Якого кольору мак?
Ви, звісно ж, скажете, що червоного. А я відповім вам, що вони не завжди такі. На острові Ельба, наприклад, є маки баклажанового кольору. Ці маки, ви вже повірте мені, – чиста поезія. Немовби вони, на відміну від інших подібних між собою маків, сповнені духом свободи та мають божественне право на те, щоб, під подихом Природи, бути поетичним голосом Бога.
Та повернімося до маків, про які вам говорила. Я так називаю їх, бо це їхня назва. Однак мушу відкрити один секрет: маки не знають про те, що їх так назвали. Маки ростуть собі, хитаючись на вітрі, і якби ми пішли до них та сказали, що в них є якесь ім’я, вони б і далі залишилися на місці, геть байдужі до всього. Вони б нічого не зрозуміли з того, що ми їм сказали б. Маки були створені без імени. І якби ми не знали їх назви, то як би я розповіла вам про те, що на Ельбі ростуть маки баклажанового кольору? Мені довелося б докласти чимало зусиль, аби їх вам описати.
Я запитала б, чи ви можете собі уявити пшеничні поля? Колись були дівчата з волоссям такого кольору. Цікаво, куди вони всі поділися?.. Я знову відволіклася. Я запитала, чи ви можете уявити собі, якого кольору є стигле зерно в липні? А ще пригадайте собі, що є квіти насиченого червоного кольору з такими ніжними пелюстками, які облітають, коли їх зірвати? Ці квіти неможливо збирати, хіба що ви хочете їх убити. Це веселі квіти, й водночас дуже тендітні. Вони живуть доти, доки тримаються землі, але коли їх зривають, зразу ж гинуть.
А тепер наступне запитання: слухаючи цей мій опис, ви впізнали мак? Так? Добре. Тоді я відкрию вам ще одну таємницю: мак назвали так, щоб зекономити час.
Якщо я запитаю, чи ви можете уявити мак, перед вашими очима одразу ж постає ця квітка. Вам на це знадобилася доля секунди. Та за таких умов уся поетичність маку, який не знає про те, що в нього є назва, вся його ніжність, прив’язаність до землі… все це просто зникає. Але час було зекономлено. Все, що я вам сказала дотепер, може бути висловлено кількома словами:
– Якого кольору мак?
– Червоного.
– Не завжди. На Ельбі ростуть маки баклажанового кольору.
Стоп! Це все? Так, це все. Ми зекономили пів години, оскільки мак має назву.
Але… за всім цим має бути щось більше: імена, які ми дали предметам, вдягають на них маску. Назви ховають від нас їх самих. Вони не цікавляться їхніми таємницями. Або ж, іншими словами: вони ігнорують той факт, що кожна річ приховує певну таємницю. Отже, назви вбивають поетичність речей. Подумайте, яким прекрасним видався б мак, якби ми побачили його вперше, не знаючи його назви. Перша зустріч… Діти, наприклад, бачать маки саме таким чином.
До чого ж я веду, розповідаючи вам про мак? До того, що всі ми в один прекрасний момент нашого життя опиняємося на роздоріжжі: ми прагнемо зекономити час чи хочемо пізнати і зрозуміти світ таким, яким він є насправді? Вибір за нами. Відповідальність теж покладено на нас.
Щоразу, коли ми прагнемо щось зрозуміти, намагаймося очистити розум та погляд від усіх імен, які надали речам, дивлячись на них так, ніби бачимо їх уперше. Так, ніби дотепер вони не існували. Так, ніби ми взагалі нічого про них не знали. Так, як на них подивився б марсіянин, щойно прилетівши на нашу планету. Або ж сліпий, який щойно прозрів.
Повірте мені: світ змінився б. Ще й як!
Він одразу б наповнився барвами, світлом та загадковістю… Він видався б нам геть невідомим: все треба ще пізнати. Ми б уперше побачили світ саме таким, яким він є, а не таким, яким його уявляємо.
До чого ж тут ідентичність?
Це легко пояснити.
Якщо з нашого розуму зникають усі назви та імена, то ми повинні керуватися тим, якими вони є насправді, а не тим, що ми про них думаємо. Саме так перед нами з’являється одне фундаментальне запитання: хто я?
Я теж з’явилася на світ без жодного імени. Це вже потім мені дали його. І я перетворилася на моє ім’я.
- Якби в мене не було імени, ким би я була?
- Хто приховується за моїм іменем?
- Яка таємниця захована в мені?
- Ким же я є насправді?
Західний світ має багато засобів, які б допомогли відповісти на це запитання. Вибір такий великий, а кожен засіб такий персоналізований, що я вирішила запропонувати вам тільки один, вибраний навгад. Деколи він спрацьовує, деколи – ні. Тож, якщо ви не впораєтеся, не переймайтесь: йдеться про один дилетантський тест.
Отже. У вас є улюблений вид спорту? Але такий, яким ви займаєтеся? Теніс? Велоспорт? Тренажерний зал? А може, вам подобаються походи? Припустімо, що саме це вам до вподоби. Так подобаються, що коли ви вирушаєте в похід, то забуваєте про себе самих. Необхідно відчути момент, коли ви втратили власну ідентичність і перетворились на те, що робите. Так от, у цю мить, хто вирушає в похід? Ваше тіло чи ваш розум?
Дехто відповість, роздумавши хвильку-другу, що в похід йде тіло.
Нехай. Питання ось у чому: хто всередині вас знає, що саме в цю мить у похід йде тіло?
Звісно ж розум, відповісте ви мені зі співчутливою усмішкою.
Ще одне запитання: а хто всередині вас знає, що саме розум вирішує, що в похід іде тіло? Або ж – якщо б ви відповіли, що в похід йде розум, – хто всередині вас знає, що в похід пішов саме розум?
Є два варіянти виходу з цієї ситуації: або ви не знаходите відповіді, або ж знаходите… своє третє «я».
Це нове «Я» – яке пишу з великої літери – не тіло і не розум, оскільки воно може розпізнати та судити про них і їхню роль відсторонено.
Це нове Я не є нічим іншим, як зворотнім «Себе», спокійним, терпеливим, тихим та осяяним. Свідок, який завжди поруч, супроводжуючи нас в усіх життєвих ситуаціях, завжди готовий втрутитися, щоб дати пораду, вказати напрямок, допомогти усвідомити цю присутність і довіритися їй.
«Я» перебуває всередині нас і терпеливо очікує на визнання. Це прихований голос, який дозволяє нам відрізнити добро від зла: голос, який ніколи не зраджує.
Я закликаю вас шукати цього «Себе» всередині кожного з вас, щоб воно забезпечило вас різноманітними захопливими несподіванками, які зможуть перетворити ваше життя на дивовижний земний рай. Але не поспішаймо…
Чому так важко розпізнати власне «Себе»?
Чому воно так приховане? І що його приховує?
В реальності щоразу, коли один Промінь цієї присутности виринає з наших глибин назовні, одразу ж з’являється бар’єр, який намагається знищити будь-який його прояв та спогад про нього. Цим бар’єром є наше маленьке «я», яке отримало ім’я, бо «Себе» імени не має.
Щоразу, як нам вдається вивільнити його хоча б на мить, з наших очей одразу ж спадає полуда, що приховувала від нас істину, і ми дізнаємося, ким ми є.
То хто ж ми?
Ми є «Собою»: вічним і незмінним, присутнім і непорушним, спокійним і приязним.
Дар-Себе-Богу: наш Провідник, наш Порадник, наша Допомога, яка нам так потрібна, Зцілення нашої душі.
Ми є нашим «Собою» без імени та без масок: власне такими, як є, а не такими, якими думаємо бути.
На жаль, маленьке «я» пролазить всюди, аби завжди бути перед нашими очима, щоб ми більше нічого не побачили. Це йому часто вдається, бо ми піддаємося спокусі задовольнятися тим, що маємо перед собою, хай яке воно мале, лиш би не треба було докладати зусиль, щоб шукати деінде. Воно спонукає нас забувати, що треба побачити зовсім інші речі, переконує в тому, що маленьке «я» – єдине можливе.
А «Себе» залишається осторонь, у найвіддаленіших закутках, очікуючи з нетерпінням, щоб настала мить, коли воно, неначе блискавка, нагадає нам про те, ким ми є насправді. Без імени, завжди присутнє в кожному з нас.
Пам’ятаєте? Я, як і маки, народилася без імени. Отримала його лиш потім. І я стала моїм іменем. Але тієї миті, коли я це згадаю (і в кожного з нас така мить настає), переді мною постане одне запитання, нагальне та неминуче.
- Хто стоїть за моїм іменем?
- Яку таємницю я приховую?
- Ким я є насправді?
- Тепер я можу здогадатися. Тепер, здається, я це знаю.
- Я – Духовне Створіння.
- Я – Творіння Боже.
- Я – як і кожен з нас – Божа Дитина.
- Це і є наша справжня ідентичність.