ІКОНОГРАФІЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

У Візантійській свідомості ікони мусять виражати і пояснювати фундаментальну істину віри. Матір Божа, Богородиця, – це основна ідея, яку містять зображення Марії. Почитання, яке ми уділяємо Матері Божій у своїй суті звернене до Боголюдини, Яку вона народила. Її ніколи не зображають для почитання без Сина; тільки біля підніжжя Христа вона самотня. Вона стоїть там у молитовній поставі, простягаючи руки, щоб зібрати всі молитви творіння і відати їх своєму Синові й Богу. Вона є символом молитовної Церкви. З тією ж поставою вона дарує людству свого Сина як дорогу до Отця.

Дим фиміяму, який оповиває її ікони, і безліч свічок, що горять навколо них, – свідчення глибокої відданости й ніжної синівської любови до Матері Христа і Матері нас усіх. Її ікона посідає виняткове місце в наших церквах. В апсиді святині, де немає ікони самого Господа, якому поклоняються вірні, особливу увагу привертає Його Богоматір.

Здебільшого, вона стоїть, сповнена краси, або сидить на престолі, тримаючи на колінах Сина чи притискаючи Його обома руками до грудей. Видно, що вона цілком свідома й горда свого материнства. Її овальне лице, великі карі очі, зосереджені й нерухомі, надають їй вигляду цілковитого занурення у вічність. Вона зодягнена в шати Візантійської Імператриці.

Для того щоб підкреслити урочистість цієї постави, маляр використовує повне фронтальне зображення всієї постаті Христа і Його Матері. Цю ікону також називають “Дівою величною”, “Землею, де росте Древо Життя” або “Святинею, просторішою від неба”. Бог невмістимий міститься тут, у Марії. Більшість написів на цій іконі мають слово “Втілення”. Мистецтво не здатне знайти милішого способу відобразити містерію слова, властиву Марії. Позаяк вона “Матір над небесна”, то з обох боків апсиди її оточує цілий двір – почет Святих та ангелів, дів і царівен. Марія також зображена на проскомидійнику. Цей вівтар символізує Віфлеєм, де народився Христос, то цілком доречно бачити поряд Його Матір, пройняту трепетом, шаною й радістю. Вона має три зірки: одну на чолі, і дві на кожному рамені. Вони символізують її вічну непорочність до і після народження Христа.

Переважно нас вражає присутність Пресвятої Богородиці на іконостасі. Навіть у пору Юстиніяна, коли іконостас був лише простою перегородкою, Марія була представлена там як “ваза вічної пишноти” (Павло Силенціярій, 535).

На південному боці іконостасу, що розташований праворуч від вівтаря і є почесним місцем, стоїть наш Господь, тримаючи в лівій руці Євангеліє свого слова; правою рукою Він закликає до тиші й уваги. На північному боці царських воріт стоїть “Одигітрія”, або “Провідниця”. Марія тримає нашого Господа на колінах однією рукою, а другою вказує на свого Сина, запрошуючи вірних іти до Нього. Її жест сповнений поваги, смиренної замислености і спокою. Ця ікона має безконечну кількість варіянтів. Назвемо лише кілька: “Смоленська”, “Віленська”, “Неустанної Помочі” і “Діва св. Луки”. Найдосконаліша репродукція цього типу – ікона з базиліки Марія Маджоре в Римі. Там її називають “Salus Populi Romani”. На царських воротах зображено благовіщення, яке нагадує нам, що втілення є осердям усіх тайн нашої віри.

Слов’янська ментальність і чуттєвість перетворили ікону “Діви св. Луки” на інший тип, що має назву “Милостива” (“Умиління”). Її також називають “Солодкий цілунок” або “Солодка любов”. Боже Дитя, “забувши” про Свій характер Сина Божого, постає як справжнє немовля. Воно горнеться до грудей Матері, тулить Свою щоку до її щоки й обіймає однією рукою. Другою рукою воно гладить її підборіддя чи лице, а інколи обіймає її двома руками. Цю ікону, сповнену людської ніжности, дуже любили, особливо в слов’янських країнах. Ідеальний її приклад – “Вишгородська (Володимирська) ікона Божої Матері”[1].

У перший іконографічний період ми майже не знаходимо будь-яких ікон, що зображають Успення пресвятої Богородиці. З дев’ятого до дванадцятого століть, у “золотий” період візантійської іконографії, мотиви життя Марії проникли в іконографічні та мозаїчні зображення. Їхня типова тема – Марія на ложі посередині ікони, оточена апостолами з обох боків. Петро обкаджує тіло Матері свого Учителя з великою посвятою і повагою. У центрі ікони стоїть Христос з душею Марії в руках; душа має вигляд немовляти, загорнутого в повиток. Два ангели сходять з небес з покривалом у руках, щоби прийняти душу. Деякі архітектурні елементи на тлі часто нагадують дім Марії або, можливо, Храм.

Менш відома тема Візантійської іконографії Пресвятої Богородиці – це “Стражденна Матір”. Марія стоїть біля хреста, коли з нього знімають Христове тіло. Біля підніжжя хреста Богоматір зображено обтяженою стражданням і приголомшеною кривавими подіями на розп’ятті. Сльози течуть по її лиці. Але вона стоїть випростана й велична, наснажена великою силою душі. Видається, що вона усвідомлює повний смисл смерти свого Сина. Її руки простягнуті під важким покривалом не тільки щоб благати про спасення і мир для світу, але й щоб об’єднати себе і весь світ зі стражданнями свого Сина.

Після того як на “знятті з хреста” жертву завершено і людство відкуплено, до Марії повертається материнська постава. Безмежні муки і страждання Пресвятої Богородиці відображає жест руки, що стискає підборіддя або закриває лице. Вона схилилася над тілом свого Сина, яке намагається цілувати ніжно й чуйно; однак почуття не розчавили її. У поставі Марії видно стільки ж почитання перед тайною, як і полегкости через усвідомлення того, що станеться згодом. “Не ридай наді мною, Мати… бо воскресну…” (Велика субота, утреня).

У Візантійській Церкві Богородичні ікони створюють з огляду на особливі богословські причини, і їх не множать абияк через непомірну побожність. Радше вони відповідають встановленому богословському ладу і задумані відповідно до ролі й місця Пресвятої Богородиці в ікономії Божій, відображеній у літургійному житті Церкви.

Цей богословський лад і підґрунтя подвійні: божественне материнство Марії, на якому ґрунтуються всі її привілеї і з якого черпають свій смисл; і її вселенське посередництво, що здійснюється в Христі і через Христа, який “один Посередник між Богом та людьми” (1Тим. 2:5).

Увесь смисл того, хто така Пресвята Богоматір, і причини нашого почитання, любови й трепету щодо неї найпрекрасніше й найстисліше висловлені в подячній молитві по Святім Причастю. Я цитую її тут, бо вона сповнена великої літературної краси і богословської точности:

Пресвята Владичице Богородице, світло моєї затьмареної душі, надіє, покрове, прибіжище, потіхо і радосте моя!

Благодарю тебе, що ти сподобила мене, недостойного, бути причасником пречистого тіла і чесної крови Сина твого.

Але ти, що породила істинне світло, просвіти духові очі мого серця. Ти, що породила джерело безсмертя, оживи мене, умертвленого гріхом. Ти, молостивого Бога милосердна Мати, помилуй мене, і дай мені говіння й сокрушення в серці моїм, і смирення в мислях моїх, і визволення з полону думок моїх.

І сподоби мене аж до останнього віддиху неосудно приймати святощі пречистих таїнств на зцілення душі і тіла. Дай мені теж сльози покаяння і сповіди, щоб я величав і славив тебе по всі дні мого життя, бо ти благословенна і препрославлена навіки. Амінь.


[1] Як стверджує професор Талбот Райс (“Руська ікона”), ця ікона датується серединою XI століття. Він приписує її константинопольській та руській майстерні. Мабуть, її забрали з Константинополя до Києва в XII столітті. У 1155 році її перевезли з Києва до Володимира. Наприкінці XIV століття вона опинилася в Кремлі.

Попередній запис

ПРИСУТНІСТЬ БОГА В ІКОНІ

Наступний запис

БУДІВЛЯ ЦЕРКВИ: ЛІТУРГІЙНЕ ВИРАЖЕННЯ ОСВЯЧЕННЯ СВІТУ