Ісус проголошує: «Блаженні лагідні» та, в іншому місці того ж Євангелія від Матвія, Він закликає: «Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий» (Мт. 11:29). З цього випливає, що блаженства не є лише гарною етичною програмою, яку Вчитель, тільки теоретично, накреслює для своїх послідовників; вони є автопортретом Ісуса! Він є справжнім убогим, лагідним, чистим серцем, переслідуваним за справедливість.
Це дає нам нагоду показати дві різні основоположні інтерпретації євангельських блаженств, які були напрацьовані впродовж історії: моральна інтерпретація і христологічна інтерпретація. Моральну інтерпретацію виклав, наприклад, св. Тома Аквінський, який пише про блаженства в моральній частині його «Суми богослов’я», у контексті чеснот і дарів[1]. Згідно з моральною інтерпретацією, Ісус, за допомогою блаженств, накреслює для Своїх учнів ідеал досконалості, який перевершує закон. Вимоги, які ставлять блаженства, деколи можуть видатись такими, що їх неможливо виконати, саме тому вони не подаються як «приписи», але власне як «блаженства». У схоластичному розрізненні між євангельськими приписами і порадами, вони належать радше до категорії порад, так званих діл, які перевищують мінімальні моральні вимоги.
Лютер дотримується цієї моральної інтерпретації, але, у певному сенсі, перевертаючи її з ніг на голову. Неможливі до виконання вимоги Ісуса слугують лише для того, щоб відкрити людині її гріх і безсилля в чиненні добра, спонукуючи людину, таким чином, покладатися тільки на благодать Христа. Вони мають, так би мовити, «звинувачувальне» значення, як зрештою, згідно з думкою апостола Павла, і весь старозавітній закон. Вони не говорять про те, що ми повинні робити, але про те, що ми не можемо зробити самі. Так само і для св. Томи, блаженства, як і всі моральні приписи Євангелія, мали би стати «буквою, що вбиває», якщо б у них не була внутрішньо присутня «зцілююча благодать віри»[2]. Однак не з цієї причини він зводить їхню ціль до простого і чистого «об’явлення гріха».
Натомість ключ христологічного погляду полягає в тому, що трактує блаженства не як «дзеркало гріхів» людини, але як твердження про Христа і про нову людину, сформовану на Його зразок[3]. Не в негативному смислі, але в позитивному. Саме в цьому сенсі я казав про те, що блаженства, визначально, є автопортретом Ісуса.
Як завжди, те, що нам потрібно робити, – це не протиставляти ці два способи сприйняття блаженств, але розглядати їх в єдності. Вони, без сумніву, мають моральне значення, оскільки вимагають людського прийняття й співпраці, але їхній фундамент є христологічним, бо вони говорять про те, ким є Ісус. Власне з цього, з обов’язку наслідування Христа випливає їхнє моральне значення. Можемо говорити, в обох випадках, про христологічне прочитання блаженств при умові, що ми коректно розглядатимемо Христа як «дар, який потрібно отримувати через віру», і в той же час як «модель, яку потрібно наслідувати через свої діла».
Я вважаю, що саме тут проявляється обмеження Ґанді в його підході до Нагірної проповіді, якою він дуже захоплювався. Для нього ця проповідь могла б навіть бути повністю абстрагованою від історичної постаті Христа. При одній нагоді він сказав: «Для мене не мало б жодного значення, якщо би хтось довів мені, що Ісус насправді ніколи не жив, і все, що читається в Євангеліях, не є нічим іншим як плодом фантазії їхнього автора. Бо Нагірна проповідь все ж таки назавжди залишиться правдивою в моїх очах»[4].
Навпаки, саме постать і життя Христа чинять блаженства і цілу Нагірну проповідь чимось більшим, ніж просто блискучою етичною утопією. Постать і життя Христа чинять з Нагірної проповіді її історичну реалізацію, з котрої кожен може почерпнути силу через містичне сопричастя, яке пов’язує його з особою Спасителя. Вони не належать лише до переліку обов’язків, але також і до благодаті.
[1] Св. Тома Аквінський, Сума богослов’я, І-ІІ, 69.
[2] Св. Тома Аквінський, Сума богослов’я, I-ІІ, q. 106, а. 2.
[3] Пор. G. Theissen i A. Merz, Gesù storico, Queriniana, Brescia 2003, c. 484 наст.
[4] Gandhi, Buddismo, Cristianesimo, Islamismo, Tascabili Newton Compton, Roma 1993, p. 53.