Якщо блаженства є автопортретом Христа, перша річ, яку потрібно зробити, – це під час коментування кожного з них збагнути, як Він їх переживав. Євангелії, від початку до кінця, є виявом лагідності Христа в Його подвійному аспекті покори і терпеливості. Як ми вже згадували, Він пропонує Себе як зразок лагідності. До Нього євангелист Матвій застосовує слова, сказані про Слугу Господнього пророком Ісаєю: «Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить» (Мт. 12:20). Його вхід до Єрусалиму, коли їхав верхи на ослиці, явний приклад «покірливого» царя, який уникає насильства й війни (пор. Мт. 21:5).
Найбільший доказ лагідності Христа міститься, однак, у Його страстях. Жодного прояву гніву, жодної погрози: «Коли був лихословлений, Він не лихословив взаємно, а коли Він страждав, не погрожував» (1Пт. 2:23). Ця риса особи Христа так закарбувалася в пам’яті Його учнів, що апостол Павло, закликаючи коринтян до чогось дорогого і священного, пише їм: «А я сам, Павло, благаю вас лагідністю [prautes] й ласкавістю [еріеікеіа] Христовою» (2 Кор. 10:1).
Але Ісус зробив набагато більше, ніж просто подав нам приклад лагідності та героїчної терпеливості. Він зробив із лагідності та з не-насильства знак справжньої величі. Ця велич не полягає у вивищенні себе над іншими, але в пониженні, щоб служити і підтримувати інших. Св. Августин каже, що Ісус на хресті об’являє, що справжня перемога не полягає в тому, щоб інших робити жертвами, але щоб самими стати жертвою: «Victor quia victima»[1].
Німецький філософ Ніцше, як відомо, був противником цього бачення, визначивши його як «мораль рабів», що породжене природнім «обуренням» слабких щодо сильних. Згідно з його баченням, християнство, проповідуючи покору та лагідність, самоприменшення, підставляння іншої щоки, могло б спричинити своєрідну «чуму» серед людства, яка б погасила стремління і умертвила життя.
Віднедавна ми спостерігаємо спробу звільнити Ніцше від будь-якого звинувачення, одомашнити його, а навіть християнізувати. Кажуть, що загалом він не мав нічого проти Христа, але натомість проти християн, котрі в певні епохи справді проповідували відмову від себе, зневажаючи життя, і озброювалися проти власного тіла… Кажуть також, що всі лише перекручували справжні ідеї філософа, починаючи від Гітлера. Насправді він мав би стати пророком нових часів, предтечею постмодерної ери.
Можна сказати, що залишився одинокий голос, який протистоїть цій тенденції – це голос французького мислителя Рене Жирара. На його думку, всі ці спроби шкодять насамперед Ніцше. За допомогою справді унікальної для свого часу проникливості, Ніцше збагнув дійсну суть проблеми, невиправну взаємовиключність між поганством і християнством. Поганство звеличує жертву слабкого на користь сильнішого і на користь життєвого поступу. Християнство ж звеличує жертву сильного на користь слабшого. Важко не побачити об’єктивного зв’язку між пропозицією Ніцше і гітлерівською програмою знищення цілих груп людей заради поступу цивілізації й чистоти раси. Отже, мішенню філософа є не тільки християнство, але також і Христос. «Діоніс проти розп’яття: ось вам антитеза», вигукує він в одному із своїх «Пізніх фрагментів»[2].
Те, що становить найбільшу перевагу в сучасному суспільстві – це турбота про жертви, приймання сторони слабкого і пригніченого, захист життя, що є під загрозою – насправді, це безпосередній плід євангельської революції. Тепер, однак, внаслідок «парадоксальних ігор міметизму і суперництва», на цей плід претендують інші рухи, стверджуючи, ніби це було їхнім завоюванням, навіть в опозиції до християнства[3].
Неправда, що Євангеліє пригнічує бажання робити великі речі та бути серед перших. Ісус сказав: «Коли хто бути першим бажає, нехай буде найменшим із усіх і слуга всім!» (Мр. 9:35). Таким чином, дозволено, і навіть рекомендується, бажати бути першим, тільки шлях до досягнення цього суттєво змінився: не вивищуючи себе понад іншими, можливо, пригноблюючи інших, якщо вони стоять нам на перешкоді, але навпаки, понижуючи себе так, аби вивищити інших разом зі собою.
[1] Св. Августин, Сповідь, X, 43.
[2] F. Nietzsche, Opere complete, VIII, Frammenti postumi 1888-1889, Adelphi, Milano 1974, c. 56.
[3] Пор. R. Girard, Vedo Satana cadere corne folgore, Adelphi, Milano 2001, c. 211-236.