«І взяли Ісуса й повели… І, нісши Свого хреста, Він вийшов на місце, Череповищем зване, по-гебрейському Голгофа. Там Його розп’яли, а з Ним разом двох інших, з одного та з другого боку, а Ісуса всередині. А Пилат написав і написа, та й умістив на хресті. Було ж там написано: Ісус Назарянин, Цар Юдейський. І багато з юдеїв читали цього написа, бо те місце, де Ісус був розп’ятий, було близько від міста. А було по-гебрейському, по-грецькому й по-римському написано. Тож сказали Пилатові юдейські первосвященики: Не пиши: Цар Юдейський, але що Він Сам говорив: Я Цар Юдейський. Пилат відповів: Що я написав написав!
Розп’явши ж Ісуса, вояки взяли одіж Його, та й поділили на чотири частині, по частині для кожного вояка, теж і хітона. А хітон був не шитий, а витканий цілий відверху. Тож сказали один до одного: Не будемо дерти його, але жереба киньмо на нього, кому припаде. Щоб збулося Писання: Поділили одежу Мою між собою, і метнули про шату Мою жеребка. Вояки ж це й зробили…»
Днями в газеті з’явилася моторошна фотографія: віз, що їде вулицею одного з далекосхідних міст. У возі стояло людей п’ятнадцять або двадцять засуджених, на шиї в кожного висіла табличка з позначенням злочину. Коли віз доїхав до місця страти – так розповідалося в статті, – двох засуджених зняли з нього і публічно обезголовили, а інших посадили назад у віз і відвезли у в’язницю, де вони чекатимуть нового розпорядження влади.
Цілком очевидно, з якою метою на шию бідолахам повісили ці таблички: щоб усі глядачі (а їх зібралося предостатньо) бачили і відразу зрозуміли – от що буде зі мною, якщо я візьму участь у чомусь подібному. У даному випадку страшним злочином було словом і справою брати участь у чомусь такому, що уряд вважав заколотом і замахом на свою владу.
Приблизно так само діяли і римляни. От чому, розіпнувши Ісуса, Пилат розпорядився прибити до хреста відповідну табличку. Добре ще, що він не повісив цю табличку Йому на шию і не наказав Йому в такому вигляді йти до місця страти – у Римі нерідко чинили зі своїми злочинцями саме так, щоб якомога більше народу бачило це і зробило відповідні висновки.
Сам напис двозначний до такої міри, що первосвященики не в силах стримати обурення. Зрозуміло, Пилат не вірив, що Ісус претендував на титул юдейського царя, як не вірили і вони самі, і дозволив собі посміятися над первосвящениками. Відплатити їм за те, що вони лякали його кесарем і змусили ухвалити такий вирок. Цей напис – продумане знущання.
«Ви неодмінно хотіли розіпнути його», – приблизно так думав він. – «Гаразд, я зробив по-вашому. Але що вже я там напишу на табличці – це суто моя справа. На мій смак, це і є «цар юдейський», єдиний цар, якого заслуговують такі ідіоти, як ви. Я розіпнув Його та із задоволенням відправив би на хрест усіх вас».
І знову прислухаємося до слів Івана, до того, як він описує хресний шлях і смерть Ісуса. Свого часу Кайяфа вимовив слова, що мали набагато глибший сенс, ніж він сам вклав у них, коли цинічно запропонував, щоб одна людина померла за народ (11:49-50). Пригадаємо, як елліни приходили до Ісуса і як, відповідаючи на їх запитання, Він передбачив, що буде «піднесений з землі» і «притягне до Себе усі народи» (12:32). Пригадаємо, як Петро обіцяв покласти своє життя за Ісуса, але Ісус м’яко заперечив йому: усе станеться з точністю до навпаки. Згадайте усі ці натяки зараз, коли ви стоїте біля підніжжя хреста і читаєте зроблений Пилатом напис. Що це за напис?
По-перше, він зроблений трьома основними мовами, якими користувалися в Палестині I століття, – єврейською, латинню і грецькою. Знаючи ці мови, можна було вільно подорожувати в тодішньому світі. Так, у сучасному світі, володіючи англійською, китайською і основною мовою тієї країни, де ви виявилися, ви, швидше за все, зумієте розібрати будь-яке публічне оголошення. У світі Ісуса єврейська (швидше за все, Іван має на увазі арамейську) була місцевою мовою, грецька був спільною мовою, якою більш-менш володіли всі, тобто вона грала ту ж роль, що сьогодні англійська, а латинь була офіційною мовою імперії.
Таким чином Іван показує нам – Ісус проголошений Месією Ізраїлю, посланим усім народам. Ісус передбачив це. У ту пору світ не здогадувався, що з пучини відчаю його може врятувати лише Месія, Якого єдиний Бог обіцяв послати Ізраїлю, але саме в це вірив Іван. Врешті-решт Месія Ізраїлю запанує від моря до моря, від одного краю землі до іншого. Усі народи прийдуть і вклоняться Йому (Пс. 2).
Але як це може статися, якщо Месія страчений подібно до самого звичайного злочинця чи невдачливого бунтівника? Іван недвозначно відповідає: саме за допомогою цієї страти і почнеться віднині Його влада. На цьому Царі збулися вражаючі біблійні пророцтва про праведника, що страждав, в якому страждання Ізраїлю досягнуть межі, чиєю мукою і смертю буде подолане зло і буде покладена основа Царству Божому на землі.
У ранніх християн особливою популярністю користувався пророчий псалом 22. Згідно з Матвієм (27:46) і Марком (15:34), цей псалом цитував сам Ісус. Точніше – вигукував його слова в мить жорстоких мук: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?» У цьому псалмі, страхітливої пісні страждань, описані усі жахи страти, зокрема і останнє приниження: страждальника не лише роздягають догола, але і ділять жеребком, у грі, його одяг.
Івану досить короткої згадки гри біля підніжжя хреста, щоб нагадати читачам рядки псалму. Осмислити цей натяк він надає нам самим. В Ісусі збулося пророцтво, розкрився сенс священного співу: Він – праведний страждальник, Він – цар істинний, Він – той, чиєю ганебною смертю усувається тягар гріха з Ізраїлю і всього світу. Цар Юдейський обраний Богом не лише представляти Його на землі і правити світом, але спокутувати світ.