«Я нічого не можу робити Сам від Себе. Як Я чую, суджу, і Мій суд справедливий, не шукаю бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене.
Коли свідчу про Себе Я Сам, то свідоцтво Моє неправдиве. Є Інший, Хто свідчить про Мене, і Я знаю, що правдиве свідоцтво, яким свідчить про Мене. Ви послали були до Івана, і він свідчив про правду. Та Я не від людини свідоцтва приймаю, але це говорю, щоб були ви спасені. Він світильником був, що горів і світив, та ви тільки хвилю хотіли потішитись світлом його. Але Я маю свідчення більше за Іванове, бо ті справи, що Отець Мені дав, щоб Я виконав їх, ті справи, що Я їх чиню, самі свідчать про Мене, що Отець Мене послав!
Та й Отець, що послав Мене, Сам засвідчив про Мене; але ви ані голосу Його не чули ніколи, ані виду Його не бачили. Навіть слова Його ви не маєте, щоб у вас перебувало, бо не вірите в Того, Кого Він послав.»
«А що ще вона могла сказати?»
Прокурор попередив обвинуваченого, що відома особа, замішана в якісь закулісні угоди, щойно зробила офіційну заяву і відкинула всі свідчення обвинуваченого.
Це заперечення обвинуваченого стало знаменитим. Коли людина виступає з офіційною заявою на свою користь, як би урочисто вона не присягалася, люди знизують плечима і засуджують: «А що ще вона могла сказати?»
І в стародавньому світі люди швидко навчилися недовірі і стали вимагати свідків з боку. Вимагати доказів. Нехай не сам обвинувачений говорить на свій захист, нехай інші люди заступатимуться за нього, поручаться своїм добрим ім’ям.
При читанні Євангелія від Івана часто виникає відчуття, ніби ми є присутніми на засіданні суду. Іван раз у раз згадує якісь «докази», «свідків» і «свідчення». Починає здаватися, що Ісус перебуває під судом і слідством, хоча і неясно, у якій справі. Коли Він посилається на «свідчення», йдеться про щось більше, ніж питання про порушення суботи і зцілення розслабленого біля басейну. Ні, питання ставиться набагато ширше, у тому числі і хронологічно: ми повинні повернутися назад, на початок Євангелія, до того моменту, коли Іван Христитель свідчив «про Світло» (1:7) і при цьому наполягав, що сам він не Месія, що Месія – Ісус (1:19-20; 32-34).
Тепер же ми отримуємо свідоцтво більше навіть свідчення Івана Христителя. Ісус відразу відмітає підозру, ніби Він самовпевнено свідчить про Себе. Вірш 33 передбачає докір: «А що ще він міг сказати?» Це тим більш цікаво, що багатьом людям здається, ніби в Євангелії від Івана Ісус постійно на щось претендує і привласнює якісь високі титули. Це не так: Ісус пропонує людям вдивитися власними очима і запевнитися.
Звичайно, свідоцтво Івана Христителя також має значення. Вірші 33-35 нагадують про істину і силу служіння Іванового. Сучасники Ісуса могли радіти тому, що в їх час жив і говорив з ними справжній пророк, та все ж вони не готові були поглянути в тому напрямі, в якому вказував для них Іван, побачити в Ісусі того, кому Іван підготовив шлях.
Найбільше свідоцтво виходить безпосередньо від Отця. Як нам переконатися, що Ісус насправді стоїть біля єдиного істинного Бога і переймає в Нього усі навички, як син стоїть біля батька в майстерні і старанно наслідує його? От доказ: інакше Він би не міг здійснювати чудеса, які Він здійснює. Досі Іван розповів нам тільки про три надзвичайні справи Ісуса («знамення»), але вже попередив нас, що таких подій було більше (наприклад, 2:24). Підводячи підсумок свого оповідання, він скаже: знамень було стільки, що просто неможливо описати їх усі (20:30; 21:25). Але ті, хто був поруч, хто бачив ці знамення – ці люди давно вже могли замислитися. Він – Месія? Він посланий Богом? Більше того: Він – втілення Бога живого?
Біда в тому, що присяжні, що відмічали свідчення і обмірковували свій вердикт, не були в змозі до кінця зрозуміти надані докази. У вірші 37 ми бачимо, як Ісус починає викривати Своїх сучасників, тих, хто дивився на все, що відбувається, та все ж відвертався від віри. Тут початок, а закінчиться усе як би альтернативним «судом», і під слідством перебуває зовсім не Ісус: Він – суддя, виконуючий справедливий вирок Божий (вірш 30), а підсудні – ті, хто спостерігає, слухає і нехтує Ним.
Але ці люди не знають Бога, віру в Якого вони сповідують. Вони так і не побачили, не почули Його, і Його слово не зустрічає відгуку. Ще декілька розділів, і тривожна нота зазвучить голосніше. Вже в розділі 12 Іван з гіркотою скаже: на той час, як Ісус відправився в Єрусалим, більшість людей вже налаштувалися проти Нього. Вони самі накликали на себе суд.
І от що страшно: подібні настрої не закінчилися в дні Ісуса. Іван розуміє, що з тією ж проблемою зіткнеться весь світ. Як тільки історія Ісуса буде повідомлена світу, суд вже почався, і суд не над Ісусом, але над усіма, хто чув цю звістку. Бог сам свідчить на користь Ісуса, дає єдине неспростовне свідоцтво – це, по Івану, одне зі значень воскресіння. Питання до нас: як ми сприймаємо Ісуса? Коли настане час суду, чи не виявимося ми серед тих, хто зважений і знайдений занадто легким?