«Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці. А наймит, і той, хто не вівчар, кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й полошить. А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці. Я Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають. Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю, і власне життя Я за вівці кладу. Також маю Я інших овець, які не з цієї кошари, Я повинен і їх припровадити. І Мій голос почують вони, і буде отара одна й Один Пастир! Через те Отець любить Мене, що Я власне життя віддаю, щоб ізнову прийняти його. Ніхто в Мене його не бере, але Я Сам від Себе кладу його. Маю владу віддати його, і маю владу прийняти його знову, Я цю заповідь взяв від Свого Отця.»
Одного разу ми розмовляли з другом-бізнесменом.
– От у чому біда нинішніх ділових людей, – міркував він. – Як правило, їх хвилює лише швидкий прибуток. Раніше справжній бізнесмен хотів зробити щось вартісне, організувати справу, дати хорошу роботу людям. Вони розраховували, що після них справу продовжать діти і вона продовжуватиме приносити користь і сім’ї, і суспільству. А тепер усім байдуже. Закриють фабрику в одному місті і зведуть нову за сто миль від колишньої. Аби стригти купони і розподіляти дивіденди, на усе інше начхати.
Важко судити, наскільки це справедливо. Думаю, у різних країнах стосунки з бізнесом будуються по-різному. Але ця преамбула допомагає нам зрозуміти, про що тут говорить Ісус. Істинний пастир не ставить основною задачею власний прибуток. Визначити справжнє обличчя пастиря допоможе ситуація, коли він виявиться перед вибором. З’являється хижак – лев, вовк або ведмідь. Тут і стає очевидною відмінність між істинним пастирем і хибним. Відмінність проявляється у вчинках: лжепастир рятує власну шкуру за рахунок своєї репутації. Істинний пастир «кладе життя власне за вівці».
Таке продовження притчі вносить похмуру ноту в усю розмову, і незабаром ця сумна нота стане головною в Івановому оповіданні. Вже в попередніх розділах Ісусу погрожували смертю. Тепер Він підтверджує, що насильницька смерть – не просто тривожна вірогідність, а Його покликання. І найкраще пояснення цьому знайдеться не в об’ємистих богословських трактатах, а в цій самій притчі, у такій знайомій і земній картинці з життя пастухів і овець. Вівцям погрожує небезпека; пастух йде назустріч загрозі і, якщо доведеться, перейме на себе злу долю, аби вона не торкнулася його стада. В «Ісусовому випадку» жертва потрібна – і Він приніс цю жертву.
Здавалося б, сумне покликання, і навіщо пастуху помирати, але Ісус розкриває перед слухачами великі перспективи, які складають частину того ж покликання. Він не лише позбавить нинішніх овець від небезпеки, що загрожує їм, але і суттєво збільшить стадо. До нинішнього стада приєднаються інші, сильно відмінні вівці (в. 16). Про що тут говорить Ісус?
Нинішні вівці – це народ Ізраїлю. Ісус збирає їх, ті з Його сучасників і одноплемінників, хто готовий відгукнутися на заклик слухаючи Його голос, приходять до Нього. Але пророки і мудреці Ізраїлю не раз вже натякали, що інтереси Господа Ізраїлю виходять далеко за межі самого Ізраїлю. Спасіння Ізраїлю здійснюється усередині програми спасіння всього світу. «Інші вівці» – величезна і строката компанія з представників усіх народів, кого Господь бажає врятувати через Ісуса. Єврейський Месія стане Господом і пастирем для всіх.
І ця тема розвиватиметься в наступних розділах. Коли Ісус стане перед Понтієм Пилатом, офіційним представником пануючого у світі язичництва, Він побачить у ньому хоча і не єврея, але ще одну «вівцю» і постарається розкрити перед Пилатом бачення Божого Царства та правди (18:33-38). Язичники вже не вважаються ворогами. Вони – вівці, які поки що не зібрані в загороду. Замислимося над тим, як сприймалася ця звістка у світі Ісуса, у світі, сповненому підозрою і ненавистю, насильством, що породжує насильство.
Ця звістка корениться в близьких і постійних стосунках Ісуса з «Отцем», про які вже стільки сказано в цьому Євангелії. Отець любить пастиря і особливо любить, бо Він являє світу любов Отця, віддаючи Своє життя за овець. І якщо Він таким чином виконує волю Отця, Отець поверне Йому життя (в. 18). Юдейське сподівання на загальне воскресіння Ісус перетворює на персональну і конкретну мету Своєї місії (тут ми бачимо передвістя детальнішої розмови, яка відбудеться в наступному розділі). Пастуха з вівцями пов’язують узи довіри – ті ж узи, що пов’язують Отця з Сином. І ця тема також отримає розвиток дещо пізніше (розділ 17).
Фоном до цієї промови Ісуса звучить пророцтво Єзекіїля 34. Дивна річ відбувається в цьому пророцтві: Єзекіїль то говорить про Бога, як про справжнього пастиря Ізраїлю, то про Давида (тобто Месію), як про істинного пастиря, а Бога ставить і над пастирем, і над вівцями. Так що ж? – напрошується питання. – Хто ж насправді пастух: сам Бог або Месія? Єзекіїль не відповідає, оскільки його пророцтво спрямоване в не зовсім ясне йому самому майбутнє. Тільки в розділі 10 Івана ми побачимо, як сходяться всі лінії. У вірші 30 Ісус скаже нарешті: «Я й Отець – Ми одне!». Отже, Господь – наш пастир, і Цар теж пастир. Цей парадокс набуває сенсу в Ісусі, інакше ж – жодним чином.
Тепер нам стає зрозуміліше, чому Ісус іменує себе добрим пастирем (вірші 11 і 14), хоча сучасними мовами епітет «добрий» не передає всіх відтінків значення того слова, яке написав тут Іван. «Добрий» може бути стриманий, схильний моралізувати. Але грецькою одно й те ж слово означало «добрий» і «красивий», причому «красивий» відноситься не до зовнішності Ісуса. Йдеться про чарівну привабливість Його як пастиря: Він закликає, і люди не можуть не відгукнутися на заклик. Коли «вівці» усвідомлюють, що Він помер за них, вони з ще більшою довірою прямують до Нього. «Прекрасний пастир» – чи передають ці слова надзвичайну, спонукальну силу Його любові?