«Але Христос, Первосвященик майбутнього доброго, прийшов із більшою й досконалішою скинією, нерукотворною, цебто не цього втворення, і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю увійшов до святині один раз, та й набув вічне відкуплення. Бо коли кров козлів та телят та попіл із ялівок, як покропить нечистих, освячує їх на очищення тіла, скільки ж більш кров Христа, що Себе непорочного Богу приніс Святим Духом, очистить наше сумління від мертвих учинків, щоб служити нам Богові Живому!»
Перший переїзд здався нам нечуваним везінням. З напівпідвального приміщення ми перебралися в окремий будиночок. У тій квартирі було сиро, пліснява росла на стінах, а в будинку – тепло і затишно. Зрозуміло, при квартирі не було садка, а тепер ми дістали маленький лужок з клумбами і власним деревом. Переїзд – справа непроста, але вона була того варта. Наскільки ж краще нам тепер жилося!
Автор послання продовжує терпляче роз’яснювати: в Ісусі здійснився новий Заповіт. Його заклик звучить голосно і чітко: у жодному разі не повертатися у свій старий будинок, у рідний юдаїзм, але за всяку ціну триматися за своє членство в народі Ісуса. Лейтмотив, що наростав поволі, досяг кульмінації: з приходом Месії розкрився обіцяний новий світ, і все стало набагато краще.
Змінилося в кращій бік усе, у тому числі скинія, куди увійшов Ісус. При старій системі священики щодня являлися в Храм, видозмінений варіант тієї скинії, яка супроводжувала євреїв у пустелі, а первосвященик один раз на рік входив у внутрішнє приміщення, у Святеє святих. Проте вже на початку розділу автор послання нагадує нам, що скинія і Храм самі по собі вторинні, вони служать тимчасовим знаком тієї реальності, яку із самого спочатку замислив Бог, копією того досконалого святилища, якою є присутність самого Бога в небесній реальності. Навряд чи ми зуміємо уявити собі небесне святилище у вигляді фізичної споруди, а в тому і річ: земні будови рукотворні (див. в. 11), лише натяки на реальність, а реальність – світло і святість, де мешкає Бог. Така реальність могла б засліпити нас. Наблизитися до неї ми можемо, тільки якщо якийсь посередник піде попереду нас і принесе жертву очищення, як робив це первосвященик у Храмі, на знак того, що ми визнані придатними і можемо увійти.
І ще одне покращення в порівнянні із старим Заповітом: Месія чекає Бога і здійснює періодичні жертвопринесення не з крові і м’яса тварин, а раз і назавжди зробив жертвопринесення власної крові. Ймовірно, з усіх думок, викладених у посланні, ця приголомшувала і навіть лякала більше, ніж усі інші. У всій об’ємній єврейській літературі від найдревніших книг Біблії і аж до сучасних Новому Заповіту творів не зустрічалося і натяку на прийнятність людських жертвопринесень, і тим більше несподівано, що жертвою стає сам Месія. За винятком потужних містичних мотивів в Іс. 53:10, де Отрок Божий приносить Себе у жертву, найбільш близьку ситуацію в юдаїзмі ми знаходимо в історії жертвопринесення Ісака на горі Морія (Бут. 22). Ця історія залишалася дуже значущою для юдаїзму і про неї ще піде мова в Євр. 11:17-18, проте Бог зупинив руку Авраамову, Ісак не був убитий. Жертвопринесення не відбулося. І вже зовсім немислимим здавалося, щоб первосвященик одночасно став і священиком, що приносить жертву, і самою жертвою. Подібна думка здалася б абсурдною, якщо не блюзнірською.
Так автор все ближче підводить нас до осереддя великої таємниці, якою є жертва. Можна виділити принаймні три аспекти. По-перше, люди віддають Богові щось цінне і чисте на знак того, що хотіли б віддати в якості подячної жертви Йому усе своє життя. По-друге, кров жертовної тварини, тобто її життя, виливається на знак того, що всупереч нашій нечистоті і зіпсованості Бог все ж врятує нас і дарує життя через смерть – через смерть нашого заступника. По-третє, обидві ці дії як би омивають нас, щоб ми могли почати усе заново, що очистилися і знову придатні для служіння Богові. Важко сказати, в якій мірі розрізнялися ці відтінки значення древніми євреями, коли вони приступали до ритуалу, але символіка часто виявляється доступною серцю, навіть якщо свідомість не перетворить її в слова і думки.
Прийнявши ці три елементи староєврейського ритуалу, ми починаємо розуміти, яким чином смерть Христова могла замінити їх усі в якості кращої і остаточної, звершеної раз і назавжди, жертви. По-перше, як людина, яка стоїть за всіх людей (розділ 2), Ісус віддає Своє життя Богові, покірно йде на смерть і тим самим приносить жертву від імені усього людства. По-друге, таким чином, Його життя через смерть поширюється на нас усіх: Він помирає, щоб нам не довелося померти. По-третє, подібно до того, як старовинне жертвопринесення очищало ззовні життя вірного (що був спаплюжений через зіткнення з нечистим або своїми гріхами), так і жертва Ісуса, Месії, Який стоїть за всіх, і первосвященика, очищає людей, але її очисна дія проникає набагато глибше.
Що стосується того, що Його жертва виявляється «кращою», то мається на увазі, що вона досягає найбільших глибин особи. Ісус входить у живу присутність Божу, не в рукотворну будівлю з внутрішніми приміщеннями, але туди, де Бог мешкає у світлі і святості, а тому наслідки Його жертви позначаються не лише на зовнішній стороні життя Його народу, як відновлення народу або як «очищення» його в тілесному плані, але і в містичних глибинах, у «Святеє святих» кожної людини, у тому «місці», де ми дійсно є самими собою. Послання до Євреїв ще неодноразово повернеться до розмови про «совість» вірних (див. 9:14; 10:2; 10:22; 13:18), і кожного разу автор підкреслюватиме той факт, що новий Заповіт несе очищення, що пронизує душу до самої серцевини.
Це очищення позбавить нас від «мертвих учинків», «щоб служити нам Богові Живому» (в. 14). Як ми вже зрозуміли (6:1), вираз «мертві учинки» означає як язичницький ритуал, від якого слід відмовитися з покаянням, прийнявши християнство, так і регулярний цикл єврейських обрядів, який хоча і дарований Богом і сам по собі не був поганий, ніколи не міг цілком відповідати своєму призначенню, тобто здолати гріх і смерть. Тепер живий Бог, Бог, Якого Ізраїль завжди шанував, завершив перший етап задуму спасіння і відкрив раз і назавжди людям шлях у Свою присутність, відкрив можливість радісно і з веселощами служити Йому так, щоб анінайменша пляма, анінайменша тінь не затьмарювали їх совість.
Навіть сьогодні багато християн забувають про те, до наскільки радісного, рясного благодаттю служіння вони покликані – без «задньої думки», без провини і страху. Чому нам важко утримати в пам’яті цілющу і звільняючу Звістку? Чому ми завжди не готові до переїзду в кращий, комфортабельніший будинок?