Бажаними гостями в нас також були двоє братів моєї матері. Старший, Густав, ніколи не мав власних дітей і через те дуже любив нас. Він завжди нам щось дарував або кидав дрібні гроші до нашої скарбнички. Він служив пастором у Любині. Там, у великому саді, серед старих лип та горішника, де колись у дитинстві гралася наша мама, ми також бешкетували від душі. І троянди так само духмяніли під тим самим вікном, біля якого вона, вже дівчиною, думала про свого мовчазного коханого, у той час як соловейко виводив свої чудові пісні.
Там зберігся й старий вулик, одна з стінок якого була викладена зі старих латинських книжок, які колись належали нашому вченому прадіду. Його могила знаходилась у церкві за вівтарем і завжди справляла на нас, дітей, сильне враження. За другим пасторським садом, розташованим на схилі, над гомінким водоспадом, наче міст, стояла стара, напівзруйнована качальня для сукна, яке мешканці Любина виготовляли на продаж. Так, у Любині було багато чого цікавого для дітей! Та найбільш цікавим для нас було спілкування з дядьком.
Молодший брат матері, Йосип, також пастор, був обдарованою людиною й відрізнявся веселою вдачею. Проте ми мало спілкувалися саме з ним, оскільки наша увага завжди була прикута до його численних дітей, наших одноліток. Лише згодом, коли ми підросли й уже могли розуміти дядька Йосипа та розмовляти з ним на рівних, ми по-справжньому його полюбили. Він був відомим ботаніком і письменником-гумористом. Слухаючи його, навіть смертельно втомлена людина сміялася б. Але такий дар, на жаль, є й дуже небезпечним. Дотеп і глузування стоять так близько одне від одного, що буває важко побачити межу гріха, який апостол Павло засуджує словами:«…нехай навіть не згадуються поміж вами, як личить святим… марнословство або жарти, що непристойні вам» (Ефесян 5:3,4).
Нам дуже подобалося бувати в Підгардії, де жив дядько Йосип. Поруч із садом знаходилося кладовище. Дім пастора, церква і школа були розташовані на невеличкому півострівці, якого огинав широкий ручай. Через ручай вів старий міст, а на протилежному боці, прямо біля шосейної дороги здіймалася висока стіна, яка закривала від сторонніх очей замок і старий панський сад. Цей замок притягував нас своєю таємничістю, та коли ми його відвідали, всі чари розвіялися.
Інший дядько Йосип, брат батька, свого часу був нашим домашнім вчителем. Ми дуже його любили. У минулому графський службовець, а тоді пенсіонер, він знімав будиночок у Стара-Туре, а згодом орендував цілий маєток і звідти часто навідувався до нас.
Дядько Йосип, мовчазна та замкнена людина, був неабиякою особистістю. Він рідко сміявся, і причиною того були трагічні обставини його життя. Минуло лише три роки після весілля, коли він втратив дружину й залишився з маленьким сином Іваном. Він більше не бажав одружуватися, і його сестра взяла на себе виховання його сина і ведення його домашнього господарства.
Дядько Йосип любив мене, бо я його не боялася й душею тягнулась до нього. Він так ласкаво поводився зі мною, що, мені здається, він і свого власного сина з радістю притиснув би до грудей. Але хлопчик з дитинства ставився з недовірою до батька, і тому, на жаль, між цими двома рідними людьми виникла відчуженість. Кузен Іван був у нас завжди бажаним гостем. У нашій «сонячній» родині відігрівалося і його серце.
Іван вчився з завзятою наполегливістю і дуже успішно закінчив гімназію, потім в університеті вивчав богослов’я. Однак на сімнадцятому році його спіткало лихо. Через необачність лікаря (це був брат його матері, який потім визнав свою провину) йому разом зі щепленням проти чорної віспи було прищеплено золотуху. І попри те, що занепокоєний батько робив усе, аби врятувати сина, стан його дедалі погіршувався. Вродливе обличчя хлопця не було спотворене, але хвороба вразила спинний мозок, і в двадцяти дволітньому віці, після кількох років тяжких страждань кузен помер. Але Господь розпорядився так, що батько не дожив до смерті сина. Дядько Йосип несподівано захворів на тиф і помер за три роки до кончини сина.
Прощання сина з батьком стало для мене незабутнім. Мені хотілося поглянути на дядька, якого вже було покладено в труну, і я увійшла до кімнати, де знаходився небіжчик. Наближався вечір. Біля труни тьмяно блимали свічки, освітлюючи мармурово-бліде обличчя покійного. Очі дядька, за життя такі сумні та похмурі, були заплющені. Поряд із труною навколішках стояв осиротілий син. Про що він думав і про що розмовляв із батьком? Можливо, про те, про що не зміг поговорити з ним за його життя? Як сумно, що люди, які щиро люблять одне одного, іноді не можуть виявити свої почуття через надмірну стриманість!
Два рази на рік нас зазвичай відвідував дядько Данило – чоловік уже згадуваної тітки Фані, пастор з М., вільного міста неподалік від Пресбурга. У поводженні цієї людини було щось дуже привабливе. У дитинстві я побоювалася його присутності, бо відчувала себе ніяково. Але Марія, яка цілий рік жила в його домі, змальовувала його як людину привабливу, хоча й дещо сувору та гордовиту. Моя молодша сестра Боєна також провела в дядька Данила кілька років. Для неї він став другим батьком і благодійником, особливо після смерті нашого рідного тата. Боєна багато чим у житті зобов’язана йому, оскільки для її освіти дядько не шкодував ані грошей, ані власних сил.
Лише коли Світло Ісуса Христа осяяло моє серце, я побачила всі добрі риси цієї чудової людини. Дядько Данило був глибоко віруючим християнином і гарним пастирем. В общині він суворо наглядав за порядком. Як і всі інші словацькі пастори тих часів, дядько Данило навчався в німецькому університеті і слухав лекції професора Толука, що мало свій вплив на його духовне життя. Дядько був дуже освіченою людиною й ніколи не полишав читати книги. Він ненавидів будь-яку невірність та зраду. Його вимогливе ставлення до себе та оточуючих викликало загальне здивування та повагу. Якось дядько Данило попросив переказати одному знайомому, який порушив своє слово, що більше не бажає бачити його в своєму домі. Цей чоловік, знехтувавши попередженням, усе ж таки прийшов до пастора. Та тільки-но він переступив поріг, як хазяїн указав йому на двері. Такій увічливій людині, якою був дядько Данило, була зовсім непритаманна така поведінка, тому відвідувач одразу ж усе зрозумів. От якби ми завжди діяли так проти сатани, який непрохано заходить у наше серце! Цьому запеклішому ворогові ми, на жаль, надаємо занадто багато волі.
У дядька був лише один син – від першого шлюбу. Його матір’ю була старша сестра мого батька. Цей кузен, адвокат, чесна й порядна людина, був у нас хоча й не частим, але бажаним гостем. Він помер, ледве досягнувши 44 років, спершу поховавши батька, якого доглядав до самої його кончини. Стосунки між ними були дуже теплими та душевними і були за взірець для всіх.