«Коли ж пообмивав їхні ноги, і одежу Свою Він надів, засів знову за стіл і промовив до них: Чи знаєте ви, що Я зробив вам? Ви Мене називаєте: Учитель і Господь, і добре ви кажете, бо Я є. А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати. Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив. Поправді, поправді кажу вам: Раб не більший за пана свого, посланець же не більший від того, хто вислав його. Коли знаєте це, то блаженні ви, якщо таке чините!
Не про всіх вас кажу. Знаю Я, кого вибрав, але щоб збулося Писання: Хто хліб споживає зо Мною, підняв той на Мене п’яту свою! Уже тепер вам кажу, перше ніж те настане, щоб як станеться, ви ввірували, що то Я. Поправді, поправді кажу вам: Хто приймає Мого посланця, той приймає Мене; хто ж приймає Мене, той приймає Того, Хто послав Мене!»
Кілька днів тому я отримав чудовий подарунок. До важливої для нас річниці одна близька людина зробила художню вишивку, витративши на неї безліч часу. Сюжет запозичений з кельтського Євангелія, зображено чотирьох євангелістів, кожен зі своїм символом: Матвій з ангелом, Марко з левом, Лука з биком, Іван з орлом.
Особисто я ніколи не займався вишивкою, але я бачив, як це робиться. Потрібен візерунок: хтось має намалювати картину і позначити її кольоровими лініями на полотні, щоб вишивальниця знала, якими нитками слід скористатися. Потрібно дуже ретельно наслідувати цей візерунок, стібок за стібком. Стомливе заняття, очі напружуються, але чим далі просувається робота, тим сильніше радісне очікування – вже видно, яким буде підсумок. Закінчену вишивку можна обрамити і повісити на стіну як предмет мистецтва і (як у даному випадку) знак любові та символ пам’ятного моменту в житті.
У вірші 15 Ісус дає учням приклад. Не просто приклад – парадигму. Цим словом назвали позначку, за якою можна було вишити візерунок, намічений шлях, за яким треба слідувати. Але «парадигма» Ісуса вимагає від Його послідовників такої тяжкої праці, напруження для очей, нервів, волі, серця, що неважко зрозуміти, як часто ми не справляємося зі своїм завданням. Ісус омив Своїм учням ноги і пояснив, що тим самим Він дав для них приклад для наслідування.
Чому в цьому так важко наслідувати Його? І чому Ісус жорстко підкреслює нерівність слуги і пана, що послав і посланця?
Бо нас долає гординя. Нині, коли в церкві звершується обряд обмивання ніг, який я описав вище, звершує його настоятель, головний священик парафії. Обмивання ніг перетворилося на затвердження духовного вождя. Ісус зробив те, що зазвичай робить слуга чи раб, але ми робимо те, що зробив Ісус. І хоча сама процедура здається такою інтимною і зворушливою, коли духовний наставник наслідує Ісуса, він, як це не парадоксально, утверджує свій статус.
Це коло потрібно розірвати, і, на щастя, багатьом християнським наставникам вдається це зробити. Зрозуміло, розігрування символічної сцени – лише верхівка айсберга. Питання не в цьому, питання в тому, чи готовий цей Ісусів послідовник, що омиває ноги, провести глуху ніч біля ліжка старої, безпорадної, переляканої людини, щоб та не померла наодинці. Чи готовий він, без скарг і вихвалянь, після цікавих зібрань залишитися і вимити посуд або винести сміття. Зрозуміло, кожен у християнському сімействі має виконувати свої обов’язки по дому, але істинного наставника дізнаються якраз по легкості і невимушеності, з якою він виконує всякі дрібні і нудні доручення – ті самі, які в стародавньому світі покладали на рабів і які навіть у сучасному світі ми б раді були перекласти на інших, звільнити свій час, не принижуватися до дурниць.
Цей урок церкві доводиться повторювати знову і знову, адже (Боже, прости нас) ми так легко піддаємося спокусі і проголошуємо Ісуса Господом, щоб самих себе, Його слуг, поставити правителями тієї чи іншої сфери в Його царстві. Як швидко складаються в нас сфери впливу, влади, і як нам це подобається. Ми твердимо про Царство Боже в сподіванні, що і нас осяє слава царства. Ми повторюємо обіцянки, що народ Божий у Христі стане «царями і первосвящениками», а думаємо – що царями і первосвящениками станемо ми самі. А всі ці розмови про слуг, усілякі не занадто приємні для нас вказівки… так, це саме те, чого вимагав від нас Ісус.
Можливості самообману, дійсно, невичерпні. Приміром, за допомогою цих побутових справ можна затулитися від свого істинного і серйозного, але чимось страхітливого покликання. Більше того: за допомогою побутових дрібниць можна продемонструвати своє упокорювання і гордитися власним упокорюванням – гордитися упокорюванням! Краще б ми посміялися над собою і зайнялися чимось іншим.
Якщо ми хочемо наслідувати Ісуса, треба, як Він, відвернутися від себе і обернутися до світу, якому ми покликані служити. Нам слід зайняти те місце, де сходяться потреби світу і наше покликання, прийняти саму незначну роль, якщо Бог хоче цього, або виступати публічно, якщо таке наше покликання. Обмивання ніг символізує не лише всілякі побутові і «низинні» обов’язки, які ми повинні виконувати, не вимагаючи похвал, але і набагато потужніший і страшніший заклик, той заклик, з яким Ісус звертається до Петра в останньому розділі: йти за Ним до кінця, до хреста, віддати життя, служачи Богові і світу, який Він прийшов врятувати.
Але застереження слугам, які не вище за пана, є обіцянкою, що урівноважено прозвучала наприкінці цього уривка. Ті, хто піде за Ісусом, виконуючи будь-яку роботу, яку Він доручить їм виконувати у Своєму дусі і у Своїй любові, отримають особливий статус: кожен, хто приймає їх, зробить гостинність Ісусу і тому, хто Його послав. Можливо, у ту хвилину, коли це станеться, ви не цілком усвідомлюєте це, ви будете занадто зайняті турботами про людей, поряд з якими і заради яких ви працюєте. Але, озираючись назад, ви з подивом і радістю зрозумієте, що разом з вами в той дім, у ту лікарню, у те осереддя болю, любові, горя і надії, увійшов Ісус. Він був у вашому тілі, Він говорив вашим голосом. «Бо то Я вам приклада дав», – сказав Він. Саме так.