«І хоч Він стільки чуд перед ними вчинив був, та в Нього вони не ввірували, щоб справдилось слово пророка Ісаї, який провіщав: Хто повірив тому, що ми, Господи, чули, а Господнє рамено кому об’явилось? Тому не могли вони вірити, що знову Ісая прорік: Засліпив їхні очі, і скам’янив їхнє серце, щоб очима не бачили, ані серцем щоб не зрозуміли, і не навернулись, щоб Я їх уздоровив! Це Ісая сказав, коли бачив славу Його, і про Нього звіщав. Проте багато-хто навіть із старших у Нього ввірували, та не признавались через фарисеїв, щоб не вигнано їх із синагоги. Бо любили вони славу людську більше, аніж славу Божу.»
О сьомій вечора Сьюзен покликала сім’ю до столу. Весь день вона працювала над святковою вечерею і тепер з хвилюванням чекала, як вони відгукнуться про її пригощання. Дивовижні запахи доносилися з кухні.
Вона усадила всіх за стіл. Вогники свічок відбивалися в начищеному сріблі і в кришталевих келихах. Сьюзен поспішила в кухню і винесла першу страву, добре приправлений суп, над яким вона стільки чаклувала. Рідні взялися за їжу, продовжуючи обговорювати події цього дня. Вони ввічливо подякували Сьюзен, коли вона приймала порожні тарілки із столу. Почекали, поки вона прикрашала головне блюдо: смажених фазанів зі всілякими приправами і підливками, страву, прекрасну і на вигляд, і на смак. І овочевий гарнір був приготований за усіма правилами, щоб зробити його як можна апетитнішим.
Дівчина внесла страву в їдальню, поставила на стіл і приготувалася зняти кришку. От він! Той момент, якого вона чекала весь день. Зараз усі побачать, на що вона здатна!
Батько розмовляв із старшим братом:
– Так я і відповів Джофрі, – гуркотів він, – якщо йому більше нічого сказати у своє виправдання, у такому разі…
Мати не закінчила бесіду з молодшою сестрою:
– Вгадай, що ми бачили в маленькому магазинчику біля станції!
– ОТЖЕ! – на повний голос оголосила Сьюзен. – Дивіться всі! – і професійним жестом (у точності як французький офіціант, якого вона бачила в ресторані) зняла зі страви кришку.
… Йому доведеться знайти собі іншу роботу! – закінчив свій монолог батько.
– Прегарненький капелюшок, симпатичніший я ніколи не бачила! – прощебетала мати.
– Гей ти, Сьюзен! – буркнув молодший брат. – Я ж терпіти не можу фазанів, ти що, не знаєш?!
Сьюзен почала різати птаха, розкладати по тарілках гарнір. Вона проробляла все механічно, важкий камінь ліг на серце.
І от уявіть собі, що на сьомий день творіння, коли Бог вже створив небо і землю, у Нього з’явилися глядачі. З первозданного хаосу проступили земля і небо. Виросли дерева, трава, квіти, усі мислимі відтінки кольорів грали і переливалися. З’явилися риби, птахи, тварини, від кита до маленького дятла. І, нарешті, була створена людина, вінець і слава творіння: чоловік і жінка, яким належить нести у світ образ Божий. Бог побачив усе, що Ним створене, і це було «добре дуже». Але припустимо, публіка залишилася байдужою. Глядачі продовжували базікати про своє. У них навіть знайшлися деякі зауваження, ніби, вони собі по-іншому уявляли світ, і якось він погано організований, порядку в ньому замало.
Іван розповідає історію нового творіння. Одне знамення йшло за другим: у розділі 2 вода перетворилася на вино, у розділі 4 таким знаменням послужив син знатної людини, у розділі 5 сталося зцілення каліки, у розділі 6 – помноження хлібів у пустелі, у 9-му розділі був зцілений сліпонароджений, і щойно, у 11-му розділі, воскрес Лазар. Насправді чудес було значно більше, про це Іван згадував і знову скаже в 20:30. Шість описаних ним знамень – лише вершина айсберга, він вибрав саме ці чудеса, щоб продемонструвати параметри нового творіння, нову справу, яку творить Бог, новий Вихід, нове життя, новий світ. І все ж.
Усі продовжували говорити про своє. «І хоч Він стільки чуд перед ними вчинив був, та в Нього вони не ввірували».
Описуючи цю картину – вражаючі звершення Ісуса і явний брак інтересу в глядачів, – Іван згадує дві теми із Старого Заповіту. У Єгипті, на очах у фараона, Мойсей створив цілий ряд чудес, але фараон і його придворні відмовлялися вірити. Намагаючись осмислити цю завзятість, автор Книги Виходу дійшов висновку, що якимсь чином серця єгиптян «закам’яніли», і тим більше вражаючим стало позбавлення, уготоване Господом Своєму народу. Це – одна з великих загадок Виходу, розділи 9-12.
Через століття, зіткнувшись з максимальною аморальністю народу Ізраїлю, що повставав проти всіх Божих заповідей, пророк Ісая був вимушений проповідувати слово Боже, свідомо знаючи, що його проповідь тільки зробить ще більш жорстокими безбожників. То були не просто пропащі ізраїльтяни, а вже певна подоба фараона і його придворних: очі їх закрилися, серця закам’яніли, і пророку здавалось, що такими їх зробив сам Бог. Вони загрузли у своєму гріху і спротиву Богу до такої міри, що тепер Богу залишається тільки засудити їх. Інша справа, що через цей суд, як передбачав Ісая, почнеться нова, немислима раніше справа спасіння. І це – таємниця Ісаї, розділ 6.
Пам’ятаючи про ці два грізні приклади, Іван описує юдеїв і їх сприйняття «знамень». Єдине пояснення, яке він знаходить для їх невміння вірити, а також для страху і нерішучості інших, хто увірував, але приховував це, – паралель у минулому. Більшість присутніх мають кам’яні серця. Вони продовжують базікати про своє, а то і критикують справи Бога. Навіть ті, хто м’якший серцем і більш сприятливий, хто увірував в Ісуса-Месію, не наважується заявити про свою віру вголос, оскільки думка інших людей турбує їх значно більше, ніж Божа думка.
Проте Іван не залишає сумнівів (і нам не слід ухилятися і тішитися сумнівами) у тому, що в Ісусі дійсно здійснюється нове творіння. Новий вихід почався раніше, ніж хтось того чекав. За шостим знаменням незабаром станеться сьоме, настане кульмінаційний момент, коли всі основні теми Євангелія зіллються воєдино і історія людства навіки буде скріплена тією печаткою, де зображена Людина, вмираюча на хресті, піднесена напоказ усім, яка розплющувала очі сліпим і пом’якшувала жорстокі серця любов’ю Божою. Гірший з фараонів, смерть, захопить Його у свою владу – і неждано Бог дасть свободу світу, свободу для всіх.
Ми чуємо цей заклик? Ми не маємо права залишатися глухими і базікати про своє, коли Бог розкриває перед нами тисячолітній задум. Чи в нас були інші плани, трохи краще Його задуму? Чи ми, мабуть, і віримо, але тільки не хочемо відкрито сповідувати свою віру? Чи все ж зізнаємося – перед самими собою і перед усіма – що, поглядаючи на Ісуса, ми бачили славу Божу?