«Під хрестом же Ісуса стояли Його мати, і сестра Його матері, Марія Клеопова, і Марія Магдалина. Як побачив Ісус матір та учня, що стояв тут, якого любив, то каже до матері: Оце, жоно, твій син! Потім каже до учня: Оце мати твоя! І з тієї години той учень узяв її до себе.
Потім, знавши Ісус, що вже все довершилось, щоб збулося Писання, проказує: Прагну! Тут стояла посудина, повна оцту. Вояки ж, губку оцтом наповнивши, і на тростину її настромивши, піднесли до уст Його. А коли Ісус оцту прийняв, то промовив: Звершилось!… І, голову схиливши, віддав Свого духа…»
Один мій колега працював у Лівані під час жорстокої громадянської війни – одній з війн кінця XX століття. Він помітив у цій країні цікаве явище, яке допомагає нам зрозуміти деякі подробиці тих подій, що відбуваються біля підніжжя хреста.
На вулицях Бейрута билися дві ворогуючі армії. Озброєні чоловіки намагалися захопити кожну вулицю і будівлі, в яких можна було тримати оборону. Жоден чоловік не наважувався висунутися на вулицю, інакше як озброївшись до зубів і в групі таких же озброєних товаришів.
Але жінки виходили з дому і поверталися, коли їм заманеться. У цьому світі жінок не вважали бійцями, і всі розуміли, що навіть посеред громадянської війни хтось повинен купувати продукти і годувати сім’ю. Чоловік міг піддатися нападу, його могли убити чи викрасти. Жінок ніхто не чіпав.
Це допомагає нам зрозуміти, окрім усього іншого, статус жінок у ранньому християнстві. Діяння 8:3 повідомляють, що жертвами гонінь жінки ставали нарівні з чоловіками. Їх теж розглядали як загрозу існуючому ладу. Але в ту пору, коли Ісус був засуджений на страту, справа йшла інакше. Його учні розбіглися і поховалися, не сміли показатися нікому на очі, але жінки могли безстрашно видати себе і своїми вчинками засвідчити прихильність Ісусу. Нікому б і на думку не спало заарештувати жінку.
А чому не заарештували учня, якого особливо любив Ісус? Як йому вдалося прийти на місце страти?
У коментарі до вірша 18:15-16 я вже висловив свою думку: ймовірно, цей учень був ще дуже молодий, зовсім хлопчик, і солдати не сприймали його серйозно як потенційного вождя бунтівників. Такий не може згуртувати навколо себе прибічників, не стане новим вождем і не відродить рух за царство, революцію, яку римлянам вдалося так успішно подавити в зародку. Напевно, улюбленому учню не було ще і двадцяти років, у нього навіть борода не росла. Ніхто не бачив у ньому потенційної загрози.
Зворушлива сцена між цим учнем, Ісусом і матір’ю Ісуса послужила сюжетом багатьох картин і благочестивих медитацій. У багатьох церквах висять зображення розп’яття, біля підніжжя якого по обидві боки стоять Марія і Іван (назвемо його тут Іваном, щоб не залишати його безіменним, хоча традиція не зберегла нам його імені). Мені довелося одного разу служити в церкві, де позаду вівтаря був великий вітраж із зображенням розп’яття, і Марія стояла ліворуч від хреста, а Іван – праворуч. Цей образ я часто використовував у весільних проповідях: тут, біля підніжжя хреста, з’єднуються чоловік і жінка.
Ця сцена – остання, в якій євангельське оповідання представляє нам матір Ісуса, – повна потужного драматизму. Згадаємо іншу сцену, на самому початку Євангелія, коли Марія підказала своєму Синові: потрібно допомогти людям, у яких на весіллі кінчилося вино (2:3-4). Тоді вона ще не розуміла, що Його час не настав, але вже знала, що люди повинні слухатися Його і усе буде як слід. І тепер вона не розуміє, що Його час настав, що до цього вів Його шлях, у цьому полягало Його покликання – перетворити воду людського життя в життєдайне вино Божої любові. Тепер усе збулося, і ми можемо припустити, що сенс усього нарешті відкрився Марії через декілька днів воскресінням Ісуса. Але спочатку має завершитися цей епізод – Іван прийме матір Ісуса у своєму будинку, начебто вона була його власною матір’ю.
Вино і вода стають головними символами в цій сцені. Ісус страждає від спраги, і Йому підносять губку, просочену дешевим вином («оцтом»), яке пили воїни. Він давав людям прекрасне вино, якості цього напою люди навіть дивувалися. Тепер, у смертній муці, Він п’є дешевий напій, яким угамовує спрагу солдатня.
І ще два вікна розчиняється перед нами, коли ми читаємо це оповідання, ще два променя світла падають на просту і сумну повість про смерть Ісуса в Євангелії від Івана.
По-перше, знову звучить безліч контекстів, в яких Ісус згадує воду. Ми вже назвали диво в розділі 2, потім у розділі 4 сталася довга розмова про «живу воду» із самарянкою біля криниці. Ісус запропонував їй «живу воду» і сказав, що має її в надлишку. Далі, у розділі 6 Він каже, що віруючі в нього ніколи не відчують ні голоду, ні спраги. У розділі 7 Він продовжує цю думку урочистою обіцянкою «річок живої води» для всіх, хто прийде до Нього. Увірувавши в Нього, кожен зможе навіки угамувати свою спрагу, більше того, вірні самі стануть джерелами живої води.
Тим сильніше вражає нас страх і трепет, коли ми цілком осягаємо сенс цих Іванових слів: сам Ісус жадає. Невже вичерпалася вода життя, невже вино витекло і більше його не буде? Він рятував інших, чому Він не може врятувати Себе? Але це (каже нам Іван), як терновий вінець і надіта заради знущання пурпурна мантія, – усе це частина тієї ж істини. Тільки так Ісус може здійснити те, що може здійснити тільки Він. Він має опинитися там, де опиняється кожна людина, у пустелі спраги, ганьби і смерті. І це також – виконання написаного (псалом 68:21). У цьому Його слава, більше того – Його радість.
Але Іван намагається сказати нам ще одну річ, і алюзія на розділ 2 служить і тут нагадуванням.
Іван ясно дав нам зрозуміти, що перетворення води на вино було лише першим дивом у цілому ряду знамень, якими Ісус відкривав Свою славу. Другим знаменням стало зцілення сина вельможі в Капернаумі (4:46-54), а далі Іван надає нам самостійно рахувати «знамення», так що в різних коментаторів результати не сходяться. Особисто мені найпереконливішою послідовністю здається така: третє «знамення» – зцілення паралізованого біля басейну (5:1-9); четверте – множення хлібів і риб (6:1-14), п’яте, – зцілення сліпонародженого (9:1-12), а шосте – воскресіння Лазаря (11:1-44).
Навряд чи Іван збирався обірвати ланцюжок чудес на цифрі шість. Із самого початку зразком для його оповідання служить Буття 1, а значить, потрібно сім чудес, щоб нове творіння здійснилося в усій повноті. І от ми стоїмо біля підніжжя хреста. На всьому протязі євангельського оповідання Іван неодноразово попереджає нас, що в той момент, коли Ісус буде «піднесений», слава Божа засяє в Ньому в усій повноті. А саме в «знаменнях» розкривається слава Божа. От чому я вважаю за можливе розглядати саме розп’яття як сьоме «знамення» в Івана.
І це підтверджується останнім вигуком Ісуса: «Звершилось!» Він завершив місію, доручену Йому Отцем (17:4), Він полюбив «до кінця» Своїх, що були у світі (13:1). Він виконав останню, остаточну Свою місію.
«Звершилось!» – в оригіналі стоїть форма дієслова, яку ставили на сплаченому векселі. Рахунок закритий, з ним покінчено. Ціна сплачена до копійки. Істинно, каже Іван, Ісус завершив Свою місію, і в цьому сенсі, як в усіх інших. І цією виконаною місією Він сплатив рахунок за нас усіх, на цьому «звершилось» засноване відтоді наше життя.