«Тоді первосвященики та фарисеї скликали раду й казали: Що маємо робити, бо Цей Чоловік пребагато чуд чинить? Якщо так позоставимо Його, то всі в Нього ввірують, і прийдуть римляни, та й візьмуть нам і Край, і народ! А один із них, Кайяфа, що був первосвящеником року того, промовив до них: Ви нічого не знаєте, і не поміркуєте, що краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути! А того не сказав сам від себе, але, первосвящеником бувши в тім році, пророкував, що Ісус за народ мав умерти, і не лише за народ, але й щоб сполучити в одне розпорошених Божих дітей. Отож, від того дня вони змовилися, щоб убити Його. І тому не ходив більш Ісус між юдеями явно, але звідти вдавсь до околиць поближче пустині, до міста, що зветься Єфрем, і тут залишався з Своїми учнями. Наближалася ж Пасха юдейська, і багато-хто з Краю вдались перед Пасхою в Єрусалим, щоб очистити себе. І шукали Ісуса вони, а в храмі стоявши, гомоніли один до одного: А як вам здається? Хіба Він не прийде на свято? А первосвященики та фарисеї наказа дали: як дізнається хто, де Він перебуватиме, нехай донесе, щоб схопити Його.»
Ми лише нещодавно прибули до країни і не знали місцевих правил, але все таки нам здалося, що людина, яка нас зустріла, веде машину якось дивно. Після перельоту хилило в сон, і спочатку ми думали, що дивність нам тільки увижається, але незабаром заперечувати очевидне стало неможливе. Водій їхав певний час по загальній дорозі, потім різко звернув на вузькоколійку, зробив гак і повернувся на те саме шосе, з якого звернув.
Нарешті ми набралися хоробрості запитати його, у чому справа. До чого ці відволікаючі маневри? Які в нас проблеми?
– Я так і думав, що ви рано чи пізно запитаєте мене, – засмучено відгукнувся водій. – Не хотілося вас лякати, але річ у тім, що ми ще не від’їхали досить далеко від кордону. Терористи нападають на поодинокі машини, особливо після настання темряви. От чому, кожного разу, коли ми наближаємося до місця, де нещодавно стався напад, я вважаю за краще об’їхати його.
Тут усе стало ясно. Дивна, навіть параноїдальна на вигляд поведінка виявилася цілком зрозумілою зважаючи на загрозу, про яку ми до того і гадки не мали.
Приблизно таке ж відчуття виникає, коли первосвященики і фарисеї збираються на нараду. Уперше – єдиний раз в усіх чотирьох Євангеліях – згадуються римляни, і ця згадка пояснює дуже багато, що того дня залишилося невисловленим вголос.
Римляни – от на кого доводилося постійно озиратися і простим євреям, і їх вождям. Приблизно за сто років до народження Ісуса римляни захопили всі країни Близького Сходу. У містах і селах Палестини римські солдати з’являлися рідко, але в кількох милях на північ, у Сирії, стояло декілька легіонів, і римський правитель Юдеї міг у будь-який момент призвати їх на допомогу. Таке вже траплялося на пам’яті покоління, що жило тоді: тисячі молодих єврейських повстанців були розіпнуті, коли до країни увійшов каральний загін римлян. Хоча більшість єврейських вождів мріяли звільнитися від влади римлян і жити за власними національними звичаями, не залежачи від наказів із столиці, вони вважали за краще зберегти ту обмежену свободу, яку надали їм римляни, ніж зважитися на повстання, адже за ним могла відбутися національна катастрофа.
І всі вони були впевнені – якщо дозволити Ісусу продовжувати в тому ж дусі, катастрофа неодмінно станеться. Зціляти сліпих (хай і в суботу) – це ще нічого, але воскрешати мерців і до того ж у присутності безлічі свідків, які тут же помчали в Єрусалим і повідали про диво всім знайомим, – ні, це занадто. Священики і фарисеї були упевнені, що Ісус свідомо збирає прибічників, готуючись до певної месіанської акції – швидше за все, до походу на Єрусалим. Якщо Він затіє щось подібне і римляни почують про це, вони викличуть війська, і прийде кінець тим залишкам національної і релігійної свободи, за яку чіплялися ці вожді. Можливо, прийде кінець і народу Ізраїлю.
Звичайно, ми бачимо в цих міркуваннях глибоку іронію, навіть парадокс: люди, що читають Євангеліє від Івана, давно вже зрозуміли, що в плани Ісуса зовсім не входить політична революція. Пастир, що покладає душу свою за овець, не стане закликати цих овець до зброї, не поведе їх у битву. Ісус отримає перемогу за допомогою Своєї жертовної любові, а не звичним насильством. Але тривога влади зрозуміла: досить вже вони пережили революційних подій, і багато рухів починалися, як і рух Ісуса, у Галілеї. Усім відомо, чим закінчуються подібні спроби. Так, більшість фарисеїв, а можливо, і деякі священики, ради були б повалити римське панування. І вони знали, про що мріє їх народ.
Озираючись назад, ми розуміємо і інше: цей страх був виправданий. Минуло менше сорока років, і в Палестині, після ще декількох невдалих спроб, почалася повномасштабна революція. Римляни прийшли, знищили Храм, перетворили Єрусалим на руїни, практично знищили єврейський народ.
Сам Ісус, поза сумнівом, намагався уберегти овець саме від цих вовків. Його батьківське піклування про овець і готовність захистити їх навіть ціною власного життя дивним чином співпадає з цинічною пропозицією Кайяфи: нехай одна людина помре, щоб уцілів народ.
Іван посилює слова Кайяфи, підкреслюючи, що в той рік Кайяфа був первосвящеником, тобто його пропозицію, хоча і цілком «політичну», а точніше сказати, цинічну, все ж слід сприймати як пророцтво, і над цим пророцтвом Ісусовим послідовникам слід було розміркувати, уявити його по-своєму. Ісус і справді помре за народ, Він буде страчений так, як римляни зазвичай страчували бунтівників, але помре Він не лише за єврейський народ, але (як передбачав сам Ісус у розмові про пастиря, 10:16) за набагато більшу людську спільноту – за всіх дітей Божих, в усіх краях землі.
Сцена, що відбувається на двох рівнях, – політики, що замишляють судове вбивство, і євангеліст, який тлумачить їх слова як пророцтво зверху, – підводить нас до кульмінації: Іван здалека і дуже поступово готував нас до осмислення смерті Ісуса. На самому початку він сказав нам, що Ісус є Агнець Божий (1:29, 36). Ісус говорив про Свою смерть і воскресіння натяками, як про руйнування і відновлення Храму (2:19-21), і ці слова дивним чином перекликаються з тим епізодом, який ми обговорюємо зараз. Він проголосив, що Син Людський буде «піднесений», як змій у пустелі (3:14-15), так що всякий, хто увірує в Нього, отримає життя вічне. Він обіцяв віддати Своє життя за життя світу (6:51) і говорив про пастуха, який віддає своє життя заради овець (10:15-18).
Одночасно ми бачимо, як наростає ворожість по відношенню до Ісуса, особливо серед керівництва Юдеї. Вони вже кілька разів намагалися заарештувати Його, намагалися навіть побити Його камінням. І тепер ці дві лінії оповідання сходяться: покликання Ісуса, з одного боку, з другого – тривоги єврейських вождів і їх політичний розрахунок. Тепер залишилося тільки дочекатися відповідного випадку.
І найправильніший момент – Пасха, коли приносять у жертву ягнят на згадку про те, як Бог дарував Ізраїлю свободу. Іван показує нам, як прагнуть паломники до Єрусалиму на свято, але, описуючи цих людей, повторюючи питання, які вони задавали, він явно закликає і читача задатися питанням (як це було в 7:1-13). Ісус віддалився в гірську область недалеко від Єрусалиму. Єфрем – це було, мабуть, місто в п’ятнадцяти милях від Єрусалиму, там Ісус знаходився в безпеці. Чи піде Він на свято? І чи стане Його прихід тим моментом, коли всі натяки і припущення обернутися дією?