Цілість книг, вміщених у Біблії – це справа цілого тисячоліття. Давній Ізраїль і первісна Церква відобразили в них свою віру, як вона розвивалася в історії. Буває, що як одиниці, так і народові або спільноті спочатку треба щось пережити, а опісля це описати, пригадуючи і роздумуючи над пережитим. Біблійні книги – це «пам’ять» давнього Ізраїлю і Церкви І-го століття.
Видається корисним взятися до вивчення Біблії з історичної точки зору. Це дозволить нам побачити поступове формування літературного матеріялу і, що більш важливе, зрозуміти характер живого свідчення історії Ізраїлю і Церкви, побачений у світлі релігійного відношення до Бога.
Старий Завіт між історією і літературою
Історія Ізраїлю виокремлюється як історія окремої групи в добу Авраама (між XIX і XVIII ст. до Хр., за прийнятою гіпотезою). З регіонів високої Сирії, у відповідь на Божий поклик, Авраам прийшов зі своїм кланом на побережжя Середземного моря, яке його потомки пізнали як земля ханаанська і яку згодом, у добу Римської імперії, було названо Палестиною.
а) Усні передання
Події, що стосуються Авраама, Ісака, Якова, Йосипа і його братів, творяться спочатку як усні передання. Вечорами надворі, поза наметом, діти з уст батька слухають про подвиги їхніх предків. Стиль – народний, живий. Натхнення – релігійне й опирається на декілька простих ідей: Бог присутній у людській історії і має особистий стосунок до патріярхів; Авраам є «Божим приятелем»; Бог – це «Бог Авраама, Ісака і Якова».
Потомки Якова, з яких виводяться майбутні племена Ізраїлю (або принаймні їх частина), тривалий час живуть в Єгипті в дельті ріки Ніл. Більш як на чотири століття губиться будь-який їхній слід.
Потому історія розпочинається знову з виходом, тобто з визволенням з Єгипту наприкінці XIII ст. до Хр. У трагічних і, водночас, спасенних обставинах, Мойсей веде групу ізраїльтян через пустиню аж до гори Сінай, де цей народ переживає вирішальний досвід: Бог, що об’явився Мойсеєві як Ягве, встановлює союз з Ізраїлем, який таким способом стає Божим народом.
Традиція приписувала Мойсеєві перших п’ять книг Біблії. Критичне вивчення цих книг довело, що їхня редакція набагато пізніша. Мойсей, однак, залишається засновником «ягвізму», тобто релігії євреїв, організатором Ізраїлю на самих початках його існування за посередництвом першого основного законодавства, натхненник передань, які вже в їхній усній стадії пов’язують Бога виходу з Богом патріярхів.
Наступний період – від входу в землю Ханаан до заснування монархії (ХІІ-ХІ ст. до Хр.) залишається досить неясним.
Довкола стародавніх ханаанських святилищ, пристосованих до ягвістичного культу, передаються розповіді про нескінченні війни з ханаанським і филистимлянським населенням та про збільшення присутности в тих краях ізраїльтян. Книги Ісуса Навина і Суддів саме мали завдання зібрати ці розповіді. Книга Ісуса Навина містить розповіді про спільне «завойовування» під проводом Ісуса Навина; книга Суддів розповідає про поступове проникання поодиноких племен на територію Ханаану, під проводом різних харизматичних осіб, суддів, описуючи також випадки вірности й невірности Господеві.
У тих самих середовищах, що гуртувалися довкола святилищ, завдяки левітам і священикам, розвивається законодавство, що застосовує до численних життєвих випадків основний закон, отриманий на Сінаї.
Поволі постають обриси центральної організації 12 племен, поділених на дві групи (північні довкола Ефраїму, південні довкола Юди), під проводом одного царя. Самуїл, пророк і останній суддя, помазує на царя Саула, який залишає за собою трагічну пам’ять. Давид (приблизно 1010-970 до Хр.), приходить на престіл після Саула. Йому вдасться привести Ізраїль до повної незалежности і суверенности на досить великій території. Ізраїль має столицю Єрусалим. Царство Соломона (970-931 до Хр.) обдаровує Ізраїль храмом – центром релігійного життя, а також сприяє культурному розвитку.
б) Перші літературні композиції
У цей період біблійна література входить у вирішальний етап. Коли закон удосконалює свої формулювання, поетична душа євреїв висловлюється в епічних і релігійних піснях. Укладання молитовних текстів, що потім утворять Книгу Псалмів, отримує поштовх від самого Давида, а закінчиться тільки в І ст. до Хр.
Подібно до єгипетських мудреців, книжники царського двору вправляються в укладанні правил і рішень. Центральна частина Книги Приповістей (Пр. 10-29) саме з цього періоду.
При кінці X ст. до Хр. редагуються прекрасні сторінки про заснування монархії. Історія Давида і Соломона становить більшу частину 1-2 книг Самуїла і початок Першої книги Царів. Ізраїль, ставши державою, засновує свої аннали та архіви, з яких потім черпатимуть історики і коментатори наступних століть.
В Юдеї в тому самому періоді, на думку численних науковців, на основі найдавніших усних передань розпочинається укладання священної історії, що, від сотворення, через історію патріярхів та виходу з Єгипту, доходить аж до смерти Мойсея. Науковці називають це передання «ягвіст», тому що воно називає Бога іменем «Ягве» вже з самого початку розповідей про сотворення. Ця розповідь сьогодні розкидана в книгах Буття, Виходу та Чисел.
Приблизно на одне століття пізніше, теж завдяки невідомим авторам, інше передання – науковці називають його «елогіст», тому що воно називає Бога його звичним ім’ям Елогім, аж до об’явлення його імени Ягве Мойсеєві – у подібний спосіб зібрало давні передання про патріярхів і про вихід, що творилися між племенами півночі. Розповідь елогіста теж можна віднайти в книгах Буття, Виходу і Чисел.
Зі смертю Соломона царство занепадає. Ізраїль ділиться на дві держави, які часто ворогували між собою. На півночі розвивається царство Ізраїлю зі Самарією як столицею, яке проіснує трохи більше як два століття (931-721 рр. до Хр.). На півдні царство Юди зі столицею Єрусалимом залишається в руках Давидової династії; воно проіснує ще біля 140 років, аж до 587 р. до Хр.