Єрусалимська спільнота. Поширення Євангелія

Християнська спільнота в Єрусалимі (Дії 2-5)

Першу главу можна вважати передмовою до цілої книги, адже лише з моменту зіслання Святого Духа народжується Церква. Спершу до неї входили лиш апостоли та кілька десятків інших осіб (у Дії 1:15 названо число сто двадцять), утім, оте «мале стадо», що увірувало в Ісуса, було немовби тілом Адама перед тим, як Бог вдихнув у нього «віддих життя». Ці люди були абсолютно нездатні до здійснення дорученої їм Ісусом місії. Лише Святий Дух просвітив їхній розум та перетворив їхні серця, даючи їм силу і відвагу. Оте внутрішнє діяння Духа символічно виразилося у видимих феноменах, про які розповідає Лука в Дії 2: буйний вітер уособлює могутню, невтримну силу Євангелія, що пошириться по всій землі; огненні язики символізують місію апостолів, що стали «слугами слова» (пор. Лк. 1:1-4), проповіді Євангелія. Це слово, як вогонь, принесе у світ світло і тепло, тобто істину і християнську любов.

Чудо, що сталося відразу по зісланні Святого Духа, чудо мов (Дії 2:5-11), має надзвичайне значення в цей «день народження» Церкви; його показано як безпосередню протилежність до епізоду Вавилонської вежі (Бут. 11). Поділ і взаємне нерозуміння між різними народами, символом яких є мовна відмінність, у Церкві не мають більше місця. У ній відновлюється єдність і правдиве братерство між людьми, у ній мусять подолатися всі бар’єри (мовні, расові, культурні) у цьому житті, а згодом – і у вічності.

У гл. 2 міститься перша проповідь Петра. У Діях ми знайдемо багато промов, звернених до юдеїв. Ці промови мають загалом цілісну схему, і завдяки їм ми довідуємося, як апостоли зверталися до своїх співвітчизників. Після невеликого вступу вони звіщали воскресіння Ісуса, цитуючи при цьому Старий Заповіт, аби показати, яку месіянську вагу має ця подія і життя та смерть Ісуса, які їй передували; у кінці підводили підсумок із закликом до навернення.

Уже сам день П’ятдесятниці став свідком вступу до Церкви кількох тисяч вірних (Дії 2:41), тож відразу виникла необхідність у певному організаційному впорядкуванні. Однак Лука подбав про те, щоб показати, що вже від першого дня в первісній спільноті були наявні фундаментальні елементи Церкви всіх часів – елементи, що їх ми розглядали в попередній главі: наука апостолів на чолі з Петром, хрещення і Євхаристія, молитва і братерська спільність. Лука із захопленням описує цю першу християнську спільноту, зображаючи її як ідеальну модель для будь-якої іншої спільноти. Він повертається до неї аж тричі в перших п’яти главах: Дії 2:38-47; 4:32-35; 5:12-16.

Проповідь апостолів привертає до себе спершу увагу, а згодом ворожість юдейських властей, які вважали, що на Голгофі вони назавжди закрили справу цього пророка з Назарету. Одначе тепер Він виявляється ще більше живим, аніж тоді, здобуваючи набагато більше послідовників, ніж коли Він мандрував шляхами Галілеї та Юдеї. Зараз апостоли більше не ховаються, вони переконано проповідують, відважно й терпеливо зносять спрямовані проти них наруги (пор. Дії 4, де також знаходимо першу молитву християнської Церкви, Дії 4:24-30). Лише один член синедріону, Гамаліїл (Дії 5:33-39), намагається стати на захист апостолів, подібно як намагався стати на захист Ісуса Никодим (Ів. 7:50). Та апостоли не могли зазнати іншої долі, ніж їхній Учитель (пор. Мт. 10:24).

Поширення Євангелія на сирійсько-палестинській території (Дії 6-12)

Справжнє переслідування вибухнуло в Єрусалимі з нагоди діяльности первомученика Степана. Степан був одним із «сімох», вибраних для організування догляду за вбогими християнами та вдовами, позбавленими засобів для життя.

Цих «сімох» зазвичай звуть «дияконами». Однак їх не слід ототожнювати з тими особами, яких називають цим іменем сьогодні, себто з тими, хто отримав дияконські свячення й виконує відповідні, чітко визначені церковними канонічними нормами, функції. Сам Лука не називає «дияконами» цих сімох, що їх перелік знаходимо в Дії 6:5.

Певна частина послідовників Ісуса походила з-поміж євреїв, що народилися і виросли поза межами Палестини, але мешкали на її території. Як правило, вони говорили грецькою мовою і мали свої власні синагоги, в яких збиралися по суботах. Тож і в християнській спільноті частина вірних, що отримали назву «гелленістів», мала тенденцію відділятися в дещо вирізнену групу, яка не так органічно зливалася з тими християнами, які дотримувалися палестинських звичаїв і спілкувалися арамейською мовою. Догляд за убогими з цієї елліністичної групи був не на висоті; внаслідок цього почалися нарікання, й апостоли вирішили доручити керування харитативною діяльністю кільком особам, що мали на це відповідні особисті якості (Дії 6:1-3). Проте їхня служба (саме це означає слово дияконія) не зводилася лише до харитативної праці. Святий Дух спонукував їх сповнювати діла любови в повному значенні, вчинивши їх першими помічниками апостолів у проповіді і поширенні науки Ісуса зокрема серед грекомовних євреїв. Окрім матеріяльного хліба, вони роздавали ще й духовну поживу істини та благодаті. Найвизначніше місце серед цих «сімох» обіймав Степан завдяки своїй відвазі у відкритих дискусіях про науку й про особу Ісуса (Дії 6:8-15). Про цю його діяльність доносять до синедріону. Лука детально розповідає про судовий процес над Степаном, що розвивається на зразок процесу над Ісусом: з юридичного погляду це був такий самий судовий фарс.

Поставши перед синедріоном, Степан виголошує довгу промову (Дії 7:1-53). У ній він стисло викладає історію єврейського народу аж до збудування Соломонового храму; але справжньою метою цієї промови було протиставити вірність Авраама, Йосипа та Мойсея своєму Богові безвір’ю Степанових слухачів, що, як і ізраїльтяни в часах Мойсея, не бажають вірити Богові, що промовив через Ісуса з Назарету.

Слухачі Степана вибухають люттю, коли той вирікає, що бачить у видінні «Сина Людського» (тобто Ісуса) на небі, по правиці Бога, іншими словами – що Йому дано божественну владу, подібно як це було з тією постаттю, яку бачив Даниїл у своєму славному пророчому видінні (Дан. 7:9-14). За це Степан розплачується життям, приймаючи мученицьку смерть за віру зі словами прощення своїм катам на устах, подібно, як це робив і його Учитель (Дії 7:58-60).

Провіденційним наслідком смерти Степана і переслідувань учнів Ісуса стало розсіяння християн по території Палестини та по сусідніх просторах, зокрема в Сирії. Таким чином «благу вість» отримують можливість пізнати й інші народи. Пилип, ще один із «сімох», проповідує в Самарії і згодом навертає одного посадовця з двору етіопської цариці (Дії 8:26-40). Але начальники синедріону постановляють викоренити віру в Ісуса навіть із юдейських спільнот поза Палестиною. І ось завзятий фарисей Савло (майбутній Павло) на чолі своєрідної експедиції вирушає до Дамаску з уповноваженням від синедріону розшукати утеклих туди навернених на християнство юдеїв, схопити їх і привести ув’язненими до Єрусалиму. Усім відома історія його навернення по дорозі до Дамаску. Лука розповідає про неї в 9-ій главі книги Дій.

Після розповіді про навернення Павла йдуть дві дуже важливі глави (Дії 10-11).

Петро, прибувши з візитом до християнських спільнот, зроджених на середземноморському узбережжі Палестини, немовби змушений прийняти до Церкви сотника Корнилія з його родиною. Сотник був поганином, тож Петро, як практикуючий єврей, не мав права увійти до його дому. Лише таємниче видіння дає йому зрозуміти, що в Ісусовій Церкві не має бути більше місця для будь-яких расових бар’єрів (Дії 10:28). Погани теж є Божими дітьми, вони теж очікують істини і благодаті Ісуса Христа, бо ж потребують їх не менше, ніж ізраїльтяни. Однак Петро мусить дати звіт за свій вчинок перед єрусалимською спільнотою. Почувши розповідь Петра, уся спільнота віддає славу Богові (Дії 11:18). Наразі це був лише поодинокий випадок. Але згодом питання поган породить першу велику кризу, якої зазнає Церква на своїх початках.

Християнська спільнота виникає також і в Антіохії, столиці Сирії і важливому місті на всьому Сході. Тож з Єрусалиму висилають Варнаву, аби той розвідав ситуацію й дав настанови цим новонаверненим християнам.

За кілька років по смерті Степана, в часах царя Ірода Агріппи (41-44 рр.), починається нове переслідування Церкви. Щоби здобути прихильність юдейських начальників, він наказує ув’язнити і стратити апостола Якова, брата Івана, котрий першим із дванадцятьох слідує за Ісусом у мучеництві. Згодом Агріппа наказує заарештувати й самого Петра; однак, звільнений чудесним шляхом, Петро покидає Єрусалим, і про нього читаємо лише під час апостольського собору.

Смерть Ірода Агріппи, небожа вбивці Івана Христителя, завершує цей сумний період палестинської Церкви. Перебуваємо в 44-му році.

Попередній запис

Твір Луки

Наступний запис

Перша місійна подорож Павла