«Всюди чути, що між вами перелюб, і то такий перелюб, який і між поганами незнаний, що хтось має за дружину собі дружину батькову… І ви завеличалися, а не засмутились радніш, щоб був вилучений з-поміж вас, хто цей учинок зробив. Отож я, відсутній тілом, та присутній духом, уже розсудив, як присутній між вами: того, хто так учинив це, у Ім’я Господа Ісуса, як зберетеся ви та мій дух, із силою Господа нашого Ісуса, віддати такого сатані на погибіль тіла, щоб дух спасся Господнього дня!»
Коли я, ще школярем, наполегливо займався вивченням грецьких і латинських класиків, тексти, які мені пропонували для перекладу, були маленькими уривками з цілісних творів – окремі вірші з поем, а іноді цілі строфи; в окремих, рідкісних випадках це могла бути ціла поема (як зараз пам’ятаю, це був римський поет Ювенал), але з невеликими пропусками. Природно, я і мої однокласники запитували учителя, чому тут стоять пропуски, особливо після того, як ми почали самі здогадуватися. Майже завжди виявлялося, що пропущені фрагменти говорили про секс – часом побічно, але частіше у формі вульгарного жарту. Часом цілі частини розділу книги виключалися з підручника через їх непристойність.
Звичайно, сьогоднішня кіноіндустрія разом з книжковою продукцією – романами, п’єсами, поемами – залишила всяку соромливість далеко позаду. Майже кожен західний підліток має у своєму розпорядженні такі джерела, які, думаю, шокували б навіть Ювенала і його сучасників, що смакували усілякі непристойності. Проте факт залишається фактом, і з погляду «нормальної» британської суспільної моралі 50-х років минулого століття і навіть пізнішого періоду, світ Древньої Греції і Риму здавався надзвичайно розгнузданим у сфері сексуальних стосунків; хоча ця розбещеність устоїв мала свої межі. Існували певні заборони. У більшості міст і сіл Античності люди, ймовірно, дотримувалися їх, проте цілком «нормальним» було дозволити собі інтимні стосунки з повією або взяти участь в оргіях, що супроводжували ті чи інші святкування в храмах або святилищах. Такий був стандарт соціально прийнятної поведінки, і порушення його могло привести до неприємних і навіть небезпечних наслідків.
Тому Павло в цьому фрагменті і виражає свій жах: коринтська община дуже терпимо поставилася до такої поведінки одного зі своїх членів, яку вважали недозволенною навіть язичники. Чоловік жив разом зі своєю мачухою, яка, мабуть, була другою дружиною його батька. Як така ситуація могла виникнути, нам не відомо. Проте ясно, що церква дивилася на це крізь пальці. Лідери ж церкви залишалися сповненими «самозвеличенням», вважаючи (подібно до деяких нинішніх аморальних «моралістів»), що вони вже знаходяться вище за «добро і зло», у світі, де їм надана абсолютна свобода.
Це ставить перед нами два запитання. Ми далі побачимо, передусім, як Павло упродовж наступних трьох розділів з різних ракурсів даватиме своє рішення проблем, пов’язаних з сексуальними стосунками. Переходячи від теми до теми, він зробить спробу відповісти на питання: де лежить межа дозволеної поведінки і як ми можемо для себе її встановити? Другий момент, який висувається на перший план у цьому фрагменті: яке покарання потрібно застосовувати у випадках, коли справа стосується розпусти? Те, що Павло каже тут, настільки чудове і актуальне, що нам треба дещо детальніше затриматися на цьому і уважно постежити за його міркуваннями.
При читанні уривка відразу можна помітити, що Павло підкреслює «самозвеличення» церковників – вони відчувають гордість від того, що є частиною общини, що стала вище за звичайні рамки поведінки, якої дотримується коринтське суспільство (що має погану славу через свої розбещені устої). Це повинно свідчити для нас про те, що питання, яким стривожений апостол, зачіпає не лише один з пунктів етики. Павло розглядає його як наступний аспект проблеми, з якою він має справу упродовж усього послання і яка досягає свого апогею саме в розділі 4: ряд церковних лідерів у Коринті загордилися і поводяться не як християнські учителі, а як софісти. Зокрема – і вказівку на це ми зустрінемо ще не раз, – вони вважають, що подолання рамок моральної поведінки – це знак того, що вони досягли високого духовного зросту; а також воно показує, як значущі для громадського життя міста їх віра і статус християн. Вони впевнені, що залишили позаду не лише світ язичницьких вірувань, що розкладається, але і обмежений світ язичницьких норм і заборон. Вони вже вийшли за межі віку цього.
Павло не заклопотаний тут тим, щоб переконати їх, що такого роду поведінка в даному випадку недоречна. Павло добре розуміє, що більша частина общини почуває себе не дуже комфортно в ситуації, що створилася, завдяки чому йому досить просто нагадати їм дещо. Він закликає коринтян прямо до дії. Вони повинні, каже він, вилучити зі свого середовища того, хто дозволяє собі вказані вище речі; іншими словами, Павло стверджує, що християнська община не є просто легкодоступними для всіх зборами, але вона має ряд певних вимог, необхідних для дотримання, певну чітку межу, яку не можна переходити, деякі стримуючі принципи, дотримання яких тільки і відкриває доступ для поклоніння Богові разом з общиною.
Це зовсім не означає, що ми повинні повернутися до обговорення теми «виправдання вірою». Як ми ясно побачимо в наступних розділах, Павло знав, що приналежність до церкви всіх, хто вірить в Ісуса як Месію і Господа, може бути сильно ослаблена поведінкою, яка суперечить цій вірі. Той, хто в даному випадку згрішив, має можливість врятуватися, але, як людина, яка «побудувала» будівлю з непридатного матеріалу (див. 3:10-15), отримає це «спасіння» в день Господній, що стане як би зворотною стороною нинішнього суду над її негідною поведінкою. І оскільки ця поведінка погрожує самому життю і чистоті свідоцтва церкви, такий суд повинен полягати в застосуванні крайнього заходу, а саме, відлученням від общини або вигнанням з неї.
Павлів опис процедури відлучення може здатися нам украй незвичайним і навіть жорстоким. «Віддати такого сатані, – каже Павло, – на погибіль тіла». Павло вживає поняття «сатана» дуже рідко; це слово – єврейський еквівалент грецького «диявол» і означає того, хто постійно звинувачує людей в їх неправедності, і спокушає їх до скоєння злих справ, щоб, у свою чергу, знову звинуватити їх вже в цьому. Павло розглядає церкву як ту область, в якій влада сатани вже не діє, тому акт вигнання когось з общини означає виключення цієї людини зі сфери, в якій Христос здійснює справу спасіння, і повернення її в ту сферу, де вся влада належить сатані. Природно, якщо ця людина захоче піти на збори общини, то їй буде дано знати, що її християнська сім’я більше не хоче бачити її через те, що вона скоїла.
Можливо, Павло навіть вважав, що дієвість такого вигнання проявиться тільки після смерті людини. Такий його погляд на це зародився і підтримувався силою, яку він отримав через Благу звістку, і поширюється також на інші важливі акти в житті церкви, наприклад євхаристію. Відносно останньої Павло каже, що унаслідок своєї неправильної поведінки на євхаристії (він називає її Вечерею Господньою (11:30) і ставлення до неї деякі члени общини хворіють і іноді навіть помирають. Це все свідчить про те, як жорстко він вирішував проблему аморальності в християнському співтоваристві.
Засоби, за допомогою яких Павло реалізовував свої апостольські повноваження, у даному випадку дуже показові, і все це розкриває нам те, що він мав на увазі наприкінці попереднього розділу. Він виявляє реальність такої сильної духовної єдності між собою і коринтською общиною, що дозволяє собі оголосити вирок у справі про розпусту і оголосити християнина, що вдається до нього, винним. Під час чергових зібрань общини, на яких, за словами Павла, він буде присутнім духом, коринтяни повинні привести вирок у дію, публічно вигнавши злочинця з общини.
Більшість церков на Заході бояться навіть уявити собі такого роду громадську дисципліну, хоча зовсім до недавнього часу в багатьох з них ще було відомо, принаймні, у теорії, що вона була важливою частиною громадського життя в ранньому християнстві. Мимоволі приходиш до висновку, що ми стали надмірно «величними», втративши здатність відрізняти християнську свободу від розпусного способу життя!