Історія написання Біблії (закінчення)

в) Слово і діяльність пророків

Науковці ставлять питання, чи ідолопоклонство не є занечищенням, типовим для доби поділених царств, можливо, з деякими виявами в минулих століттях, тобто чи віра в Ягве як єдиного Бога не є повільним і трудним здобутком саме цієї доби історії єврейського народу. Хай якою була б відповідь, у цих століттях домінують постаті пророків, які посвячують своє життя Богові і Його Слову: віщуни Бога, Його союзу і Його радикальних вимог, а також оборонці пригнічених людей перед зростанням несправедливости в спільноті. Вони навчають Ізраїля, як пізнати присутність і дію Бога в давніх і сучасних подіях, щоб він чувся і жив як «Божий народ», відповідальний за всесвітню місію. Їхній голос звучить авторитетно і потужно в біблійній літературі.

Ілля та Єлисей (IX ст. до Хр.) проповідують у Північному царстві, викликаючи глибоке здивування також через їхню силу оздоровляти. Про слова і дії цих двох пророків можна прочитати в Першій і Другій книзі Царів (1Цар. 17-2Цар. 13).

Від VIII ст. до Хр. аж до Вавилонського заслання діяло багато пророків, чиї проповіді зібрані в книзі («пророки-письменники»). На півночі це були Амос і Осія. В царстві Юди найважливішими є Ісая (1-40) і Єремія, а також Михей, Софоній, Наум та Авакум. Пророки виголошують свої пророцтва усно. Деякі з цих пророцтв пізніше вони самі й записали, однак теперішні книги пророків – це переважно твори учнів або редакторів, що зібрали пророцтва своїх учителів.

Упродовж VII ст. до Хр. встановлюється письмова редакція центральної частий Второзаконня (Втор. 12-26), що подає Божий закон на основі давніх передань, сукупність науки мудреців та богослов’я, що проповідували пророки. У центрі цього твору перебуває ідея союзу: це Божий дар і водночас наполегливий заклик, який треба здійснювати щоденно. Вірність Богові і Його союзові несе для Ізраїлю спасіння, натомість невірність приводить до руїни, яка сягне своєї вершини у Вавилонському полоні.

Давні усні та письмові передання, знайдені в архівах, використовуються, осмислюються й організовуються у світлі цього богослов’я: так народжується «творчість второзаконня», історії ізраїльського народу від входу в Ханаан до кінця поділу царства, що охоплює книги Ісуса Навина, Суддів, 1 і 2 Самуїла та 1 і 2 Царів. Цій збірці книг єврейська традиція дала назву «книги давніх пророків», оскільки історичні події, описані там, представлені як втручання Бога, що судить і спасає, як знаки Його присутности.

Надходить остаточний суд. Північне царство вже зникло, зруйноване асирійцями в 721 до Хр., окупацією Самарії, переселенням та поселенням чужих народів на цій території. Для юдейського царства ця катастрофа відбувається в двох моментах: перша облога Єрусалиму і перше переселення в 597 до Хр.; через 10 років настає зруйнування міста та нове переселення, а сама країна увійшла до складу Вавилонської імперії. Ситуація видається безвихідна. Щоб її подолати, потрібне глибоке навернення, нагодою для якого переселення Божого народу та повернення його до рідного краю.

г) Літературна діяльність під час та після Переселення

Вавилонське переселення є фундаментальним моментом в історії укладання Біблії. Під час переселення «творчість второзаконня» здобуває свою остаточну редакцію. Священичі кола осмислюють минуле, пишучи наново історію сотворення аж до смерти Мойсея (науковці називають це передання «священичим»), ґрунтуючись на давніх даних, розміщених у конвенціональній хронології (генеалогії) в богословському квадрі трьох союзів (Ноя, Авраама і Мойсея). Ці розповіді містяться в книгах Буття, Виходу і Чисел. Священичі кола також активно збирають закони і звичаї, що стосуються обряду. Тепер ці тексти входять до Книги Левита.

У період переслідування з’являються інші пророки. Єзекіїл, що звістив близький кінець Єрусалиму, після катастрофи повертає надію залишкові переселеного народу. Пророк, якого називаємо «другим Ісаєю» (Деутеро-Ісая), тобто автор 40-55 розділів книги пророка Ісаї, пише свої поеми напередодні едикту перського царя Кира, яким у 538 р. до Хр. дозволяється повернення на батьківщину переселенців. Він пристрасно оспівує можливість повернення, новий вихід Ізраїлю з Вавилону до Єрусалиму. У цього анонімного автора є дуже відомі пісні «Отрока Ягве», в яких, здається, відображається не тільки сама місія Ізраїлю, але і таємнича постать людини, яку Бог послав спасти братів ціною власної жертви. З часу, на який припадає кінець переселення, походить Плач, приписаний Єремії: тужливі пісні, що передають біль, каяття і покірність Ізраїлю перед руїнами Єрусалиму.

З поверненням до Єрусалиму розпочинається доба великих труднощів. У книгах Ездри і Неемії описано процес соціяльної, релігійної та політичної віднови, що її здійснювали самі Неемія та Ездра, а перед ними губернатор Зоровавел і верховний священик Йосія. Їхню діяльність підтримували пророки Огій, Захарія, Авакум і так званий «третій Ісаєя», творчість якого знаходимо в 56-66 розділах книги Ісаї.

Справжня політична незалежність не повернеться вже ніколи. Ізраїль завжди перебуватиме під чужим пануванням, іноді навіть прихильним. Для власного життя та покликання Ізраїль муситиме знайти нові основи, відмінні від політичних структур: відтепер він зможе бути лише «релігійною спільнотою». Це великий переворот в історії Ізраїлю. Науковці звичайно вживають термін «юдаїзм», щоб позначити основні характеристики релігійного і політичного життя, починаючи від цієї доби.

У цьому періоді якраз формується найбільша частина книг Біблії.

Ймовірно, що вже в V ст. до Хр., коли відбулося злиття чотирьох передань (ягвіст, елогіст, второзаконня, священик), спираючись на історичну лінію священичого передання, один або більше редакторів укладають теперішнє П’ятикнижжя (Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня). Ця реконструкція утворення П’ятикнижжя, а також ідентифікація джерел, з яких воно складається, є лише гіпотезою, що безнастанно обговорюється та уточнюється серед науковців.

Наприкінці V ст. до Хр. розпочинається редакція твору хроніста. Він охоплює Першу і Другу книгу Хронік, а також Книги Ездри та Неемії, що містять всю історію – від сотворення до відбудови храму та релігійного відновлення після повернення з переселення – у центрі якої перебуває освячення народу за посередництвом культу.

Паралельно до великих історичних синтез розвивається ще інша література: мудросна. Збірки приповідок та псалмів формуються довкола давніх осередків. У цьому періоді, ймовірно, виникли також Книга Йова – великий поетичний діялог про людину перед таїнством Божої справедливости, як і чудова збірка любовних пісень – Пісня пісень.

Виникає новий літературний жанр: мідраш – вільне використовування передань та історичних даних з метою виховувати, повчати, допомагати жити у важких часах. Це характеризує книги Товії, Естери, Юдити, а можливо, і Рут.

Голос пророків можна ще почути в V ст. до Хр. в особах Малахії та Йоіла, а також пізніше, у IV ст. до Хр., у творах двох невідомих пророків, пророцтва яких записані в 9-14 розділі книги пророка Захарії (звичайно їх називають «другий» і «третій Захарія»). Наприкінці V ст. до Хр. з’являється розповідь про Йону, роздум про покликання Ізраїлю посеред народів. Далі голос пророків стихає. Ізраїль відчуває його брак: «Наших ознак ми не бачимо, нема вже пророка, і між нами немає такого, хто знає, аж доки це буде…» (Пс. 74:9).

Із занепадом Перського царства відкривається доба еллінізму. Цар Сирії Антіох IV Епіфан осквернює Єрусалимський храм, а далі розпочинається релігійне переслідування, що спричинило повстання Макавеїв (167-135 рр. до Хр.). Свідками цієї героїчної доби для віри Ізраїлю є Перша і Друга книга Макавеїв.

Доба кризи сприяє розвитку апокаліптичної літератури, що намагається заглибитися в перспективи історії. Прикладом цього є книга Даниїла, яка в другій частині (Дан. 7-12) звіщає остаточну перемогу Бога над ворогами Його народу. У тому часі виникають також трактати, нариси, поеми мудросної течії, між розважаннями, що заперечують відповіді традиційної мудрости, як у Книзі Проповідника (або Когелета), і вихваляють Божу мудрість як провідника життя та історії людини, як у книзі Сираха чи в Книзі Мудрости – останній книзі СЗ, написаній приблизно 50 р. до Хр.

Попередній запис

Історія написання Біблії

Наступний запис

Новий Завіт між історією та літературою