову про первосвященика і розвиває її, готуючи попередній підсумок, який прозвучить у наступному уривку. Нині багато християн, вихованих у ліберальній традиції, не усвідомлюють роль священства, оскільки змінилися уявлення про християнських священиків. Проте перевагу англіканської традиції, разом з католицькою і православною, я бачу в тому, що старозавітне священство не переростало в християнське, а досягало своєї досконалості і в цьому сенсі завершення в Ісусі, християнське ж священство розумілося як продовження служіння Ісуса. Продовження, але не буквальне: зроблене Ним зроблено раз і назавжди.
Як же розуміє автор це священство, і яким чином пов’язує його зі своїм уявленням про Ісуса?
Передусім він розбирає традиційні єврейські поняття, представлені в Писанні: священик і первосвященик особливо – сполучна ланка між народом і Богом. Від імені народу він звершує ритуал, приносячи Богу жертви і дари. Зрозуміло, ці дії не є «викручуванням рук» Богові – ніякі наші дії не можуть зобов’язати Його зробити щось по-нашому. У такій формі євреї дякували Богові за творіння і Заповіт, а також символічно виражали факт спокутування їх гріхів Богом. Бог брав на Себе роль пастиря, піклувався про Свій народ, співчував йому, йшов на чолі народу, і поступово ідея «сполучної ланки» укорінювалася в досвіді. Зрозуміло, звичайний священик – такий же грішник, як і всі люди, а тому приносить жертву не лише за чужі гріхи, але і за свої власні.
Так складається подвійний контекст, який автор має намір далі досліджувати. По-перше, Ісус – вище втілення такого священства. По-друге, Він перевершує будь-кого з колишніх священиків, Він може робити все те, що робили вони, у тому числі співчувати людським слабостям, але Його священство особливого роду – ми можемо покластися на Нього цілком і навіки. Така основна тема, яка розвивається упродовж трьох наступних розділів, і вона вимагає уважного осмислення. Чи готові ми покласти на Ісуса всю віру і сподівання? Чи достатньо ми довіряємо Йому?