«Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць; а що ще шукається в доморядниках, щоб кожен був знайдений вірним. А для мене то найменше, щоб судили мене ви чи суд людський, бо я й сам не суджу себе. Я бо проти себе нічого не знаю, але цим не виправдуюсь; Той же, Хто судить мене, то Господь. Тому не судіть передчасно нічого, аж поки не прийде Господь, що й висвітлить таємниці темряви та виявить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога.»
Я стояв у майстерні, спостерігаючи за тим, як мій батько, нахилившись над верстатом, терпляче стругав якусь дерев’яну болванку. Я був зачарований (як це часто буває у вісім років), і мені дуже хотілося дізнатися, над чим з таким захопленням працює батько? Здавалося, що в цього заняття немає ні певної мети, ні приводу, і немає в ньому нічого привабливого. Батько просто зрізав дуже повільно шар за шаром із дерев’яної заготовки, що все зменшувалася. Можна було вирішити, що через декілька митей від цієї маленької деревинки нічого не залишиться.
Я не пам’ятаю точно, що я врешті-решт сказав, але в моїх словах прозвучали нотки зніяковіння і нерозуміння. Проте батько, захоплений цим заняттям, не звернув на це жодної уваги. «Робота повинна оцінюватися по плодах», – сказав він, ще більше спантеличуючи і дратуючи мою цікавість. Але чим же все це закінчилося?
Усе стало зрозуміло через декілька днів. Коли я спустився на сніданок, я побачив на столі модель кораблика в пляшці. Я не міг повірити власним очам – це була вирізана з тієї сильно обструганої болванки маленька, але майстерно виконана частина мікроскопічного, прекрасного кораблика, вставленого в пляшку, з піднятою за допомогою нитки щоглою. Неможливо було за непоказним початком цієї справи (поки всі інші члени сім’ї спокійнісінько спали, і нікому з них і на думку таке спасти не могло) припустити, що в результаті вийде така краса.
Таким, мабуть, буде і останній суд. Він цілком відповідатиме справедливості і добрості Божій. Це має статися не лише тому, що існують злі люди, які, по справедливості, не можуть залишитися без покарання. Але і тому, що у світі повинен восторжествувати істинний порядок речей. Ви можете не читати газет і не дивитися телевізора і думати, що у світі усе гаразд (коли я друкував це речення, у новинах, які того вечора передавали телевізором, розповідали про випадки насильства, пограбування і різні стихійні, і не лише, лиха). Існує декілька релігійних систем, які намагаються обґрунтувати, що, не дивлячись на все це, світ не так вже і поганий, або, як альтернатива цьому, – що те, що ми сприймаємо як зло є лише ілюзією. Але юдаїзм і християнство стверджують, всупереч вищезгаданим поглядам, що світ – творіння Боже і він прекрасний, але і зло – це теж моторошна реальність, що увірвалася у світ і має певну владу. Рано чи пізно Бог може, а точніше, Він сам бажає, виправити нинішній стан речей. Віра в остаточний Божий суд є значущим елементом віри в те, що Бог – благий і мудрий Творець і що Його царство одного прекрасного дня настане на землі так само, як воно вже існує на небі. І неодмінною властивістю цього суду, коли він почнеться, буде абсолютна безсторонність. Він виведе на світло усе, що зараз приховане, включаючи думки і таємні задуми людських сердець (в. 5; див. також Рим. 2:12-16, 29).
Але це дуже спокусливо для людини – хотіти, щоб врешті-решт восторжествувала максимальна справедливість і щоб усе, що здавалося несправедливим, було компенсоване або відплачене сповна вже зараз. Ми впевнені, що знаємо, як Бог повинен усе зробити, і маємо сильне бажання дати Йому пораду (а в той же час іншим розповісти про це). Черговий раз Павло прагне ґрунтовно пояснити коринтським християнам юдейське і християнське розуміння світу, яке повинне замінити в їх умах наполовину язичницький і тільки наполовину християнський погляд. Для них здається, що їх нове становище як християн, увінчане на додаток і вінком «мудрості», яка, втім, була такою лише з погляду їх оточення, і яка надає їм право звершувати суд над людьми, включаючи і самого Павла. Виходило, що Павло не відповідав їх розумінню досконалого християнського учителя; тобто вони вершили свій суд над ним.
Павлова відповідь була такою: не судіть про результати праці, виконаної тільки наполовину. Коли відбудеться суд, тоді відкриється багато речей, а в їх числі і дефекти його апостольського служіння, якщо такі були. Дуже можливо, що також відкриються і деякі з доки неявних глибинних задумів.
Але незалежно від цього бути апостолом – не означає уміти справити враження на натовп і вже ніяк не припускає стовідсоткового успіху. «Розпорядник божественних Таємниць» – так передають другу половину в. 1 деякі англомовні переклади; чудово, проте слово «розпорядник» може викликати не зовсім вірне розуміння цього фрагмента, так що необхідно підшукати інше поняття, відповідне сюди. Апостоли швидше схожі на доморядників, які спостерігають за господарством і роблять облік майна. Під «таємницями» Божими (див. 2:7), мабуть, маються на увазі комори, повні різного майна, яке використовується за призначенням. Самі апостоли і учителі, природно, не є цим майном; вони просто повинні давати правильні поради, що з ним робити. Що від них потрібне, так це бути дбайливими в тій справі, яка для них доручена.
Павло чітко встановлює один принцип: християнські служителі повинні чекати для себе безпосереднього суду Господнього і не надавати надзвичайного значення суду людському. Зрозуміло, що, як і багато інших Павлових принципів, і цей міг дати привід для зловживань. Більшість церковних лідерів зазвичай знають, принаймні, одного чи двох служителів, які так високо ставлять свій особистий авторитет, що не терплять на свою адресу і найменшої критики та безсоромно наполягають на правильності своїх дій, коли хтось намагається показати їх дурість або явні помилки. Але Павло, незважаючи на такі небажані можливості, все одно не відмовляється від сказаного. Тим більше, що у випадку з коринтянами справа йшла якраз навпаки. Він вимагає від них, що захопилися шануванням авторитетів і міжпартійними склоками, об’єктивно оцінити те, яким апостолом він був і залишається на даний момент. Але чи може саджанець дати оцінку тому, хто його посадив і таким чином дав йому життя? Після вступу, поміщеного в перших трьох розділах послання, ми нарешті можемо помітити, що Павло переходить до справжнього протиборства, на яке його змусили адресати.
У розглянутому уривку ми можемо легко виявити чудову відповідність, з одного боку, того, про що у своїх текстах – зокрема і в цьому посланні – пише Павло, і, з іншого боку, того, чого потребує сучасна церква. Павло ясно дає зрозуміти, що іноді церква повинна надати Богові судити про ту чи іншу ситуацію або ту чи іншу справу; і якщо так не зробити, то це може обернутися руйнівними наслідками для церкви (див. у розділі 5). Коли виносити остаточний суд, а коли – ні, коли прислухатися до голосу критики, а коли ігнорувати його, як те, що не має жодного значення, – щоб прийняти правильне рішення в такого роду випадках потрібні велика мудрість і глибока прозорливість.