«А тепер, як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю, коли не поясню вам чи то відкриттям, чи знанням, чи пророцтвом, чи наукою? Бо навіть і речі бездушні, що звук видають, як сопілка чи лютня, коли б не видавали вони різних звуків, як пізнати б тоді, що бринить або грає? Бо коли сурма звук невиразний дає, хто до бою готовитись буде? Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов є на світі, і жадна з них не без значення! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені. Так і ви, що пильнуєте про духовні дари, дбайте, щоб збагачуватись через них на збудування Церкви!»
Два дні тому я брав участь у зустрічі, на якій учасники говорили, і досить успішно, сьома або восьма мовами. Там було багато народу, частина людей приїхали з інших континентів. Один за другим на трибуну піднімалися перекладачі, які перекладали той чи інший виступ на всі необхідні мови, щоб усім учасникам було зрозуміле сказане.
Впродовж форуму я дивився на обличчя людей. Кожного разу, коли давався переклад ще однією мовою, у тих секціях, для кого він призначався, люди приймали пряме положення тіла в кріслах і починали зосереджено слухати – нарешті вони дочекалися того, що могли зрозуміти. Після того, як закінчувався їх переклад, то вони знову відкидалися на спинки крісел, інша ж група, навпаки, пожвавлювалася. І так повторювалося до тих пір, поки виступ, будучи перекладеним, не ставав зрозумілим усім присутнім.
Павло вказує в цьому фрагменті, якщо на церковних зібраннях тільки і роблять, що говорять мовами, то не настане моменту, коли всі присутні зрозуміють усе сказане. Він пропонує для них уявити таку ситуацію; якби він сам прийшов до них і говорив з ними тільки мовами (в. 6). Павло хоче сказати, що сам міг говорити і говорив мовами – іншими словами, це означає, що він не ставився зневажливо до цього дару, – а також, що він не упускає можливості і тут висловитися проти одного окремого угрупування, що існувало в церкві.
Його ідеї досить очевидні за сенсом, але спосіб, яким він їх висловлює, заслуговує детального розгляду. Те, що вимагається для церкви, – це не таємничі вислови і вигуки, а ясні настанови; несподіване розуміння Бога; нове розуміння того, що було відкрито, будь то через вивчення або через безпосереднє натхнення; «пророцтво» у широкому сенсі, про що ми говорили трохи вище (включаючи безліч різновидів його прояву – підбадьорення, викриття, настанова, осяяння, роз’яснення центральних тем Писання та ін.); чи просто «наука», сформульована або у вигляді тлумачення уривка з Біблії, або обговорення якогось морального припису. Усе це, зроблене належним чином, принесе церкви користь, яку не зможе доставити навіть велике число тих, хто говорить мовами.
Павло застосовує три різні образи для того, щоб роз’яснити свої твердження. Він починає порівнянням дару мов з музичними інструментами. Сопілка була одним з найпоширеніших духових інструментів того часу, а «лютня» (ймовірно, щось схоже з арфою), була одним з найбільш популярних струнних інструментів. Але якщо людина не уміла на них грати і в неї при спробі це зробити виникало лише брязкання, то, природно, ніхто з тих, хто проходив повз, не зміг би зрозуміти, що за мелодію вона хоче відтворити. Також йде справа і з мовами. Намагаючись зрозуміти, що вимовляється мовами, слухачі врешті-решт нічого не зможуть розібрати в незв’язних звуках. Тут слід зауважити зв’язок, який Павло встановлює із сказаним на початку розділу 13: нехай я говорю багатьма мовами, але якщо я не маю любові – у даному контексті, якщо я не намагаюся доставити користь іншим людям, – то я схожий на бубон гудячий або дзвінкі мідні тарілки, що відносяться до інструментів, які не відтворюють звуків певної висоти, а тільки створюють шумові ефекти.
Другий образ пов’язаний з військовою справою. Павло в цьому фрагменті, швидше за все, не мав у думках порівнювати християнське життя з підготовкою і веденням війни (як він робить це в 1Сол. 5:8, Еф. 6:10-20, 1Тим. 6:12), але зараз він стверджує, що слухачі мають не лише бути здатними розуміти те, що вимовляється, але що найбільшою цінністю в церкві повинні користуватися промови, які закликають і показують, що слід робити. Звук бойової сурми має призначення оголосити про готовність для здійснення різних військових дій; розмови і висловлювання в церкві мають на своїй меті готувати людей для служіння Богові у світі, в яких би обставинах ним не довелося опинитися.
Третій образ (в. 10-11) дуже схожий на описану мною на самому початку цієї частини ситуацію. Раптом так станеться, що на багатолюдних зібраннях говоритимуть і виступатимуть усіма мовами, окрім моєї, так що я не зможу нічого зрозуміти. Я буду таким чином як би виключений, виставлений за двері під час зустрічі. Це, фактично, та частина основного положення Павла, яку він збирається детально розкрити незабаром. Небезпека тут полягала в тому, що ті, хто пристрасно бажав реалізовувати свої нові дари на церковному богослужінні, абсолютно забували дійсну мету спільних зібрань, яка полягала в тому, щоб церковна сім’я «творилася» як ціле. Якби коринтяни були такі ж проникливі, наскільки, як для них здавалося, вони мають Духа, Який діє в них і через них, – то головним предметом їх прагнень, молитов і наполегливих трудів мала б стати здатність говорити і здійснювати речі, сприяючі творенню тіла Христового, працюючи згідно один з одним, підтримуючи один одного в любові.
Але те, про що Павло говорить тут, має відношення і до ширшого кола проблем, а не тільки до говоріння мовами – а значить, і до багатьох церков, які не мають у точності тих же проблем, які мали коринтяни. Чого тільки вартий, приміром, вибір для богослужіння таких мелодій для гімнів, які, можливо, у музичному плані дуже прекрасні і виразні, але по складності абсолютно недоступні для виконання, а часом і сприйняття, у середньостатистичній общині? Чи куди годиться манера читання Писання, коли читець зі штучною урочистістю, розтягуючи майже кожен склад, «виконує» біблійний уривок «співучо». І виходить, що замість того, щоб спокійно вслухуватися в чудове і животворче слово, як воно є, нам доводиться стикатися з гучно і часом малозрозумілим проголошуваним оракулом, що, звичайно, сприймається як безглуздість у контексті сучасного життя. «Ви говоритимете на вітер», – каже Павло у в. 9, і багато хто з читачів цієї книги подумає те ж саме, коли їм припаде перший або черговий раз стати, прийшовши на богослужіння, свідками такого роду співу або читання.
Можна навести чимало прикладів різних зловживань у церквах, де мріяти б ніколи не могли виконувати складні хоральні наспіви або практикувати читання співучо. Проте небезпеки існують і в них: особисті властивості тих, хто виконує основні функції при звершенні богослужіння – особливо, у тих церквах, де таке «лідерство» означає стояти, подібно рок-зірці, на сцені, обернувшись лицем до всього зібрання – вони можуть дуже галасливо заявляти про себе, подібно до того, як це відбувалося з тими, хто в Коринті говорив мовами, духовні переживання однієї людини виставляються напоказ перед усіма, замість того, щоб сприяти спільному творенню віри і знання.
Власне цим Павло був стурбований передусім. Він хвилюється за те, щоб на церковних богослужебних зібраннях кожна людина дійсно зростала духовно. Він розумів, що надмірне захоплення одними видами дарувань може порушувати внутрішній баланс як усередині окремого члена церкви, так і усієї общини, і заважати їх духовному зростанню. Про ці дві виявлені проблеми він і збирається зараз поговорити детальніше.