На відміну від Німеччини, де існує звичай святкувати день народження, в Угорщині відмічають іменини. Цю традицію, напевно, перейняли від католиків. Третього серпня ми святкували іменини батька. Цей день у нашому домі був особливо радісний і проходив як родинне свято. Поздоровляти з іменинами приїжджали рідні, близькі друзі та знайомі батька. Декого з рідних я коротко представлю.
Звичайно з’являвся пастор С. з дружиною. Тісна дружба пов’язувала наших батьків із цим подружжям. Пан С., людина виключної доброти, хоча й не дуже обдарована, разом із моїм дідусем навчався в школі. Він добровольцем брав участь у революції 1848 року. Його дружина, висока й незграбна, була подругою моєї матері. Це гостинне й просте подружжя всюди з радістю приймали. Ми, діти, дуже їх любили. Пастори та їхні дружини звертались одне до одного зі словами «пане брат» і «пані сестро», що звучало набагато краще за сучасне «милостива добродійко». До нас, пасторських дітей, зверталися благозвучним словом «сестричко».
Пані С. трохи грала на фортепіано. Вдома в неї стояв старий інструмент, який був розстроєний, як йому й належало в його віці. Хазяйка завжди грала на ньому чудові словацькі пісні, тільки-но навколо збиралися охочі поспівати. За тих часів усі словаки, й малі, й старі, полюбляли співи. Траплялося, що, розчулені власним співом, вони навіть плакали. Пані С. любила також грати танцювальні мелодії. Незважаючи на неодноразову горлову кровотечу, вона залишалася завзятою танцюристкою, а також дуже полюбляла дивитись, як танцює молодь. У нас таке, звичайно, не дуже вітали.
Рідким, але улюбленим гостем нашого батька був пастор П„ церковний історик і письменник. Це був стрункий чоловік із вузьким обличчям, густим чорним волоссям і бакенбардами. Нас, дітей, приваблювали його жваві темні очі, високе чоло та посмішка. Він служив пастором в одній з чотирьох так званих «державних» церков, які були дозволені імператором для євангелічних віруючих у Верхній Угорщині[1]. Якось під час святкування 150-річчя церкви ми також відвідали це старе місце богослужіння. Церква була розташована далеко від населених пунктів. Щоб побувати на службі, наші предки йшли до неї півтора дня.
У цієї церкви незвичайна історія. Її будівництво було дозволене лише за тієї умови, що його закінчать за одинадцять тижнів. Було також обумовлено, що наразі, якщо будівництво не буде закінчене у визначений термін, потім нічого не можна буде добудовувати. Влада була впевнена в провалі цієї справи, тим більше, що майданчик було виділено біля підніжжя високої розсіченої гори. Спочатку необхідно було засипати великі тріщини й провалля і тільки потім доставити нагору, на плечах, оскільки ніякої дороги не було, усі будівельні матеріали. Але віруючі згуртувались, зібралося кілька общин, і, немов мурахи, вони заходилися працювати. Церква за одинадцять тижнів дійсно була зведена, але без покрівлі. Владі довелося дозволити проводити богослужіння.
Під час святкування 150-річчя стелі все ще не було. За цей час церкву вже кілька разів ремонтували, але залишали без покрівлі на згадку про часи кричущої несправедливості.
З огляду на цей історичний контекст пастор П. був для нас, дітей, дуже цікавою особою. Батько ж любив і поважав його як благородного й вірного друга молоді.
На іменини приїздив іще один пан С., колишній капелан і наш люб’язний сусід, а також пастор В., жвавий мов ртуть. Він мав різкі риси обличчя, широке чоло під світлою гривою волосся та незграбну постать. Енергійний, чесний і простий, пастор В. прославився своєю прямолінійністю. Згодом цей друг нашої родини оженився на молодій, вродливій і освіченій дівчині, дочці вчителя, яка з часом облагородила цього оригінала. Але витонченим і делікатним, це коли він змінився під впливом дружини, я його бачила лише кілька разів. Він давно вже відійшов у вічність.
Слід неодмінно згадати нашого друга доктора Г.[2], колишнього ватажка борців за свободу. Приїзд до нашої оселі родини доктора Г. завжди був великою подією. Коли карета зупинялась на подвір’ї, першим із неї виходив доктор, слідом за ним – його завжди молода дружина, потім – красуні-доньки та не менш гарні сини. Ця родина вважалась своєрідною елітою серед словаків. Доктор Г. одного разу змінив свій пасторський талар на меч, щоб захистити права своєї нації та королівського трону. В очах словацького народу над головою такого славетного героя не вгасав ореол слави. Його дружину, яка в ті жахливі роки змушена була, з малими дітьми на руках, переховуватись, вважали свого роду національною мученицею. З часом їхні діти завдяки багатьом своїм чеснотам, а також популярності своїх батьків, стали першими людьми суспільства.
Мені завжди був притаманний потяг до прекрасного – хай то буде краса природи, людини чи речі. Тому я була в числі поклонниць двох старших дочок родини Г. (з однією з них узяв шлюб наш дядько Павло). Не менше я захоплювалась і їхнім батьком. Він був дуже обдарованим політичним і церковним лідером, красномовним оратором, який умів захопити слухачів. Свого часу доктор Г. був також видатним письменником, публіцистом і вченим-богословом. Я порівнювала його зі старозаповітними героями епохи суддів[3]. Він самовіддано любив свій народ, працював для нього і страждав за нього. Двічі його кидали за грати, на третій раз його звідти визволила смерть. Правляча верхівка ніколи не могла забути, що доктор Г. був борцем за свободу. Помста властей переслідувала його навіть після смерті. Громада хотіла поховати доктора на почесному місці кладовища, але жандармам було наказано закидати викопану могилу. Довелося викопувати нову. Коли через рік родина та друзі зібралися на відкриття надгробного пам’ятника, жандарми не дозволили їм увійти на кладовище.
Останні роки свого життя доктор Г. провів за читанням псалмів, співами та молитвами. Якщо раніше він покладав великі надії на товаришів по визвольній боротьбі, то перед смертю Господь став його єдиною надією. Помер він, перебуваючи в мирі з Богом.
Такими я запам’ятала найближчих друзів нашої родини, а також оточення, в якому пройшли моє дитинство та юність.
[1] Так у XVI–XVII століттях після захоплення Туреччиною центральної частини Угорщини називалася Словаччина.
[2] Очевидно, йдеться про Йосипа Людовита (Милослава) Гурбана (1817-1888), одного з головних керівників словацького повстання 1848-1849 років.
[3] Див. Книгу Суддів