Божа турбота про людину стосується не тільки великих героїв, патріархів, а й кожного, хто довірив себе Господові. Книга Приповістей запевняє: «Не будеш боятися наглого страху, ні бурі безбожних, як прийде, бо твоєю надією буде Господь, і Він пильнуватиме ногу твою, щоб вона не зловилась у пастку!» (Пр. 3:25-26).
Усвідомлення Божої опіки, Божого супроводу змушує біблійну людину остаточно відкинути страх. Псалмопівець, зображаючи себе як вівцю, яку веде Божий Пастир, радісно стверджує: «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох вони мене втішать!» (Пс. 23:4). Бо той, хто тримається близько Господа, «не боїться він звістки лихої, його серце міцне, надію складає на Господа! Уміцнене серце його не боїться, бо він бачить нещастя поміж ворогами своїми!» (Пс. 112:7-8); не злякається «страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає» (Пс. 91:5).
Та все ж важко позбутися страху за власне життя до кінця, навіть коли ми є свідками великих чудес. Переконалися в цьому Ісусові учні, які не раз відчували тривогу, хоч їхній Учитель був поруч. Це вони розбудили Його, коли спав у човні, а Він, розбуджений, «відповів їм: Чого полохливі ви, маловірні? Тоді встав, заказав бурі й морю, і тиша велика настала» (Мт. 8:26; пор. Лк. 8:25). Навіть Петро, що був готовий іти хвилями, щоб підійти до Ісуса, «бачачи велику бурю, злякався, і зачав потопати, і скричав» (Мт. 14:30). Поки йшов, задивлений в Ісуса, його стопи утримувалися на поверхні води, та коли ж зосередився на своєму страхові – почав потопати. Сам Ісус назве на ймення його проблему: «Маловірний!». Адже Петро добре знав, кому завдячує надзвичайним умінням ходити водою: «Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді» (Мт. 14:28). Бо якщо це не Він, то це тільки примара, яка не може зробити так, щоб людина вийшла за межі законів природи.
Відчуття страху посилиться в Ісусових учнів, коли настане час переслідувань. В Об’явленні Ефеська Церква чує такі слова підтримки, які вказують на те, що переслідування, котрі наближаються, триватимуть обмежений час (про це свідчить символічне значення вислову «десять днів»): «Не бійся того, що маєш страждати! Ось диявол вкидатиме декого з вас до в’язниць, щоб вас випробувати. І будете мати біду десять день. Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!» (Об. 2:10).
Ми торкнулися тут найфундаментальнішого страху людини – страху перед стражданням і смертю, а також перед проявами старіння, повільного занепаду. Це боротьба з недругом, який причаївся не зовні, а всередині особи. Хвора чи стара людина стає дедалі більше ізольованою від оточення, а для біблійної людини брак стосунків – це смерть.
У дванадцятій главі Книги Проповідника міститься незвичайний символічний опис людської старости й занепаду, в якому автор застерігає, що на старість навіть «будуть боятись високого місця, і жахи в дорозі їм будуть» (Проп. 12:5). Цей образ показує причини ізоляції старої людини: для неї проблемою є не тільки подолання пагорбів, а й будь-яка хоч трохи довша дорога асоціюється в неї зі страхом щодо того, чи вдасться безпечно дійти до її кінця.
А втім, Сирах радить відкинути страх перед смертю, а також надмірно не турбуватися про те, щоб прожити якнайдовше, бо не тривалість життя свідчить про його цінність. «Страху не май перед присудом смерти: згадай своїх попередників і тих, що ще будуть. Це вирок Господній для кожного тіла: навіщо ж іти тобі проти волі Всевишнього? Ще десять, ще сто, ще тисяча років – в аді не будуть життю докоряти!» (Сир. 41:3-4).
Бачимо, як мудрість Ізраїля поступово відходить від поширеного переконання, що довговічність – це нагорода за праведні вчинки, а коротке життя – кара за гріхи. Ні, це не так! Це Бог ухвалює рішення щодо кожного життя, і лише Він знає, чому живемо довше або коротше. У найпізнішій книзі Старого Завіту, Книзі Мудрости, врешті навіть натрапляємо на твердження, що молодого праведного чоловіка може бути забрано, «щоб лукавство не змінило його глузду або щоб хитрість не обманула душі його» (Муд. 4:11), а отже, смерть може виявитися порятунком від злого. Але така думка з’являється тоді, коли дедалі виразніше на біблійних сторінках проступає правда про вічне життя людини, яке дав їй Бог: уже не тільки нікчемне існування тіні в Шеолі, а посмертна нагорода – життя біля Бога. Це вже певне визволення від страху перед проминанням, яке, однак, не усуває остаточно з нашого життя різних побоювань і страху, зокрема й перед тим, що в остаточному підсумку виявиться брамою в найбільше щастя.
На знак того, що Бог може вирвати людину навіть із лабетів смерти, біблійні книги розповідають нам про сімох померлих, повернених до життя (Ілля воскрешає сина вдови із Сидонської Сарепти, Єлисей – сина шунамійки[1], Ісус воскресив доньку Яіра, юнака з Наїна та Лазаря, Петро – Тавиту, а Павло – Євтиха), а дехто з їхніх близьких чує вказівку відкинути страх, породжений кончиною коханої особи. Ісус каже Яірові, до якого доходить звістка про те, що його донька щойно померла: «Не лякайсь, тільки віруй, і буде спасена вона» (Лк. 8:50).
А от Дії Апостолів описують трагічну подію, що трапилася під час Літургії, яку служив апостол Павло в Троаді. Отож Євтих, який спав на вікні під час довгої проповіді Павла, упав униз на землю та загинув, а «зійшов же Павло та до нього припав, і, обнявши його, проказав: Заспокойтесь, бо душа його в ньому!» (Дії 20:10).
Божа могутність здатна визволити людину навіть від того найсильнішого страху, який породжує зустріч зі смертю – власною або близьких нам людей.
[1] Говоримо тут про воскресення як про свідомі дії біблійних героїв, які мали на меті повернути до життя конкретних осіб. А тому оминаємо подію, описану в 2Цар. 13:20-21, коли покійник, якого кинули в могилу Єлисея, ожив після того, як доторкнувся до його костей, і таємничу згадку з Євангелія від Матвія про воскресення померлих після смерти Ісуса (Мт. 27:52-53), котру нині найчастіше трактують як вказівку на зв’язок Пасхальної Тайни Ісуса з нашим воскресенням.