Книга Даниїла (євр. Даніель – «Бог мені Суддя») у єврейській Біблії належить не до розділу Пророків, а до розділу Писань (Ктувім). Це вказує на те, що найдавніша традиція наближувала за жанром Книгу Даниїла до повчальної літератури. Згідно з переказами, автором книги був мудрець Даниїл, що жив (як випливає з її змісту) в VI ст. до P. X. у Вавилоні. Інших свідчень про Даниїла в Старому Заповіті немає. Книга ділиться на дві різнохарактерні частини: 1) оповіді про життя й чудеса Даниїла (1-6); 2) видіння про долю світу (7-12). Текст написано єврейською (1-2:3; 8-12) та арамейською (2:4-7) мовами. Крім того, у грецькому перекладі LХХ книга містить декілька доповнень, які не ввійшли в канон (3:24-91 і гл. 13-14).
Оповідна частина Книги пророка Даниїла свідчить про те, що в теперішньому вигляді її створено набагато пізніше – тоді, коли від описаних подій уже минуло чимало часу. Підкорювачем Вавилона в ній названо Дарія (522-486), тимчасом як з Іс. 45:1-6, Езр. 1 та позабіблійних документів відомо, що Вавилон захопив Кир (559-530). Книга розповідає про навернення Навуходоносора у віру в єдиного Бога, що суперечить усім відомостям, які містяться в Біблії та інших джерелах. А втім, ці глави книги не цілковита вигадка, а «мідраші», тобто повчальні оповіді, що ґрунтуються на розповідях про реальні події. У Книзі Даниїла багато йдеться про переслідування вірних і про Господа, Який рятує їх від мучителів. Одного з ворогів Божих уже згодом екзегети (Іван Золотоустий, бл. Єронім) ототожнювали з Антіохом Епіфаном (175-163), який розпочав масові гоніння на старозавітну релігію та насильно насаджував в Юдеї поганство. Натяки на ці події трапляються в Книзі Даниїла повсюди. Нині більшість тлумачів Біблії вважає, що Книгу Даниїла написано бл. 165 р. до Р. X., у розпал гонінь Антіоха Епіфана.
Книга Даниїла містить біблійну філософію історії. Вона підбадьорює переслідуваних у той період, коли свобода віри опинилася під загрозою. І оповіді, і видіння, які містяться в книзі, є закликом твердо стояти перед лицем мучителів, захищаючи свій духовний скарб. Алегоричні образи звірів, що виходять із моря (символи темних сил), є втіленням світових імперій, влада яких не буде безмежною. Настане день, коли на зміну цим царствам-потворам прийде Царство Сина Людського (так пророк називає Месію). І тоді злі сили буде переможено, а мученики за віру й праведники воскреснуть, щоб увійти в радість Небесного Царства. Це ще одне раннє свідчення про віру у воскресення, яка відкрилася старозавітній свідомості (див. 2Мак. 7:14).
З-поміж усіх наймень Месії Ісус Христос віддавав перевагу Даниїловому «Син Людський», яке постійно використовував, говорячи про Себе. Цим самим іменем Він назвав Себе на суді Синедріону (див. Мт. 26:64). Ведучи мову про падіння Єрусалима, Христос також покликається на слова з Книги Даниїла (див. Мт. 24:15). Одкровення Івана Богослова, яке розкриває філософію історії Церкви, є немовби продовженням лінії, започаткованої в Книзі Даниїла.
1) Вірність Законові (Дан. 1)
Ідеться про 605 р. до Р. X., коли цар Йоаким, який платив данину фараонові, змушений був підкоритися халдеям. Проте ані автор Другої книги Царів, ані пророк Єремія, очевидець подій, нічого не знають про похід Навуходоносора на Єрусалим 605 р. 1:2-3. Переселення частини народу у Вавилон відбулося 597 р. Проте цілком можливо, що відразу після визнання васальної залежности Йоаким відправив халдеям скарби та юнаків-заручників. «Шінеар-край» – Месопотамія. 1:8. Ідеться про заборону вживати їжу, приготовану не за Законом (див. Лев. 11). Це наголошення на харчових заборонах відображає характерні риси набагато пізнішої епохи юдейства. У період антіохійських переслідувань погани змушували євреїв їсти заборонену їжу, але ті відмовлялися, воліючи померти (див. 2Мак. 6:18-31). 1:21. Автор вважає, що Кир царював після Дарія (див. Дан. 6:28). Це вказує на те, що «мідраш» написано набагато пізніше від згаданих у ньому подій. Проте духовний зміст оповіді не залежить від історичних подробиць, які для письменника були другорядними.
2) Викриття ідолопоклонників (Дан. 14)
Ця оповідь у єврейській Біблії не збереглася, але є в грецькому перекладі LХХ. В її основі можуть лежати реальні події. Бел – одне з імен головного вавилонського бога Мардука. На вавилонських рельєфах можна побачити зображення велетенського плазуна поряд із цілком реальними звірами. Можливо, справді якийсь рідкісний вид рептилій тримали при храмі як священну тварину Бела. Проте слід пам’ятати, що вістря легенди спрямоване не проти Вавилона, а проти грецьких ідолів, яких силоміць запроваджували в Юдеї.
3) Сон Навуходоносора (Дан. 2)
Чотири епохи (які відповідають чотирьом країнам світу) – це загальне для всього давнього світу позначення всесвітньої історії (див. Гесіод. Роботи і дні). Книга Даниїла використовує цей образ для того, щоб розкрити біблійне розуміння історичної динаміки.
Золоте царство – символ Халдеї, срібне – Персії, залізне – Македонської імперії, глиняне – монархій Діядохів і, зокрема, гонителя юдеїв Антіоха. Останнім царством буде вічне володарювання Месії. В історії між об’явленням Христа та Діядохами існувала ще Римська імперія, але вона була прямою спадкоємицею елліністичних монархій. 2:1. 603/2 р. до Р. X. Вавилоняни надавали великого значення снам як одкровенню богів. 2:2. Халдеї – семітське плем’я з південної Месопотамії. Від VIII до VI ст. у Вавилоні правила халдейська династія. Пізніше слово «халдей» стало загальною назвою віщуна (через те, що халдейські віщуни були широко відомими на Сході й Заході). 2:31-45. Сон Навуходоносора – алегорія поступового занепаду світових імперій. Усі вони зруйнуються; вічним буде лише Царство Боже (Царство Месії). Про світові імперії див. далі.
Суперечність між словами царя (2:47) і його прихильністю до ідолопоклонства можна пояснити, очевидно, тим, що автор книги використав для написання своєї розповіді різні перекази.
4) Кумир Навуходоносора та його безумство (Дан. 3-4)
3:1-6. В основі цієї оповіді лежать дві історичні події: а) релігійна реформа Навуходоносора, під час якої храми перебудовували так, щоб ідола (раніше прихованого від поглядів молільників) було видно всім, хто стоїть надворі; б) наказ Антіоха IV Епіфана (167 р.), згідно з яким кожен юдей мусив приносити жертви грецьким богам під страхом смертної кари (див. 1Мак. 1:42-53). «Сатрапи» – анахронізм, що його використав автор оповіді. Сатрапи були лише в перській імперії. Про те, що страта через спалення в печі була відома у Вавилоні, свідчить Єр. 29:22. 3:24-91. Пісню юнаків запозичено з перекладу LХХ. Вважають, що в оригіналі її було написано арамейською мовою. Вірш 38 містить натяк на часи правління Антіоха, коли храм перетворили на поганське капище (див. 1Мак. 1:54-57). Гимн сповнений покаяння та надії на Божу допомогу. У віршах 56-82 – визнання віри у вселенську творчу силу Творця. 3:92. «Син Божий» – давньосхідна назва ангелів.
Гл. 4. Серед кумранських рукописів знайдено варіянт цієї оповіді, в якому хворим царем зображено не Навуходоносора, а Набоніда, якого зцілив праведний муж-юдей (Даниїл?). Набонід (555-538) був четвертим царем після Навуходоносора. Посварившись із вавилонською знаттю й жерцями, він покинув столицю і декілька років прожив в Аравії (у м. Тейму). Його називали «Слабким», а Кумранський текст розповідає про його хворобу та зцілення завдяки молитвам мужа-юдея. Біблійна оповідь ґрунтується, як вважають, або на памфлеті проти Набоніда, в якому його завуальовано названо Навуходоносором, або на переказі про Набоніда, де його замінено Навуходоносором, тобто відомішим царем. Суть оповіді: гордість тиранів та їхня нікчемність перед Богом. У дні гонінь Антіоха ця історія була покликана підтримувати вірних, нагадуючи їм про долю деспотів.
5) Вірність Богові (Дан. 6)
В оповіді йдеться не про історичного Дарія, вона має полемічний характер та викриває правителів, які зазіхають на свободу віри.