Страх перед стражданням і смертю не був чужий і Ісусові, який розділяв із нами нашу людськість у всіх її проявах (окрім гріха). Якби не відчував людського страху, не був би вповні людиною. Не знаємо, скільки разів Він зазнав цього почуття під час Свого прихованого життя в Назареті; автори Нового Заповіту кажуть нам про Його страх передусім у контексті майбутніх страстей і смерти. Джузеппе Барбальо слушно зауважив, що Ісус, ідучи назустріч смерті, не був незворушний, як Сократ, а відчував страх перед жорстокою стратою, яка на Нього чекала. Був Людиною, яка з болем, але й відвагою стоїть перед лицем неминучої смерти, залишаючись вірною місії, довіреній Богом, і прагнучи сповнити її незалежно від того, чого це їй коштуватиме.
Ці Ісусові переживання найчастіше асоціюються в нас зі сценою в Гетсиманському саду; втім хіба Ісус, знаючи, що чекає на Нього, не відчував страху ще до того, як перспектива драматичних подій стала вже зовсім близькою?
Євангеліє від Івана показує нам певну сцену, яка відбулася відразу після прибуття греків, що хотіли зустрітися з Ісусом. Дивним для читача є факт, що Ісус, замість того, щоб вступити в діалог з прибулими, виголошує монолог про Свою близьку муку й смерть і закінчує його фразою, яка дивовижно подібна до слів, сказаних у Гетсиманському саду, як наводять їх синоптики: «Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю… Прослав, Отче, Ім’я Своє! Залунав тоді голос із неба: І прославив, і знову прославлю!» (Ів. 12:27-28).
Описуючи страсті, євангелист Іван цілий час зображає Ісуса як Царя, не згадуючи нічого про драматичну агонію в Гетсиманському саду. Іван волів оминути згадку про молитовну боротьбу Вчителя та звернутися до неї в наведеному вище фрагменті, щоб мати змогу показати Його в Гетсиманському саду виключно як Того, хто панує над ситуацією, хто виходить назустріч воякам, які впадуть перед Ним долілиць. Бруно Маджоні слушно зауважив, що «євангелист послабив – майже повністю – Ісусові вагання щодо Його призначення, але аж ніяк не Його внутрішній страх». Досвід страху описано за допомогою дієслова у формі перфекта, а отже в часі, який означає дію, що почалася в минулому й триває.
Треба також наголосити, що сцена з дванадцятого розділу Євангелія від Івана, яку ми обговорюємо, єдина, у котрій лунає голос Отця в цьому Євангелії, бо Іван не описує ані хрещення Ісуса (натрапляємо лише на згадку про цю подію в словах Івана Хрестителя), ані Преображення, тож ці слова Отця набувають особливого значення. По-людськи можна було б сказати, що Отець «не витримав» героїчного послуху Сина, Його готовности долати страх. Бенуа Стандер слушно зауважив, що, навівши слова Отця, Іван зумів поєднати в одній сцені агонію в Гетсиманському саду та Преображення. Бо ж Отець свідчить про Сина подібно, як на горі Преображення, але робить це в контексті Його готовности ступити на дорогу страстей.
На початку процитованих слів Ісуса («…Затривожена душа Моя…») вжито дієслово tarasso, яке означає психологічний неспокій і дезорієнтацію, а деколи також фізичний рух. Раніше, у цьому ж Євангелії, його вже було використано в сцені, коли Ісус зупинився біля місця поховання Лазаря (чи відчув Ісус страх перед близькою перспективою власної смерти?). Це саме дієслово євангелист ужив ще раз, описуючи сцену передбачення зради Юди: «Промовивши це, затривожився духом Ісус, і освідчив, говорячи: Поправді, поправді кажу вам, що один із вас видасть Мене!…» (Ів. 13:21). Ісус відчуває тривогу, породжену страхом. Адже Він не лише думає про сам момент зради, а й знає, до чого ця зрада призведе. Дивовижною є ця остання Ісусова вечеря, під час якої Він тремтить, знаючи про перспективу страстей, а водночас залишає учням Свій мир – такий, якого світ дати не може. Ось як пише про це Маджоні: «Ісус закликав учнів не боятися, однак сам відчував страх. Якщо Ісус може дати учням силу спокою, то тільки тому, що сам зазнав страху».
Як ми вже згадували, Іван не описує драматичної агонії в Гетсиманському саду. Стисло розкажуть про це інші три євангелисти. Пишучи про Ісусів страх, Матвій і Марко вживають дієслово ademonein – «непокоїтися», «тривожитися» (Матвій також згадує про «сум» – lypeisthai, див. Мт. 26:38, а Марко – про «сумувати» – ekthambeisthai, див. Мр. 14:33). Дієслово ekthambeisthai, яке використовує тільки Марко, дуже сильне (деколи його перекладають як «скам’яніти»), воно з’являється також у сцені розмови жінок з ангелом біля порожнього гробу, про яку ми вже раніше писали.
Своєю чергою Лука образно описує страждання Ісуса: «А як був у смертельній тривозі, ще пильніш Він молився. І піт Його став, немов каплі [досл. згустки] крови, що спливали на землю» (Лк. 22:44). Знавці людської фізіології підтверджують, що в момент дуже сильного стресу або страху кровоносні судини обличчя можуть тріскати, і здається, що в людини виступив кривавий піт, однак ми не знаємо, чи Лука розповідає про таке явище, бо пише тільки, що піт Ісуса був, МОВ краплини крови. Важливішим для нас, однак, є те, як Ісус реагує на тривогу, що огортає Його душу: не зосереджується на Собі, не зациклюється на власних відчуттях, а починає ще інтенсивніше молитися, повністю відкриваючись Отцю.
А втім, як ми вже згадували, не можна стверджувати, що Ісус відчував страх лише тоді, коли переживав агонію в Гетсиманському саду. Виразно вказує на це фрагмент Послання до євреїв, який наголошує на тому, що Ісус приніс був Отцеві благання (imperfectum!) дослівно «за днів тіла Свого», а отже не тільки останнього дня перед страстями. «Він за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти, і був вислуханий за побожність Свою» (Євр. 5:7).
Цей уривок непокоїть багатьох читачів, які запитують себе: як погодити факт страстей і смерти Ісуса з вислуханням Його молитви. Альбер Вануа слушно зауважує, однак, що автор не інформує нас безпосередньо про зміст Ісусового прохання. Надаймо голос згаданому коментаторові: «Повний тривоги перед лицем близької смерти, Ісус інстинктивно відчував бажання втекти від неї. Проте Він не відкинув цього людського імпульсу, а розповів про нього Богові у Своїй благальній молитві, породженій Його людською волею до життя». Екзегет додає, що Ісус «остерігався накидати Богові розв’язки. А тому предмет молитви стає чимось другорядним, а тим, що найважливіше, є стосунки з Богом. Ісус не відмовився від Своїх людських бажань, але повністю довірився Отцю щодо шляху вирішення питання. А Божою відповіддю стала повна перемога над смертю, досягнута через смерть».
Ганс Урс фон Бальтазар виклав проблему страху Ісуса у формі блискучого узагальнення, яке я, не гаючись, наводжу в трохи скороченій формі. На думку цього богослова, Отець вислухав Ісуса «не тому, що вберіг Його від страху, а тому, що подарував Йому його до кінця. Страх накочується на Нього хвилями. Уперше «затремтів» біля гробу Лазаря, зіткнувшись зі світом померлих… Трохи пізніше, у святині, знову затремтів через те, що почув уже про точну, припечатану голосом Отця, неминучу годину (див. Ів. 12:27). А в Гетсиманському саду відбувається остаточне, раптове занурення в безодню страху, яка відразу ж зімкнулася над Ним: це страх, який Він переживає як заступник – за кожного грішника і за кожен гріх… Цей страх довершився на хресті тоді, коли Отець тимчасово покинув Сина… Тільки Син цілковито, до кінця знає, що означає бути покинутим Отцем, бо лише Він знає, ким є Отець…».
До цього чудового узагальнення Ганса Урса фон Бальтазара треба додати, що Матвій і Марко, цитуючи Ісусові слова «Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?», прямо нічого не кажуть про Його страх, хоча здається очевидним, що в такій драматичній ситуації мусив його відчувати. У наших перекладах не знайдемо також слова «тремтіння» в описі воскресення Лазаря, але, як уже було сказано вище, існують підстави припустити, що джерелом внутрішнього хвилювання Ісуса була не тільки смерть друга, а й перспектива власної смерти, власного гробу.
У Посланні до євреїв міститься ще один текст, тісно пов’язаний з нашою темою, хоча безпосередньо про Ісусів страх у ньому й не згадується: «А що діти стали спільниками тіла та крови, то й Він став учасником їхнім, щоб смертю знищити того, хто має владу смерти, цебто диявола, та визволити тих усіх, хто все життя страхом смерти тримався в неволі» (Євр. 2:14-15).
Ісус визволяє нас, що живемо в страху смерти. І йдеться тут не тільки про страх перед останнім моментом нашого земного існування. Річ у тім, що страх смерти – це, мабуть, найчастіша причина наших… гріхів. Грішимо передусім тому, що Сатана використовує людський страх перед «смертю» в широкому розумінні цього слова, перед утратою того, що вважаємо важливим (або й навіть того, що є менш важливим). Боїмося втратити, а навіть – ризикнути. І йдеться тут не лише про брак готовности до мучеництва, а й про побоювання, що виконування Божої волі спричинить якийсь болісний внутрішній розлад, якусь втрату частки нас самих. Тому робимо все, щоб уникнути цієї втрати. А от Христос переміг Сатану, добровільно погодившись на найбільшу втрату, немовби кажучи йому: «Мене так не переможеш, не впіймаєш Мене в цю пастку!». Подолав Свій страх, щоб ми могли жити вільними від найгіршого страху, у свободі Божих дітей, відкуплених, щоб могти вічно перебувати з Отцем.