«Коли ж прийде до вас Тимофій, то пильнуйте, щоб він був безпечний у вас, бо діло Господнє він робить, як і я. Тому то нехай ним ніхто не погорджує, але відпровадьте його з миром, щоб прийшов він до мене, бо чекаю його з братами. А щодо брата Аполлоса, то я дуже благав був його, щоб прийшов до вас з братами, та охоти не мав він прибути тепер, але прийде, як матиме час відповідний. Пильнуйте, стійте у вірі, будьте мужні, будьте міцні, хай з любов’ю все робиться в вас!»
Я дуже живо зараз згадую, коли перший раз мені трапилася нагода виступати перед невеликою групою людей. Справа була в школі, і на мене була покладена відповідальність за організацію якогось заходу; коли я почав, в аудиторії запанувала гробова тиша, кожен дивився на мене, і я виразно чув свій голос, нібито він звучав з вуст якоїсь іншої людини і абсолютно незалежно від мене, вимовляючи щось схоже на те, що я запланував сказати тоді. Ніхто не попередив мене, що це буде досвід зовсім не схожий (що я відчув майже фізично) на те, що ми відчуваємо і переживаємо, коли просто базікаємо з кимсь про погоду або за життя. Це не просто щось, що вводить тебе в досить напружений і нервовий стан. Ні, це переживання абсолютно іншого плану.
Давайте уявимо на хвилину, що замість кімнати, наповненої своїми шкільними товаришами, я стою перед людьми, яких не бачив певний час, а багатьох з них взагалі не знаю. Деякі з них набагато старші за мене. Багато хто може виголосити промови набагато майстерніше, ніж я, і знає (чи, принаймні, вони упевнені, що знають) більше за мене про ті проблеми, про які я збираюся їм говорити. Дехто дещо роздратований тим, що я їм говорю замість людини, яку вони хотіли послухати, маючи тільки доручення від неї. У такій ситуації, думаю, я мав би значно більше приводів для нервозності і занепокоєння. І це дуже схоже на ту ситуацію, в якій повинен був опинитися Тимофій після прибуття в Коринт.
Тимофій був значно молодшим за Павла, і Павло ставився до нього під час їх спільної роботи як батько до сина – слід зауважити, що це відноситься до того світу, де сини були підмайстрами або учнями своїх батьків (1 Кор. 4:17; див. також Фил. 2:22).
Але Тимофій не відрізнявся, ймовірно, особливою рішучістю і не належав до розряду надактивних людей, які змогли б, прибувши в Коринт, підкорити усіх своїм натхненним і майстерним ораторством.
Він явно не був позбавлений сміливості. Людина боязка не була би в змозі залишатися так довго поруч з Павлом і працювати разом з ним. Але він, здається, не був тим, що ми тепер назвали б сильною особистістю. Виникала небезпека, що розпещені мудрістю та ораторським мистецтвом коринтяни можуть поставитися до нього нешанобливо, змусити відчути себе незручно і таким чином перешкодити йому зробити те, для чого він був посланий, до чого не в останню чергу відносився обов’язок учительства і передача Павлових розпоряджень. Отже, Павлове попередження адресатів відносно того, що Тимофій не повинен почувати себе скуто і незручно серед них, є чи не найпрямішим і наполегливішим його проханням в усьому посланні. Коли коринтські християни прийматимуть Тимофія і нададуть йому можливість давати настанови і викласти рекомендації Павла, вони тим самим виявлять бажання звільнитися від «самовдоволення» і зарозумілості, які так отруювали їх громадське життя, і виявлять свою християнську налаштованість.
Церковне служіння – дуже крихка річ. Багато хто, кого Бог спонукає на здійснення великих справ для церкви, часто не підходить під звичайний критерій «лідер від народження». І часто багато таких «лідерів від народження» випинанням своїх особистих якостей чинять перешкоди Благій звістці. Тобто роблять те, що Павло розцінював як одну з головних проблем у коринтській общині. Тому відправка Тимофія починає розумітися як один з елементів Павлової наставницької стратегії.
Як ми вже говорили на належному місці (див. коментар на 3:5-11), згадування ним тут Аполлоса (який, очевидно, був разом з Павлом в Ефесі) робиться з явним розрахунком розсіяти якісь підозри, які могли мати місце в групи деяких «духовних» членів коринтської общини відносно взаємин між цими двома християнськими лідерами. Коринтяни, можливо, протиставляли їх один одному, проте в самих Павла та Аполлоса і в думках не було сваритися чи сперечатися між собою. Павло, так сильно стурбований розбратами між коринтянами, спонукав його здійснити візит у Коринт. Але це не представилося можливим; спосіб, яким Павло описує стан речей, що тут склався, залишає нас у невизначеності – чи то це було рішення самого Аполлоса не йти в Коринт, чи то цьому перешкоджали певні обставини, в яких Павло та Аполлос побачили руку Господню, що не дає дозволу на цей візит. Втім, у будь-якому випадку тут абсолютно виключається якесь суперництво, що ніби може перешкодити цьому візиту. Це черговий раз вибиває ґрунт з-під ніг тих, хто хотів у Коринті скористатися такою можливою сваркою для виправдання протистояння (яке піддав Павло критиці в перших розділах) між різними угрупуваннями серед вірних.
Останні фрази дещо абстрактні, проте можуть вселити читачам трохи бадьорості. Чотири заклики, які офіцер міг би звернути до солдата, що стоїть на посту, наводяться в порядку наростання значущості; пильнуй, стій твердо, мужайся, будь міцним! Постовий не повинен вдаватися до дрімоти, але бути пильним і миттєво відреагувати на небезпеку. І це ще не все; він у жодному разі не повинен відлучатися зі свого поста. Коли нагряне небезпека, він повинен мужньо зустрітися з нею лицем до лиця. Коли ж станеться це зіткнення, йому знадобиться уся сила і вправність, щоб зробити усе від нього залежне.
Павло розуміє, що церква в Коринті піддається різного роду небезпекам. Ви не можете у вашому християнському житті просто плисти за течією, сподіваючись, що усе якось саме собою влаштується. Сама природа Благої звістки вимагає від тих, хто був через неї обраний і покликаний, узяти на себе відповідальність за все, що відбувається. Павло наполягає на необхідності узяти на себе відповідальність за власний духовний стан і сприяти поширенню Благої звістки. На кожному новому етапі свого шляху читачам треба звертатися до цих коротких настанов. Але, продовжуючи йти вперед, вони в жодному разі не повинні допускати навіть думки, що підтримка Благої звістки може бути зроблена за допомогою або грубої сили, або залякуванням, або зарозумілістю. «Хай з любов’ю все робиться в вас»; це – лейтмотив усього послання, і Павло хоче на його завершенні нагадати про це.