«З-за цих слів між юдеями знову незгода знялася. І багато-хто з них говорили: Він демона має, і несамовитий. Чого слухаєте ви Його? Інші казали: Ці слова не того, хто демона має. Хіба демон може очі сліпим відкривати?…
Було тоді свято Відновлення в Єрусалимі. Стояла зима. А Ісус у храмі ходив, у Соломоновім ґанку. Юдеї тоді обступили Його та й казали Йому: Доки будеш тримати в непевності нас? Якщо Ти Христос, то відкрито скажи нам! Відповів їм Ісус: Я вам був сказав, та не вірите ви. Ті діла, що чиню їх у Ймення Свого Отця, вони свідчать про Мене. Та не вірите ви, не з Моїх бо овець ви. Мого голосу слухають вівці Мої, і знаю Я їх, і за Мною слідком вони йдуть. І Я життя вічне даю їм, і вони не загинуть повік, і ніхто їх не вихопить із Моєї руки. Мій Отець, що дав їх Мені, Він більший за всіх, і вихопити ніхто їх не може Отцеві з руки. Я й Отець – Ми одне!»
Настала третя зима після Катастрофи. Багато хто вже втратив надію, що колись щастя знову посміхнеться до них. Прийшов ворог, зруйнував старовинне Місто, багато хто загинув, інші були відведені в полон. Хтось вже почав співпрацювати з окупантами, вважаючи, що новий режим встановився надовго, піклуючись про власне благополуччя.
Але не всі змирилися з поразкою. Особливо важко було пережити і пробачити руйнування величного і прекрасного Храму, дому Божого, де мешкав Господь Ізраїлю, Господь всього світу. Тепер іноземці поклонялися там власним богам, приносили жертви, споконвіку заборонені у святому місці. Накритий щільною кришкою котел вирував і от-от мав виплеснутися повстанням. Відбулося: раптовий напад, дивовижна перемога – тиран знищений, місто звільнене.
Через три роки після Катастрофи, день у день, відбулося урочисте очищення Храму. Знову були принесені встановлені жертви, запалилися світильники і була проголошена молитва Господу небес і землі – нехай Він захистить Свій народ, щоб подібне ніколи не повторилося. І було вирішено: щороку святкувати і згадувати цей день. Свято було назване «ханука», «присвячення», воно випадає на 25-й день єврейського місяця кіслева, більш-менш співпадаючого з нашим груднем.
За нашим календарем ці події відбувалися в 167 році до Р.Х.; скинутим тираном був Антіох Єпіфан; юдейське повстання очолив Юда Маккавей. Для нашого сюжету особливо суттєве те, що в результаті цього подвигу мужності і віри Маккавей став царем. Звільнити Храм від ворогів і наново освятити його – з цим могли порівнятися хіба що легендарні діяння Давида і Соломона, от чому, хоча Юда не належав до роду Давидового, з нього почалася династія, що правила більше ста років. Коли ж династія урвалася, римляни зробили царем Ірода Великого, і він одружився на принцесі з роду Маккавеїв, щоб надати законність своєму правлінню.
Отже, всякий раз, коли єврейський народ святкував хануку, люди замислювалися не лише про свої стосунки з Богом і про звільнення, що дарувалося Ним, і дякували Богові за відновлення Храму – вони замислювалися також над походженням царської влади, над тим, хто і як стає царем. І раптом Ісус входить у Храм якраз у пору святкування хануки і проповідує про доброго пастиря, про справжнього пастиря, царя, який прийде і викриє всіх інших, як злодіїв і розбійників. Ми повинні розуміти, наскільки парадоксальною і навіть провокаційною здавалася ця звістка. Провокаційною і небезпечною. Не слід забувати, що розділ про «доброго пастиря» закінчується черговою спробою убити Ісуса, побити Його камінням.
Протистояння і небезпека ясно відчуваються в атмосфері цього епізоду. Уявляючи собі Ісуса в образі «доброго пастиря», ми часом малюємо Його ідилічно, з вінком на голові, в оточенні веселих дітей, додаємо декілька сріблястих овечок для пасторалі. Такі картинки в моєму дитинстві можна було знайти в ілюстрованій книжці. Але реальність, про яку говорить Ісус, називаючи Себе добрим пастирем, була і залишається абсолютно іншою. Передусім йдеться про владу, про Царство Боже і земні царства, про Бога, Який призначає істинного царя не у вакуумі, не у відсутності правителів, а всупереч безлічі царів і царьків, що запекло борються за владу. Кожен з них готовий з усією жорстокістю знищити нового претендента.
І знову, як часто буває в Євангеліях, здіймається крик: ця людина одержима бісами! А що ще могли сказати люди, які бачили Його справи, чули Його проповідь, але твердо намірилися не визнавати в цих справах і розмовах дію Бога живого. Але цього разу, на відміну від усіх попередніх ситуацій, коли висувалося подібне звинувачення, на звинувачення відповідає не сам Ісус, але голоси з натовпу. Якісь «вівці» почули Його голос, відгукнулися і пішли за Ним. Вони розуміють, що Його справи зовсім не схожі на вчинки одержимого бісами: біси схильні руйнувати все навколо, а не зціляти і рятувати.
Тут знову ми стикаємося з подвійним питанням, яке так часто звучить в Євангелії від Івана: чи дійсно Ісус – Месія, справжній цар Ізраїлю? Ісус не відповідає на це запитання прямо, але всякий, хто уважно прислухався до проповіді про доброго пастиря, вже уловив звістку. (Ймовірно, через те Ісус каже Своїм опонентам, що Він вже відповів на їх питання, та вони не повірили.) Як завжди, Він радить їм поглядати не на слова, а на справи – якщо з Його вчинків вони так і не зробили вірний висновок, жодні слова тут не допоможуть.
І на цьому розмова не закінчується. Ісус ступає на ще небезпечнішу територію. Він знову повертається до теми пастиря і овець, але цього разу дає «вівцям» вражаючу, дійсно божественну обіцянку: ті, хто слухає голос Ісуса і дізнається голос «свого» пастуха, навіки врятуються. Він наглядатиме за ними, і навіть смерть, останній і найсильніший ворог, не завдасть їм шкоди. Чому Ісус такий упевнений у Своїх словах? Бо Його обіцянка покоїться на нерозривному зв’язку любові, на союзі з Отцем. Його «вівці» – це паства, яку ввірив Йому Отець.
Іншими словами, християнське сподівання на майбутнє по той бік смерті не зводиться до химерних мрій або розпливчатої надії, це не сліпий оптимізм, прагнучий запевнити нас, що врешті-решт усе станеться до кращого. Наша віра корениться в союзі Ісуса з Отцем, і цей союз – одна з основних Іванових тем. Варто зауважити, що всякий раз в історії християнства, коли люди починали сумніватися в природі стосунків Ісуса з Отцем, з’являлися сумніви і в християнському сподіванні на вічне життя.