ІІІ. ПРОПОВІДНИК

Проповідника написано в ту саму епоху, що й Книгу Йова, але трохи пізніше (бл. 300 p.). Його пафос спрямований на розвінчання земних ідеалів і цінностей. Навіть автор Йова змушений був в епілозі віддати належне цим цінностям. А от Проповідник нещадний у своєму песимізмі. Якщо прочитаємо книгу окремо, то не побачимо в ній нічого, крім цілковитої безвиході, але якщо розглянемо в загальному контексті Святого Письма, то зрозуміємо, що вона знаменує собою один з найважливіших моментів у старозавітній свідомості: переоцінку значення поцейбічних благ. Це обов’язковий етап внутрішньої діялектики віри. Якщо за межами земного буття для людини немає нічого, то її життя – суєта й марнота. Розчарування в самодостатній цінності земних благ стало трагічним моментом, який передував одкровенню про вічність, даровану людині.

Книгу названо «Еклезіяст» (євр. Кохелет), що означає «людина, яка промовляє на зібранні». Автор називає себе сином Давида, унаслідок чого його зазвичай ототожнювали із Соломоном. Соломона в Старому Заповіті зображено ідеалом мудреця й водночас людиною, яка до дна випила чашу земних радощів – від чуттєвих насолод до пізнання світу. Тому автор книги міг вбачати глибокий сенс у тому, щоб промовляти від його імени.

На думку деяких біблістів, низку віршів додав доброчесний редактор книги, наприклад: 3:17; 4:9-12; 6.

1) Марнота всього земного. Світова круговерть (Проп. 1-6)

2) Доля людини на землі. Що їй судилося? (Проп. 7-12:8)

12:7 не містить учення про безсмертя (див. Йов. 3:19-21), а лише визнає віру в те, що життя й душу людині дав Бог (див. Бут. 2:7; 3:19). Одкровення про майбутнє життя старозавітні люди пізнають пізніше (ІІІ-ІІ ст. до Р. X.).

3) Епілог (Проп. 12:9-14)

На думку більшости біблістів, епілог написав інший автор. Окрім того, вони вважають, що цей текст пронизаний духом Книги Приповістей.

Попередній запис

ІІ. КНИГА ЙОВА

Наступний запис

ІV. КНИГА ПСАЛМІВ