Вперше ми зустрілися одного травневого вечора.
Я сиділа на старому каштановому пеньку напроти хатинки в лісі: цей пеньок вже протягом тривалого часу є місцем для роздумів. Я дивилася на озеро, яке виблискувало кольорами вечірнього неба. Була так зосереджена в спогляданні, аж раптом якийсь різкий рух у лісі відволік мене від моїх думок. Я обернулася і побачила…
У двадцяти кроках стояла маленька лисиця і пильно дивилася на мене. Я навіть не рухалася, завмерши від подиву. Ми довго споглядали одна на одну, а потім вона втекла, зникнувши посеред дерев.
Ця перша зустріч наповнила моє серце сильними емоціями та великим бажанням побачити лисицю ще раз. Упродовж вечора та наступного дня я думала про неї та про те, як би її заманити у свій сад.
Наступного вечора зі шматочків сиру я виклала стежинку від того місця, де вона стояла, аж до пенька. Потім сіла на пеньок і стала чекати.
Того вечора захід сонця був просто неймовірний, створивши на кілька хвилин враження, що озеро палає, однак моєї уваги до себе він цим не привернув. Хоч я хотіла насолодитися прекрасним видовищем, та мої очі постійно бігали в пошуках лисиці. Очікування тривожило мене. Вся моя сутність кричала, вимагаючи повернення малого пухнастого створіння. Я не запитувала себе, навіщо: просто ця лисиця була мені потрібна.
Крик моєї душі було почуто. Щойно вечірня тінь розпочала свій хід, змушуючи відступати денне світло, як я, переводячи в черговий раз погляд з магії небесних кольорів на ліс, побачила лисицю на тому місці, що й минулого вечора. Вона дивилася на мене.
Коли я її побачила, мене в ту ж мить вразила зухвала очевидність всієї сили Життя. Я відчула, як ліс, який ще за мить до того здавався мертвим і порожнім, зараз наповнився присутністю, нехай і далекою, яка пульсувала енергією, що могла дати життя всьому навколо, зокрема й мені.
Недовго думаючи, я покликала її: «Лисичко! Лисичко!». Мій голос пролунав так, що я сама не впізнала його через усю ту ніжну вдячність, якої він був сповнений. Лисиця продовжувала дивитися на мене з гострою цікавістю, потім опустила свою мордочку, принюхалася і, продовжуючи пильнувати мене краєм ока, вхопила перший шматочок сиру. Тоді відстрибнула і, не зводячи з мене очей, пережувала його. Далі, практично прогнувшись на лапах від страху, повільно наблизилася для мене і схопила зубами наступний шматочок, щоб згодом знову відскочити і пережувати його на певній віддалі від мене.
Від розмаїття емоцій мені сперло дух. Я знову покликала її, бажаючи, щоб вона познайомилася зі мною, й одного дня – хтозна – навчилася б упізнавати мій голос. Я продовжувала кликати: «Лисичко! Лисичко! Ходи до мене!».
Того вечора вона наблизилася лише на кілька кроків, але з кожним днем, шматочок за шматочком, вона підходила щораз ближче.
Це було протистояння між мною та нею. Я хотіла зрозуміти її таємницю, а маленька лисиця, приймаючи моє запрошення, погоджувалася відкрити мені її поступово, крок за кроком, шматочок за шматочком.
Ми рухалися невідомою для нас територією: ми разом вчилися довіряти.
У червні ми стали подругами.
Кожного вечора, рівно о восьмій, я виходила з дому і кликала її: «Лисичко! Лисичко, ходи до мене!». Тієї ж миті вона вибігала з лісу. Неспішно сідала на краєчку дороги перед лісом і дивилася на мене. «Ходи до мене, лисичко!». Здається, їй подобалося, що вона була мені потрібна.
Коли лисичка вважала, що наставав відповідний час, вона ліниво підіймалася і рушала в напрямку до мене, роблячи вигляд, що все ще мене боїться. Але ж ми вже добре знали, що колись настане той день, коли вона підійде так близько, що зможе взяти їжу просто в мене з рук.
Довіра лисиці одного вечора привела її аж всередину мого дому, я натрапила на неї, коли йшла до кухні. Тоді я сказала: «Лисичко, у дім, будь ласка, не заходь. Я винесу тобі сир на подвір’я».
Вона зрозуміла мене і, повернувшись до мене спиною, пішла до виходу. Лисиця, яка на відстані двох метрів, повертається спиною до людини! Ви можете собі таке уявити?
Між нами народилося щось, чого я навіть не вміла назвати. Це було дивне відчуття, якого ще ніколи не переживала. Воно наповнювало серце вдячністю. Я проводила ці дні в повсякденних турботах і справах, але якась частинка мене знала, що лисиця прийде. І я була твердо переконана в тому, що лисиця відчувала щось подібне. Десь у своїй норі лисичка в глибині свого серця відчувала моє очікування.
Я чекала на неї. Вона чекала на мене. І я не знала, як назвати цей німий зв’язок, що міцно нас поєднав. Це було визнанням чогось, що було частиною мене самої, чогось мого, чогось, що належало мені, чогось такого, що колись втратила, а тепер віднайшла: чисте, недоторкане, невразливе.
Нас єднав ідеальний стан благодаті.
Але з високих вершин людина, рано чи пізно, повинна повернутися. Чарівність було зруйновано, бо настала мить, коли я мала вирушати, а лисичка залишилася там без мене.
Я не знаю, що відбувалося в її серці в ті перші вечори, коли вона, сидячи на узбіччі дороги, марно очікувала мій заклик. Звісно ж, вона почувалася зрадженою. Або ж – адже лисиці мають шосте чуття – вона відчула, що моя відсутність була пронизана тугою, і пробачила мене.
У мене залишилася глибока ностальгія, яку не змогла вилікувати навіть буденність великого міста.
Якось я розповіла історію про мою лисичку одному другу, що працював лісничим. Він сказав:
– Я тобі не вірю!
– Але в мене є фотографії! – відповіла я.
– Якщо це правда, то знай, що ти наражала себе на серйозну небезпеку. Майже всі лисиці хворі. А якщо вони не хворі, то, безумовно, є носіями численних хвороб. Досить легкого укусу, щоб відправити тебе на той світ.
Тієї мить я пережила дивний страх, але одразу ж прогнала його, згадавши ту чарівність, яку ми з лисицею розділили. Моя лисичка ніколи б не вкусила мене. Між нами існувала врочиста тверда домовленість, написана такою ніжною і лагідною річчю як почуття.
Та після зустрічі з лісничим я зрозуміла, що вже ніколи не зможу пережити подібний досвід: отрута страху вже проникла в мене, вбиваючи всі зернинки чистоти та невинности.
Рівновага, яка існувала між мною і моєю лисичкою ґрунтувалася на двох безцінних дарах, які й підтримували її: ідеальна довіра з одного боку, і невинність наших почуттів з другого. З огляду на це ми можемо сказати, що Благодать є витонченим даром, ґрунт для розвитку якого складається з вразливих делікатних елементів, поєднання яких створює ніжний плід ідеальної духовної рівноваги. Довіра є її корінням, невинність – плодом.
Не обов’язково зустріти якусь лисицю, щоб пізнати Благодать, адже треба плекати в собі бажання шукати її. Оскільки вона там терпеливо очікує, прихована від очей, але завжди готова запропонувати себе нашому серцю в найменш очікуваний момент, щоб відновити в нас давній спогад про те, ким ми були, про те, ким ми знову станемо, і про те, ким ми є насправді.