1 Коринтян 14:26-40 – Останні вказівки, що стосуються богослужіння

«То що ж, браття? Коли сходитесь ви, то кожен із вас псалом має, має науку, має мову, об’явлення має, має вияснення, нехай буде все це на збудування! Як говорить хто чужою мовою, говоріть по двох, чи найбільше по трьох, і то за чергою, а один нехай перекладає! А коли б не було перекладача, то нехай він у Церкві мовчить, а говорить нехай собі й Богові! А пророки нехай промовляють по двох чи по трьох, а інші нехай розпізнають. Коли ж відкриття буде іншому з тих, хто сидить, нехай перший замовкне! Бо можете пророкувати ви всі по одному, щоб училися всі й усі тішилися! І коряться духи пророчі пророкам, бо Бог не є Богом безладу, але миру. Як по всіх Церквах у святих, нехай у Церкві мовчать жінки ваші! Бо їм говорити не позволено, тільки коритись, як каже й Закон. Коли ж вони хочуть навчитись чогось, нехай вдома питають своїх чоловіків, непристойно бо жінці говорити в Церкві! Хіба вийшло від вас Слово Боже? Чи прийшло воно тільки до вас? Коли хто вважає себе за пророка або за духовного, нехай розуміє, що я пишу вам, бо Господня це заповідь! Коли б же хто не розумів, нехай не розуміє! Отож, браття мої, майте ревність пророкувати, та не бороніть говорити й мовами! Але все нехай буде добропристойно і статечно!»

Минулого вечора я стояв і, затамувавши подих, роздивлявся мозаїку VI століття. На ній був зображений Ісус, «Який йде хмарами небесними», і вона була розміщена в куполі апсиди однієї з римських церков. На ній показані Петро і Павло, що стоять праворуч від Ісуса, вказуючи воскреслому Господові на двох інших святих пізнішого часу – братів Козьму і Доміана. Як і на багатьох інших древніх мозаїках, там також було зображено безліч птахів і тварин, і вся композиція виглядала прекрасно і досить живо. Важко було повірити, що створена вона була майже півтори тисячі років тому.

Чи, принаймні, більша її частина. У середні віки в Римі стався землетрус, і дзвіниця, яка стояла поруч з храмом, обрушилася на апсиду і пошкодила частину мозаїки. Вона реставрувалася; але при реставрації один з майстрів додав декілька маленьких штрихів, що відбивають реалії його часу. Це зовсім не порушило композиції, але привнесло до неї елемент зв’язку часів і поколінь, кожне з яких вносить щось своє в цей витвір мистецтва.

Подібні речі відбуваються час від часу і з древніми книгами (і з новими, до речі, теж). Це не завжди відбувалося внаслідок землетрусів; найчастіше провиною цьому була елементарна неуважність переписувачів або, в інших випадках, їх надмірна старанність. Нам відомо про ці факти з наявних у нас на сьогодні манускриптів Нового Заповіту – яких налічуються сотні, – багато з них дуже часто несуть невеликі різночитання в деяких частинах тексту. Одним з найбільш відомих випадків, що служать дуже красномовним прикладом таких змін, є кінцівка Євангелія від Марка (16:9-20), вона, видно, була складена і приєднана християнськими переписувачами і показує, як вони таким чином намагалися заповнити те, що для них здавалося незавершеним у тексті книги.

Нам необхідно зауважити, що Новий Заповіт – це одна із збірок древніх книг, яка збереглася якнайкраще. Більшість великих класичних текстів, таких як твори Вергілія, Софокла або Цицерона, дійшли до нас лише в небагатьох копіях, які відносяться до набагато пізнішого часу, ніж багато рукописів Нового Заповіту; найстарші з останніх, втім, є неповними текстами і з’явилися не пізніше, ніж через сто – двісті років після Ісуса.

Проблема, що стосується відмінностей між рукописними варіантами, не має великого значення для послань Павла, за винятком двох або трьох випадків; але фрагменти, що мають різні версії, є дуже відомими. В. 34 і 35 – веління жінкам «мовчати на зібраннях» – відсутні в деяких рукописах у цьому місці. Замість цього вони додаються наприкінці розділу 14 і виглядають явно як приписка. Оскільки ці додавання за своїм змістом досить незвичайні – Павло однозначно каже в 11:2-16, що жінки мали право вільно говорити під час богослужінь, – багато серйозних дослідників дійшли висновку, що ці вірші не належать Павлу, а були додані одним з переписувачів, який був зацікавлений у тому, щоб обґрунтувати виняткове лідерство чоловіків під час богослужебних зібрань.

Дуже можливо, що так воно і було, хоча деякі досить мудрі і вчені люди вважають, що все-таки Павло дійсно міг написати цей текст. Проте якщо він таке зробив, до чого я і схиляюся, що це могло означати в його вустах?

Він ясно не має на увазі, що жінки взагалі не повинні нічого говорити під час богослужінь. Як ми бачили, у розділі 11 ясно стверджується, що вони часом брали на себе, на рівних з чоловіками, керівну роль під час молитви і висловлювання «пророцтв». І я просто не можу собі уявити, щоб Павло мав якісь наміри обмежувати жінок у правах, як часто передбачалося читачами і тлумачами послання. Але нам необхідно тут звернути увагу на можливий сценарій, або, точніше, спробувати виявити цей сценарій, який міг би дати пояснення тому, навіщо знадобилася вимога такого роду.

Цей фрагмент у цілому, а разом з ним і увесь цей довгий розділ, свідчить про те, коли потрібно говорити, а коли мовчати під час громадського богослужіння, і про те, щоб усе, що робиться під час його, було спрямоване на творення народу Божого, що ґрунтується на нашому переконанні, що Бог, Якому ми поклоняємося, є Бог миру, а не метушні і безладу. Це наводить на думку, якщо прийняти думку, що Павло дійсно написав «сумнівні» вирази, то це породжує ще одне чи навіть два питання.

Дуже схоже, що чоловіки і жінки під час богослужебних зібрань займали окремі частини приміщення, як і в синагогах, і як у деяких церквах на Близькому Сході і в інших регіонах сьогодні. Але якщо богослужіння здійснювалося мовою офіційного спілкування того часу – у Коринті, більше, ніж ймовірно, це був загальноприйнятий різновид грецької – і багато з жінок, – які говорили тільки місцевим діалектом, могли не до кінця розуміти, що говорилося в той або інший момент зібрань. (Подібно до того, як і в деяких інших речах у цьому посланні, навряд чи правомірно говорити, що Павло тут свідчить про те, що жінки були менш освічені, ніж чоловіки, але йому доводилося мати справу з реальними проблемами, а не з ідеальними ситуаціями.) Як це трапляється і сьогодні в схожих ситуаціях, жінкам могло стати нудно і вони починали розмовляти одна з одною. Чи вони могли почати звати чоловіків, що стоять у протилежній частині кімнати, і просити їх пояснити те, про що велася мова. Як би то не було, Павло каже, що таке поведінка неприйнятна і це не можна залишати без уваги.

Але так виглядає лише одне можливе пояснення. Інше пов’язане з приписами Павла у в. 29, згідно з якими община повинна роздумувати про те, що сказав пророк, і давати цьому оцінку; деякі жінки могли прийняти це винятково відносно себе і почати «оцінювати», що сказали їх власні чоловіки, і обговорювати це із залученням якихось інтимних і недоречних подробиць. У такому разі краще було б, упевнений Павло, відкласти ці питання для домашнього розбору, а не виносити під час богослужебних зібрань на загальний суд якісь сімейні розбіжності.

Чи такого роду ситуацію описує в цьому уривку Павло або справи йшли якось інакше, ми точно не знаємо. Але що стає ясно, так це те, що окрема проблема цілком вписується в культурний контекст того часу, і крайня заклопотаність Павла (якщо в. 34 і 35 все-таки належать йому) тим, щоб в общині торжествував мир, порядок і її члени прагнули поводитися мудро під час богослужебних зібрань, а не вдаватися до метушні і безладу і терпіти усілякі безчинства, теж цілком природна.

Звичайно, сьогодні є безліч церков, де панує, можливо, ще більший мир і порядок, що Павло міг би прийти в замішання і запитати, а чи є там взагалі хтось більш-менш здатний хоч до якоїсь активності. Це піднімає ще низку запитань, які по-новому піднімаються в рамках самої Благої звістки, і створює виклики, звернені до кожного з нас особисто, і нам треба на усе це якось відповідати. Але, принаймні, у Коринті головне питання полягало в тому, як уникнути хаосу на богослужебних зібраннях, – а хаос завжди представляє зручну можливість для тих, хто голосніше за всіх кричить і вправніше за всіх діє, зайняти провідні позиції, тоді як ті, хто не галасливий і менш амбітний, терплять невдачі і утиски. Іншими словами, ця проблема стосується не просто того, як упорядкувати громадське богослужіння, а як урезонити тих християн, які поводяться занадто владно і зухвало, щоб вони не перетворювали богослужебні зібрання на привід продемонструвати свої дари і здібності. Ця проблема явно не є специфічною тільки для «вільного» богослужіння, яке практикувалося в Коринті.

У зв’язку з цим Павло дає особливі рекомендації відносно того, як використовувати дари, про які він говорив. Основний принцип залишається один і той же – усе, що здійснюється на богослужінні, має сприяти творенню церкви. Далі він прикладає цей принцип до ситуації, що склалася: не більше трьох людей повинні по черзі говорити мовами, і тільки в тому випадку, якщо мова кожного з них може бути «відкрита», тобто викладена цілком ясно звичайною мовою. Павло не дозволяє давати часу тим, хто хотів би виливатися в нескінченному мимренні або проявляти без зупину свої різні дари перед усіма. Довільність зовсім не одне й те саме, що і справжня духовність, і навіть навпаки, часто може призводити до неправильних уявлень про Бога (в. 33).

Коли черга доходить до пророцтв, то і в цьому випадку нехай двоє, від сили троє, говорять; інші повинні слухати їх у тиші, але не розслаблятися, а уважно вдумуватися в те, що вони пропонують їх увазі. Нікому не можна дозволяти перебивати або перекрикувати один одного; якщо Бог вселяє комусь говорити, поки той, хто має говорити, ще не приготувався, то нехай поступиться місцем охочому сказати. Але і це ще не все. Пророки повинні заздалегідь зважувати цінність того, що вони хочуть запропонувати своїм братам і сестрам, і бути стриманими у своїх розмовах (в. 29-33).

Останні настанови, що йдуть після загадкового пасажу про необхідність для жінок дотримувати мовчання, несуть у собі іронічні зауваження з приводу усього вищесказаного (в. 37-38): всякий, хто вважає себе пророком або що має духовні дари, повинен зрозуміти, хоч би тепер, що усе, що сказано Павлом, насправді – заповідь Господня! Він зовсім не прагне обмежити дії Духа (див. 1Сол. 5:19-20); він, навпаки, хоче підтримати і сприяти їм. Але найважливіше – щоб усе здійснювалося належним чином, у мирі і при дотриманні порядку. Адже краще пити вино з келиху, ніж вичавлювати його зі скатертини.

Попередній запис

1 Коринтян 14:20-25 – Знамення для віруючих і знамення для невіруючих

Наступний запис

1 Коринтян 15:1-11 – Блага звістка про розіп’ятого, похованого і воскреслого Христа