Уже впродовж двох тисяч років Ісус виступає протагоністом у земному житті людини. І ніхто й ніколи з Ним ще не зрівнявся.
Його народження, Його життя, Його вчення, як і Його смерть та воскресення завжди були популярною темою для богопосвячених осіб, мирян, атеїстів, віруючих, письменників, художників, скульпторів, богословів і святих. Лише останнім часом людина переконала себе в тому, що сказала про Христа вже все, що змогла, – і мусимо визнати, що Він перестав бути бажаним гостем. А Його розп’яття продовжує навіювати страх, як і дві тисячі років тому.
Але символіка, що Його представляє в нашому сучасному раціональному суспільстві, яке проголосило «науку» новим богом, стає знаком оклику – надгробним каменем, який запечатує вибір самотности, вже вкотре зроблений людиною. Віддалення людини від Христової вістки прямо пропорційне прірві ненависти та жорстокости, в якій перебуває суспільство.
Ця дійсність, така очевидна і така проігнорована, стала для мене стимулом розпочати деінде пошуки того, що зникає в мені. І поступово я стала наближатися до того, що об’являється мені як джерело спокою.
Поза мною Ісус завжди дуже далекий, але я не хочу втрачати Його. Тож я пішла за Ним через думки інших, через їхні книжки, старенькі образки, проповіді священиків та аргументації богословів. Але що ж тут вдієш? Ісус продовжує ховатися. І хай яке моє бажання, моя ностальгія та тривога в цих пошуках, Ісус віддаляється все більше і більше, неначе обрій у морі. Я була змушена зупинитися. Ця боротьба занадто нерівна. Я занадто поспішаю.
Тож я опустилася в глибини свого серця і те, що там віднайшла, виявилося неочікуваним та вражаючим.
Я віднайшла там одне місце.
Це – місце, де я ховаюся у хвилини самотности, коли мої думки покриває туман, а страх намагається вибити двері, щоб заполонити серце. Це місце я шукаю і тоді, коли буваю не сама і відчуваю спокусу піддатися на провокації щодо ближнього: спокусі осуджувати, висміювати, розділяти та зраджувати.
На одну мить я віддаляюся від ілюзії свого земного життя та вхожу в реалії храму, який створила всередині себе.
Там я зустрічаю Ісуса Христа.
Я хочу описати вам це місце, навіть якщо воно тільки моє. Хочу його вам описати, бо мені було б приємно, якби ви знали, що кожен з нас може створити його всередині себе відповідно до власних потреб та уподобань. Повірте, це дуже допомагає, коли маєте притулок у серці, де завжди присутній Ісус.
Отже, моє потаємне місце є темною печерою, де я заховалася в одному з закутків. Сама.
А ви думали побачити сад? Ви очікували побачити мене в сонячному світлі життя і радости?
Ви помилилися. Я хотіла б створити в собі таке місце. Але воно інакше. І там панує темрява.
Ось я там, у куточку, сама. Але це тільки на мить, навіть не встигаю зрозуміти, що ж я відчуваю, аж раптом якийсь рух у темряві привертає мою увагу.
Я підводжу очі і темрява відступає, поступаючись місцем комусь, хто наближається до мене.
Висока постать іде впевненою ходою, це свідчить, що вона знає цю місцину, знає свою мету. Вона знає.
Вона наближається до мене, а я сиджу на землі у своєму темному куточку і дивлюся на неї. Я бачу довгу світлу мантію, бачу її руки – білі й тендітні – і, переводячи погляд вище, бачу її обличчя: оце обличчя! І я не здивувалася, коли впізнала постать. Це мій Брат, я переконана. У мене ніколи не було брата, але це – мій Брат.
Я відчуваю, як моє серце починає палати вогнем. Брат простягає мені руку. Я ніколи не чула його голосу, але він здається мені таким рідним. Немовби чую його щодня і завжди впізнала б серед багатьох інших голосів. Неначе це така ж частина мого життя, як моя донька, мій чоловік або моя сестра.
Він звертається до мене з тією ніжністю, яка народжується лише всередині родини, і каже: «Підійди!».
Я простягаю йому руку і він бере її своєю, сильною, м’якою, надійною. Підводжуся і встаю на ноги, поруч з ним. Всередині мене здіймається хвиля почуттів, яких ніколи не було, і раптом я усвідомлюю, що буду зцілена.
Він обіймає мене за плечі і ми разом вирушаємо темрявою в напрямку до далекого світла.
Я йду поруч з ним, сповнена миру і позбавлена страху. Відчуваю, як темрява, неначе хмара, ковзає по моєму обличчю і зникає.
Я відчуваю, що мною керують. Відчуваю, що мене ведуть. І, спочатку повільніше, а згодом дедалі швидше, ми йдемо вперед темрявою, в яку я дивлюся без жодного страху, адже страх тепер не має наді мною жодної влади.
Він поруч зі мною, він підтримує мене. І завжди, коли я в цьому місці, стається так, що раптом перед нами з’являється світло. Ми зупиняємося. Світло огортає нас з голови до ніг, і я відчуваю, що стою навпроти Присутности, яку не можу описати, яка неймовірно дивовижна.
Мене наповнює спокій і моє серце відпочиває. Він дивиться на мене й усміхається. Його очі немовби мені промовляють, що саме тут мій Дім. Тут – мій дім.
Та одного разу… Одного разу сталося так, що ми не зупинилися. І ось, що трапилося і що я пережила.
Стоячи перед цим яскравим світлом, я раптом відчула, як мене штовхає потужна і страшна Сила, яка практично катапультує мене в той останній закуток темряви переді мною, і наступної хвилі я знову опиняюся посеред білого яскравого Світла, в якому розчиняюся. В якому віднаходжу себе.
Мир і спокій.
Ось таким для мене є Ісус.
Зараз я не знаю інших внутрішніх місць, де можна зустріти Христа, тому не можу вам сказати, які з них кращі. Однак благаю вас: створіть таке місце всередині себе. Спонтанно, як вийде: місце лише для вас, відповідно до ваших уподобань.
Та одну пораду я все ж таки дам: не уявляйте Його, натомість дивіться на Нього очима вашого серця. Дивіться на Нього так, неначе воно справді існує всередині вас.
Я була б рада, якби хтось з вас пережив подібне. Бо одну річ я вам таки можу гарантувати: це не вигадка. Це реальність!