«А Ісус підняв голос, та й промовляв: Хто вірує в Мене, не в Мене він вірує, але в Того, Хто послав Мене. А хто бачить Мене, той бачить Того, хто послав Мене. Я, Світло, на світ прийшов, щоб кожен, хто вірує в Мене, у темряві не зоставався. Коли б же хто слів Моїх слухав та не вірував, Я того не суджу, бо Я не прийшов світ судити, але щоб спасти світ. Хто цурається Мене, і Моїх слів не приймає, той має для себе суддю: те слово, що Я говорив, останнього дня воно буде судити його! Бо від Себе Я не говорив, а Отець, що послав Мене, то Він Мені заповідь дав, що Я маю казати та що говорити. І відаю Я, що Його ота заповідь то вічне життя. Тож що Я говорю, то так говорю, як Отець Мені розповідав.»
Майже обов’язковий фінал бойовика: герой і його антипод вирішують свої розбіжності в поєдинку. На всьому протязі фільму лиходій плів свою інтригу, протагоніст руйнував його підступні плани, вступали в бій, а іноді ставали жертвою їх друзі і союзники. Обидві сторони щось вигравали, у чомусь несли втрати. І от бойовик наблизився до фіналу, і глядачі чекають: тепер, коли всі колишні сутички не призвели до остаточного рішення, два центральні персонажі уперше зійдуться лицем до лиця.
Знайомий поворот сюжету, будь то кіно про індіанців і ковбоїв, космічна сага чи невичерпні пригоди бандитів і поліцейських. У будь-якому випадку настане момент, який вирішить їх протистояння. Чи ті, чи ці. Добро чи зло. Ми знаємо, як повинен завершитися сюжет, але хтось інший прокладає шлях до цього завершення.
І мені здається, цей сюжет повертається знову і знову зокрема й тому, що в найголовнішій історії є такий момент. Зараз він настав.
Якщо, звичайно, у вас є очі, щоб бачити. Бо попереду будуть і інші серйозні, драматичні протистояння. Настане момент, коли Ісус лицем до лиця зіткнеться з Пилатом. Проте не Пилат – лиходій у цьому «фільмі». Навіть кесар там, у Римі, – не головний лиходій. Герою протистоїть сама Пітьма, Пітьма, якій Іван досі не дав імені. Незабаром пітьма згущуватиметься і опанує одним з найближчих друзів Ісуса. Сатана увійде до Юди (13:27) і відведе його в ніч (13:30).
Тут, під кінець 12-го розділу, Іван рельєфно обкреслює той виклик, який із самого початку Свого служіння Ісус кинув народу Ізраїлю: світло прийшло у світ і світило в темряві, і пітьма його не обійняла. Світло було з ними, і люди мали можливість зробити це світло своїм і ходити в ньому, щоб не спіткнуться. Ісус і є світло світу, той, хто і в буквальному, і в переносному розумінні розплющує очі сліпим – Він владний дарувати людям зір, бо через Нього сяє першоджерело світла. Світла вистачає, щоб прозрів весь світ, але не всі хочуть набути зору. Для когось подібний досвід занадто страшний, несподіваний, він бентежить і збиває з пантелику.
Але і тим, хто віддає перевагу пітьмі, Ісус кидає виклик і в той же час – застереження. Він прийшов не для того, щоб судити світ, він прийшов врятувати його (див. 3:17). Він прийшов, бо Бог так сильно полюбив світ, що послав у нього не слугу, не обхідну звісточку, записку в пляшці – підбирай, хто наткнеться. Він так полюбив світ, що прийшов у нього Сам, прийшов в особі Свого Сина, Слова, що сталося тілом, щоб особисто врятувати світ. У цьому суть усього, що говорить і робить Ісус.
Але це означає, що світло розгоратиметься все яскравіше, а тінь від нього – ставати все темніше. У сірих сутінках людина коливається між напівсвітлом і напівтемрявою і не бачить між ними особливої різниці. Але коли світло розгориться яскраво, коли прийде зціляти, рятувати, любов’ю повертати людей до життя, якщо в цій ситуації людина віддасть перевагу пітьмі, вже не буде сумнівів – це її справжній вибір.
Висновок до болю ясний. Ісус каже слова любові, Божі слова, слова, які повинні зцілити світ, але люди, що відкидають Його слова, будуть у результаті викриті і засуджені навіть не Ісусом, а цими Його словами, адже вони чули ці слова і не можуть зробити вигляд, ніби слова не дійшли до них. Слова піднімуться проти них і засудять.
Слова набудуть такої сили, бо цим словам навчив Ісуса сам Отець. Тут, у момент останнього зіткнення, перед тим, як Ісус вислизне від натовпу, щоб провести останній вечір з учнями, ми знову почуємо ту думку, на якій заснована вся Його місія: Він говорить слова, які велів Йому говорити Господь. Отже, ті, хто вірить Йому, вірять Богові, ті, хто дивиться на Нього і бачить, хто Він є, бачать у Ньому, немов у дзеркалі, істинний образ Божий.
Занадто відважне домагання – настільки, що і сучасники Ісуса, і усі, хто стикався з цим у наступні віки, сумнівалися, міг Ісус насправді сказати щось подібне чи навіть подумати. Висловлювалися припущення, що все це Іван написав «від себе», збудував глибокодумну богословську фікцію. Це лише надзвичайна релігійна фантазія, казали вони, але, хоча для історичних досліджень залишається широкий терен і серйозні роботи в цій галузі можна тільки вітати, якщо ми на мить довіримося Івану і вслухаємося в його слова, ми зрозуміємо, у чому корінь сумнівів: занадто страшно визнати в його словах істину. Що, якщо Ісус насправді – образ Бога Живого, що несе нам Його справжні слова? Що, якщо побачити Його означає побачити Отця? Що, якщо почути Його слова і не увірувати означає, врешті-решт, набути в цих словах суддів собі?
Нам слід роздумати над цими запитаннями, а головне – над нашою власною реакцією. Що ми відчуваємо, читаючи в Івана про Слово, що сталося тілом? Настав той момент, коли Ісус востаннє говорить з народом в Єрусалимі. Наступного разу люди побачать Його вже полоненим, на Пилатовому суді. Тоді Його слова розглядатимуться як свідоцтво проти Нього. Проте справжній суд вже почався тут, у розділі 12. Ісус дивиться в пітьму, і пітьма дивиться на Нього. Кожен, хто читає цей розділ, раніше чи пізніше повинен вибрати одну із сторін.