«А Симон Петро й інший учень ішли за Ісусом слідом. Той же учень відомий був первосвященикові, і ввійшов у двір первосвящеників із Ісусом. А Петро за ворітьми стояв. Тоді вийшов той учень, що відомий був первосвященикові, і сказав воротарці, і впровадив Петра. І питає Петра воротарка служниця: Ти хіба не з учнів Цього Чоловіка? Той відказує: Ні! А раби й служба, розклавши огонь, стояли та й грілися, бо був холод. І Петро стояв із ними та грівся. А первосвященик спитався Ісуса про учнів Його, і про науку Його. Ісус Йому відповідь дав: Я світові явно казав. Я постійно навчав у синагозі й у храмі, куди всі юдеї збираються, а таємно нічого Я не говорив. Чого ти питаєш Мене? Поспитайся тих, що чули, що Я їм говорив. Отже, знають вони, про що Я говорив. А як Він це сказав, то один із присутньої там служби вдарив Ісуса в щоку, говорячи: То так відповідаєш первосвященикові? Ісус йому відповідь дав: Якщо зле Я сказав, покажи, що то зле; коли ж добре, за що Мене б’єш? І відіслав Його Анна зв’язаним первосвященикові Кайяфі.
А Симон Петро стояв, гріючись. І сказали до нього: Чи й ти не з учнів Його? Він відрікся й сказав: Ні! Говорить один із рабів первосвященика, родич тому, що йому Петро вухо відтяв: Чи тебе я не бачив у саду з Ним? І знову відрікся Петро, і заспівав півень хвилі тієї…»
Є в нашому мозку ділянка, що здебільшого закрита і не бере участь у процесі наших думок, але запах, немов ключ, відмикає спогади, що зберігаються в ній. Йдеш вулицею, думаючи про щось абсолютно інше, і раптом завиток диму над чиєюсь трубкою, аромат із саду, повз який ти проходиш, переносить тебе на двадцять років назад, до тих спогадів, про які ти навіть не підозрював. Живо з’явиться і місце, і люди, і кожне сказане слово, а головне – тодішні враження.
У цій сумній сцені, коли Петро намагається довести, ніби він не має жодного відношення до Ісуса, а його серце, обливаючись кров’ю, кричить: «ти належиш Йому!», теж є присутнім запах. Запах дерева, що горить, і вугілля – як описати його? Але і ви, і я завжди дізнаєтеся цей гіркий аромат. І коли дим залоскоче ніздрі, ви неодмінно згадаєте минулий раз, коли вдихали цей дим, і що тоді було, що ви робили, про що говорили. Незабаром багаття буде розкладене знову (21:9), і обоє вони, Петро і Ісус, пригадають ту сумну ніч. Це спеціально так влаштовано (що звична річ для Євангелія від Івана) – пам’ять знову пробуджується, щоб рана була зцілена. Рана, залишена зреченням у душі Петра, – і, смію припустити, також у душі Ісуса.
Як і в Марка, зречення Петра відбувається на тлі допиту в первосвященика. Тут не цілком ясно, хто веде допит: Кайяфа, тодішній первосвященик, або Анна, його тесть. Можна припустити, що з будинку Анни Ісус був відправлений до Кайяфи (в. 24) для формальнішого допиту (такий допит описаний в інших Євангеліях). У деяких старовинних рукописах Івана рядки переставлені, щоб зрозумілішими стали переміщення в ту доленосну ніч. Але мені здається, плутаний порядок рядків передає загальну розгубленість: було темно, усі були перелякані до смерті, ніхто не розумів достеменно, що відбувається.
Але ми бачимо, як твердо Ісус відповідає первосвященикові – настільки твердо, що це визнали зухвалістю і почали Його бити. Але все одно в центрі цієї сцени – Петро. Ісус говорить первосвященикові істину, а Петро бреше слугам первосвященика, Ісус говорить відкрито, Петро таїться. Але, принаймні, він прийшов сюди, у сад первосвященика, а всі інші розбіглися, окрім «іншого учня», згаданого у віршах 15 і 16. Хто він? Що робив у саду? Чому його не запитували, чи не належить він до послідовників Ісуса? Чи він був настільки молодий, що ніхто не цікавився його поглядами? Можливо, це і був улюблений учень? Ще одна загадка тієї темної ночі. Але Петро прийшов до дверей первосвященика услід за Ісусом, і в цьому вчинку «добре» змішалося з «поганим».
З одного боку, у цьому вчинку виражалася його вірність Ісусу, але в той же час він розумів Ісуса в кращому разі наполовину, і якраз це нерозуміння і підвело його в цьому епізоді. Петро замерзнув, втомився, рішучий вчинок у саду відняв у нього останні сили. Якщо стражники викриють його, визнають у ньому не просто супутника Ісуса, але ту саму людину, яка покалічила одного із слуг первосвященика, так відважно і безглуздо вихопивши свій меч, Петру, швидше за все, доведеться розділити долю Ісуса. Саме цього намагався уникнути Ісус, коли в момент арешту просив відпустити інших. До чого ж у результаті зводиться стан Петра в ту ніч? Страх, паніка, брехня і зречення.
Іван розповідає цю історію дуже просто, без зайвих прикрас. На відміну від інших євангелістів він не додає, що Петро пішов із саду в сльозах. Але на той час, як ми прочитаємо вірш 27, ми настільки уживемося в почуття Петра, що ледь не заплачемо самі. Зцілити цю рану зможе лише рука пастиря – ласкава, але тверда.
А тим часом від Ісуса вимагають відповіді про Його вчення і Його учнів. Звичайний допит. Якщо сьогодні схоплять вождя терористів, його теж запитуватимуть про його слова і вчення і про його найближчих сподвижників. Ісус ні словом не видає Своїх учнів і, схоже, не має наміру пропонувати владі короткий виклад усього того, що Він говорив за останні два чи три роки. У цих нічних, поспішно скликаних зборах хто стане слухати притчі, адже більша частина Його вчення тільки у формі притч і може бути викладена. Хто тут буде замислюватися над загадкою Царства Божого, що вже настало і ще не настало, про тонкі відмінності між звичними озброєними і насильницькими революціями і тією революцією, яку очолив Він сам? Йдіть, каже Він тим, хто допитує, розпитайте тих, хто слухав Мене, нехай вони вам скажуть.
Удар по обличчю – так, змахнувши рукою, Петро відсік вухо рабові. Насильство вже почалося і тільки наростатиме. Ісус переймає на Себе те покарання, яке заслужив Його учень. Півень прокричав і нагадав Петру про його ж порушену обіцянку і пророцтво Ісуса. Уранці почнуть здійснюватися і інші пророцтва: Син Людський з’явиться перед князем світу цього або, принаймні, перед його офіційним представником. І знову світло засяє в пітьмі.