«Благаю ж вас, браття, знаєте ви дім Степанів, що в Ахаї він первісток, і що службі святим присвятились вони, і ви підкоряйтесь таким, також кожному, хто помагає та працює. Я тішусь з приходу Степана, і Фортуната, і Ахаїка, бо вашу відсутність вони заступили, бо вони заспокоїли духа мого й вашого. Тож шануйте таких! Вітають вас азійські Церкви; Акила й Прискилла з домашньою Церквою їхньою гаряче вітають у Господі вас. Вітають вас усі брати. Вітайте один одного святим поцілунком. Привітання моєю рукою Павловою. Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий! Марана та! Благодать Господа нашого Ісуса нехай буде з вами! Любов моя з вами всіма у Христі Ісусі, амінь!»
Дівчина, яку я зустрів того дня, скаржилася на нову вечірню сукню, яку вона придбала в одному магазині одягу за досить значну суму. Вона одягнула її лише раз і до кінця вечору виявила, що на нещодавно купленому одязі розійшлися декілька швів. Була зроблена спроба, використовуючи наявні в будинку засоби, прострочити отвори, що утворилися; але після того, як наряд був одягнений знову, він опинився в ще тяжчому стані. Звернення в ательє не дало потрібних результатів, і завдання по зшиванню окремих частин і приведення усього наряду в початковий вигляд виявилося не під силу ні майстрам, ні їй самій.
Але найгірше було те, що сукня куплена за кордоном і, щоб пред’явити свої претензії, якось розв’язати цю проблему, знадобилася б дуже дорога поїздка.
Павло, складаючи це послання і посилаючи його з протилежного узбережжя Егейського моря, проявляє крайнє старання в останньому пасажі, щоб те, що підтримувало його стосунки з общиною в Коринті, не розійшлося по швах. Це починалося так чудово, коли община в південній Греції тільки-тільки зароджувалася; цьому не можна було дозволити закінчитися ні з того ні з сього, що могло статися, вияви Павло недбалість. Як він сам говорить в іншому посланні (Кол. 3:14), те, що зв’язує усю велику християнську сім’ю, і те, чим скріплені ці узи, є, звичайно ж, любов.
Але недостатньо просто міркувати про любов. Необхідно також і показати, у чому любов себе реально проявляє. Степан, Фортунат і Ахаїк доставили Павлу листа від коринтської общини, і вони залишалися з ним весь той час, поки він продумував і диктував свою відповідь. Їх візит був для Павла великою підтримкою і можливістю вдихнути дружньої атмосфери коринтській общині. Поки такі люди є в Коринті, для нього ще не все втрачено.
Можливо, Степан не був у числі тих, які заявляли «Я, – Павлів», якби це було так, то в. 16 виглядав би як звернення до «його власної партії». Але основний акцент тут робиться на тому, що вони засвідчили свою стійкість та вірність і церква повинна гордитися ними і виявляти їм повагу, на яку вони цілком заслуговують. Крім того, Степан був «первістком», або «першим плодом», південної Греції. Павло дуже часто використовував цей відомий образ урожаю (найближчі випадки – 15:20,23). Це означає, що Степан і його сім’я були першими з тих, хто повірив Благій звістці, і Павло відчував велике задоволення, кажучи про це, подібно до селянина, що радіє першому снопу хліба при початку косовиці, оскільки це є знаком того, що незабаром буде зібраний щедрий урожай.
У похвалах, якими Павло обдаровує трьох християн, що прийшли з Коринта, ми можемо побачити першу велику частину основного «шва», який він робить. Він виражає їм своє почуття вдячності; вони є знаковими фігурами в житті коринтської общини; через них він зможе налагодити зв’язок з общиною і підтримувати його.
Друга частина «шва» – це згадка Акили і Прискилли. Вони були християнами з юдеїв, яким довелося покинути Рим, оскільки імператор Клавдій випустив указ про вигнання євреїв (див. Дії 18:2); спочатку вони прибули в Коринт, де і зустрілися з Павлом, а тепер вони перебралися в Ефес. До часу написання Павлом Послання до Римлян вони вже повернулися в Рим (Рим. 16:3-5); мабуть, ця християнська сімейна пара мандрувала майже так само багато, як і Павло. У будь-якому випадку, вони були членами коринтської церкви якийсь період із самого початку її існування, і вітання від них, і згадка їх близьких дружніх стосунків з Павлом були ще одним засобом для зміцнення зв’язків між Павлом і його адресатами.
Більше того, окрім вказаних відомих Павлових співпрацівників, шлють вітання коринтянам і усі християнські громади того регіону, де знаходився тоді апостол. Павло хоче тим самим нагадати коринтянам, як він це вже робив не раз у декількох місцях у посланні, що не вони одні є людьми, яких досягла Блага звістка. Вони – тільки частина великої сім’ї, тільки елемент великого швацького виробу, сполучений з ним різного роду швами. Кожна нова вказівка на існуючі стосунки любові і поваги були ще однією серією швів, що сполучають усе в єдине ціле.
Те ж призначення має і «святий поцілунок», який з найбільш ранніх часів служив у церкві знаком вітання під час богослужебних зібрань, що демонстрував згоду, любов, готовність виявити взаємну турботу і підтримку своїм братам і сестрам. Це був, звичайно, святий поцілунок; пізніші християнські автори іноді вказували на небезпеку прояву фривольності, на неприпустимість для християн привносити до цих вітань еротичний і романтичний момент. Але все таки він залишається мірилом, за яким видно, як далекими виявилися багато із сьогоднішніх церков західного світу від ідеалу Павла: коли обряд вітання миру на месі або літургії був (нехай навіть і у формі рукостискання з усіма, хто стоїть поруч) відроджений у багатьох церквах, це зустріло наполегливий опір з боку тих, хто вважає за краще брати участь у богослужінні, як би знаходячись у герметичному сосуді, хоча і молячись поруч з іншими людьми, але залишаючись відокремленим від них триметровою огорожею.
Після закінчення основного тексту Павло сам береться за стиль[1] і, подібно до того, як ми робимо сьогодні після того, як текст був роздрукований на принтері, – підписує його, роблячи деякі приписки, які, безперечно, більш значущі через те, що написані наприкінці і власною рукою відправника. Але тепер належить зробити шви, що скріплюють не стільки апостола і общину, скільки усю церкву та її Господа. Як прямо сказано в 8:1-6, і мається на увазі у величезній кількості інших місць, найголовніше – це любов кожного християнина до самого Господа. Таке Павлове переконання йде корінням у древню молитву, яка була за своїм сенсом і значенню центральною заповіддю, даною Богом Ізраїлю, – щоб він любив Господа Бога свого «усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю». (Втор. 6:5). Ця заповідь знаходиться в самій серцевині Заповіту, союзу любові, що припускає обіцянки Бога і вірність Ізраїлю, і що утворює основний шов, яким з’єднується єдиний Бог і Його обраний народ.
Але коли в Біблії говориться про Заповіт, то завжди до цього додаються вказівки на наслідки покори і непокори його вимогам: покора приносить ще більше благословення, непокора або невірність спричиняє за собою прокляття. Всякий, хто не любить Господа, каже Павло, має бути «проклятий»: слово Анафема означає офіційне «прокляття», у Старому Заповіті воно накладалося на тих, хто заперечував істинного Бога і не визнавав Його шляхів. Павло не хоче закінчувати послання просто загальним підбадьоренням читачів, ніби немає про що турбуватися; усе буде гаразд; ні, у Коринті відбуваються речі, що викликають серйозне занепокоєння, і основним з них є те, що деякі християни так, буквально, закохані у свої особисті духовні і філософські досягнення, що забули любов (яка включає також вірність, відданість і покору, а не тільки сильні переживання), якої чекає від них Господь, що віддав їм Себе у Своєму житті та смерті.
Загроза бути проклятими за відкидання Господа і презирство до Його любові посилюється ще однією дивною фразою арамейською мовою, розмовною мовою Палестини часів Ісуса і Павла, Марана та. Можливо, що цей дуже древній християнський молитовний вигук, який використовувався церквою ще задовго до того, як Блага звістка почала широко поширюватися серед язичників. Він означає «Господь наш, прийди» і є молитвою, – ясно схожою за сенсом з власною Молитвою Господньою («Отче наш»), про те, щоб якнайскоріше прийшло Царство Боже, щоб Ісус повернувся в усій Своїй славі як цар і Господь (див. 15:20-28), і щоб під час Його звитяжної ходи були знищені усі ворожі сили, включаючи і саму смерть, і щоб Бог став Володарем усього. Молитва про прихід Господній найбільш природна для тих, хто любить Його; той факт, що церква як зараз, так і в минулому не перестає молитися цією молитвою, має служити, зокрема, попередженням для тих, чия любов холоне або вже зовсім остигнула.
Проте охолодження любові і попередження про небезпеку підпасти під засудження не могло бути останнім Павловим словом у цьому посланні, де благодать і любов пронизують усі настанови і міркування. Благодать і любов стають двома останніми швами, які Павло робить на наряді своїх взаємин з неспокійною, надмірно активною, яка багато в чому помиляється, але від цього не менш улюбленою общиною з Коринта: благодать Господа, щедріша, ніж можна вмістити кожному, і любов Павла, – якою він переповнений до усіх них; любов, яку ні відпадання, ні звинувачення не зможуть змінити. Як ми побачимо, звернувшись до Другого Послання до Коринтян, цій любові належало ще пройти серйозні випробування, важчі, ніж ті, які були вже позаду, і Павло часом сам не раз потребував благодатної підтримки, щоб продовжувати будувати і зміцнювати свої взаємини з коринтською церквою на наступному витку її розвитку.
[1] Загострена паличка для писання в древніх греків і римлян. – Прим. пер.